Work Text:
…За три дні шляху від Кам’яного Яру, там, на крутому розі, де сива од піни Холодновідка повертає до півночі, стояв із давніх давен будиночок човняра. На кількадесят верст в обидва боки вздовж ріки не було ні мостів, ані інших способів переправитися: східний берег був надто урвистий, порослий жерепом, пронизаний стежками, по яких не кожен звір видряпається. Втім, усі, кого човняр перевозив на той берег, врешті видряпувалися… та й зникали у лісі, що височів до самісінького неба.
Човняр той був чоловіком не молодим і не старим, середніх літ. Не високим був і не карлуватим – середнього зросту. Мав міцну поставу й жилаві руки, поцятковані рясним ластовинням, так само як і лице його, і шия; а волосся, темно-руде, немов іржа, здалеку майоріло над сивою річковою водою, коли він правив свого човна до східного берега і назад. Тої давньої весни, як він народився, матінка нарекла його Яном, а кликала все більше Янком чи Янічком – а відтоді, як вона пішла у засвіти (а невдовзі за нею і Янів батько), мало хто пам’ятав човняра на ймення. Хіба що єдиний друг, довготелесий Лукаш, котрий був ковалем у сусіднім селі.
Нечасто приходили на крутий ріг перехожі, аби переправитися на східний берег – а ті, що приходили, були мовчазні, і як би Янко не розпитував їх, навіщо і куди вони прямують – лише смутно посміхалися йому у відповідь.
- Піду, - злився човняр. – От сам колись піду і взнаю, що там, що вони забули в тому лісі! А може, не варто й доправляти туди людей?
- Ти ж їх не скручуєш і мотуззям не в’яжеш, - втішно мовив Лукаш. – Самі обирають.
- Самі обирають, - погоджувався Ян.
А що перехожих було небагато, то мав він доста часу, аби лагодити човен, смолити борти і змащувати воском весла, щоб не зогнили від річкової води і щоб у долоню зручно лягали. Вистачало у днині годин і на те, щоб поратися в саду за хатиною, глядіти бджіл (мав пару вуликів з невеличким, але працьовитим роєм) – а вечорами, на заході сонця, сидіти з Лукашем на березі. На пласкому кругляку при воді був у них нарізаний хліб і сир, виблискувала круглобока плящина з яблунівкою, і Лукаш дивився на хмари, випускаючи з вуст духовитий тютюновий дим, а Янко різав гілку складаним ножичком, і виходила в нього то тендітна рибка, а то пташка-сопілка, або жменя гладеньких лискучих намистин. Все це різання Лукаш відносив у село і віддавав старій Маруні – вимінював на тютюн, бо тютюн у Маруні був найкращий на всьому західному березі. А вже стара продавала намистини й підвіски при дорозі і, певно, мала з того свій зиск.
Зрідка у передранкових снах бачилося Янові, ніби залишив він свій дім із пічкою і ліжком, залишив яблуні та бджіл, вмостився у човні та й поплив сам-один на той берег. Бачилося, мовби видерся стежкою до лісу, а в лісі тім мерехтіли вогні, сині й бузкові, від краю до краю. І бриніла мелодія. Зачувши її, човняр щоразу прокидався й поспіхом витирав очі. А тоді почервонілими очима оглядав хатину і сад, розтирав у пальцях духмяний тютюн – і курив, і мовчки дивився на зорі.
Так ішли роки. Минали дні літа, пронизані сонцем. Дні осені, прозорі і чисті. Дні зими, оповиті волохатими пічними димами… А тоді надходила знову весна і сміялася дріботінням крапель, і відблискувала сріблом на річковій воді.
Одного вечора, наприкінці жовтня, коли човняр вже хотів був завершувати роботу і витягати човна на берег, підійшов до переправи подорожній у важкому вовняному плащі. Каптур закривав його лице, а руки ховалися у величезних рукавицях. Подорожній, як годиться, простягнув Янові срібну монету, і човняр узявся за весла та й повіз незнайомця на далекий берег. Важко йшов човен через крижану крихту, перемішану з водою. А коли устромився носом у берег, мандрівник зістрибнув так швидко, що човен ледь води не сьорбнув. Янко вилаявся і схопився рукою за очерет, щоб не перевернутися. Подорожній тим часом почав підніматися стежкою, але перечепився за корінь, і каптур зсунувся з його обличчя.
Як сидів Ян у човні, так і закам’янів – бо впізнав це обличчя, та і як би міг його не впізнати. Був то Лукаш, але чоло його було блідим та похмурим, а очі, зазвичай усміхнені й привітні, дивилися так, мовби не впізнавали ніц навколо.
- Друже! Лукашу! – крикнув човняр у розпачі. Лукаш перевів на нього тьмяні очі та посміхнувся так само відсторонено і сумно, як усі до нього, а тоді поправив каптур, розвернувся і без жодного слова зник у лісі.
Довго сидів Янко в човні і не міг поворухнутися. Біль сковував його наче лід, гнів одбирав повітря, сумніви тяли серце, і відчай тримав за руки. Без слів, самими лише очима він питав у води та в берега, питав у стежки й очерету, допитувався у чорного лісу і глухого неба: де друг мій, куди він пішов, чому покинув мене?.. Мовчала вода, німувала стежка, нічого не відказав Янкові ліс, і жодна зоря не зглянулася з неба. Тоді подивився Ян собі у серце, і в серця спитав: що маю робити? Невже – нарешті - вийти з човна на крутий берег і податися до лісу з його вогнями? Невже шукати того, хто пішов без прощання? Невже покинути свій дім і ладний човен, і сад, і бджіл напризволяще? Мовчало серце, неначе мертве.
Чорна ніч запала над Холодновідкою, перший осінній мороз прихопив принишклу траву, підкрався водою до човна, поклав важку долоню човняреві на плечі. Так би й судилося Янкові до ранку замерзнути на смерть – але, як настала найтемніша година перед світанком, чорний птах опустився з неба, сів бідоласі на плече і боляче дзьобнув. Схаменувся Янко і побачив перед собою здоровенного крука – в житті своїм таких великих не зустрічав!
- Іди, - мовив до нього крук. – Годі вже себе згризати. Іди, а я припильную твій дім, прожену бджолоїдок від твого вулика… і за човном пригляну. А ти йди. Бо інакше цей холод вже ніколи тебе не полишить. Так і житимеш з кригою замість серця. Недовго житимеш. Сам знаєш.
Ні слова не сказав човняр у відповідь – що тут було казати. Мовчки розігнувся, ступив на берег, затягнув човна так високо, як міг, і ретельно прив’язав до старої верби, що хилилася над річкою, мов скорботна вдовиця. Плеснула вода біля борту, і знову запала тиша, а в цій тиші почувся глухий шурхіт крил. Другий крук прилетів із пакунком в лапах – і віддав свою ношу Янкові.
- Хто ви? – замерзлими вустами спитав Ян. – Я вас раніше тут не бачив.
- Головне, що ми тебе бачили, - озвався перший крук. Тільки зараз човняр як слід його роздивився і зауважив, що частина пір’я у нього на голові була сніжно-біла, як сиве пасмо. – Ми давно живемо на ясені, що росте край твого саду – я і мій товариш. Знаємо тебе змалечку – ще відтоді, як ти вчився тримати весла. Мій друг приніс тобі трохи харчів – тут яблука з дальнього дерева, ті що солодші, і мед, який ти зібрав цього літа. Стане в пригоді – і тобі, і товаришу твоєму сили відновити. А оце тобі перо з мого лівого крила – вважай лиш, не загуби його. Як стиснеш це перо в кулаці – де б не був, повернешся знову сюди, на цей берег.
Човняр кивнув, як міг подякував птахам, та й рушив до лісу.
- Іди вперед і не полишай стежки! – крикнув йому вслід котрийсь із птахів. – Бо й сам пропадеш, і друга не знайдеш.
Темна стіна віковічних дерев розступилася перед ним і зімкнулася за спиною, ліс узяв Янка у свої покручені долоні і повів у незнану далечінь. І попервах не було в цьому лісі ні казкових мерехтливих вогнів, ні потаємної музики, а був лиш вологий туман, бородаті від моху стовбури, слизькі підступні корені під ногами – і тиша. У тиші цій Янко ледь не забув, як звучить його власний голос.
- Лукашу! Агов, Лукашу, друже! – спробував був покликати він, але слова заплуталися в тумані і впали в прілу ковдру падолисту. Ян тільки зуби стиснув і попростував далі.
Не знав він, скільки часу минуло, бо не бачив неба за склепінням гілок. Може, година. Може, день. А може, й рік. Гуділи в нього натруджені ноги, терпнули плечі й дзвеніло у вухах. Не одразу за тим дзвоном розчув він голосок, що лагідно кликав: «Янку-у-у! Янічку-у-у! Янічку!» - а як розчув, зупинився, бо впізнав цей голос. І пісню, що долинула, впізнав, бо чув її у своїх заповітних снах. Пісня краяла туман, розсипалася над падолистом, немов золотий водограй, осявала сонний ліс, зігрівала серце. Роздивився Ян навколо, і побачив ту, що співала. Була вона, певно, лісовою княжною – гожа ясноволоса дівчина у коштовних шатах, зі смарагдовими перснями на тендітних пальцях, з краплями ранкової роси на рум’яних персах. Була вона така красива, що Янкові мову відібрало, і навіть подих застиг на пересохлих вустах.
- Янічку, - знову покликала його княжна, обірвавши пісню. – Янічку-у-у!..
Але він і кроку зі стежки не ступив. «Пропадеш» - мовив у голові голос одного з круків. «Не знайдеш» - додав другий птах. І враз пригадав Янко, кого пішов шукати.
- Іди собі, панно, - хрипко мовив він, а як кліпнув очима, замість чарівної дівчини побачив мертвий кущ, густо оплетений павутинням.
Янко облизнув губи та й рушив далі ледь помітною стежкою, і знову час поплив без ліку, висотуючи сили. Може, година минула, може, день, а може, й рік, коли знову спинився Ян і зачав прислухатися. Почувся йому тихий траскіт вогню позаду, шум гарячого вітру, тужливий стогін дерев, що гинуть у пожежі. Сповнений жаху, Ян обернувся. І хоч як далеко був він зараз від свого дому – а побачив у найменших дрібницях, як займається дах будинку, як просідають під власною вагою зотлілі темні стіни, як скручується і чорніє листя на яблуньках, і мертві бджоли жменею вуглин падають у траву.
- Ні, - прошепотів Ян. – Ні.
І повернув назад.
«Я припильную твій дім» - мовив у голові голос одного з круків. «Іди» - додав другий птах.
Янко завмер, судомно зітхнув і потер кулаками очі. Не було більше пожежі, не шумів гарячий вітер. Просто десь далеко за краєм лісу сідало сонце. Так зрозумів човняр, що ішов через ліс цілий день від світання до вечора. А ще через кількадесят кроків ліс закінчився. Знову розступилися перед ним дерева, і стежка вивела його до води.
Скільки сягало око, простягалося перед Янком темне спокійне плесо. Відбивалося у воді небо, немов у свічаді, відбивалися тьмяні зорі та верхівки дерев, і не видно було цьому озеру ні кінця, ні краю – хіба на кромці горизонту здіймався над водою чи то скелястий острів, чи, може, присадкуватий замок.
Ян підійшов упритул до озера. Воно було глибоке, але крізь прозору воду він бачив на дні химерні тіні, немов чиїсь обличчя, що проступали з пітьми, і пломінці - немов на кожнім обличчі в очах горіло по свічечці.
Колихнулася вода, затріпотіли свічки. «Хто ти? Звідки? Куди ти йдеш?» - спитав хтось в Янка, хоч насправді ані звуку не пролунало у вечірній тиші.
- Мене звати Янко, - відгукнувся він через силу. – Я живу на західному березі Холодновідки. Я шукаю свого друга, Лукаша.
Вода колихнулася знову, і тоді Ян зауважив ланцюжок пласких білих каменів, що тягнувся від берега. Не хотілося йому ступати на цей непевний шлях, але навколо на березі не було ні човна, ні плота, а занурюватися у воду і плисти до острова хотілося Янкові ще менше. Тож він зітхнув, востаннє оглянувся на ліс і на край неба, і ступив на перший камінь. Дрібна хвилька води холодом залила йому ступні. Хвилька спогадів залоскотала кутики вуст, і Ян мимохіть усміхнувся. Пригадав він ранковий радісний плескіт ріки на крутому розі, пригадав терпкий присмак яблунівки з медом, і яскраві Лукашеві очі - світло-сірі з болотяними цяточками - і сміх його, і голос. Пригадав, як сиділи вони вечорами на березі. Пригадав слухняну теплу деревину під пальцями, смолистий аромат стружки, м’який обрис різьбленої рибки. Пригадав старенький ясен навесні, гілки його, важкі від бруньок - він іще сонний, але затого розчепірить зелені лагідні долоні…
Серце Янкове стиснулося від солодкого болю. Знову плеснула озерна хвиля йому на ноги, під самі коліна.
«Хто ти? Звідки? Куди ти йдеш?»
- Мене звати Янко з Холодновідки. Я шукаю свого друга Лукаша.
На мить човняр заплющив очі - і раптом усвідомив, що не пам'ятає свого дому. Там начебто річка поруч? І багато дерев? А чи великий його будинок, а скільки у ньому вікон, якого кольору двері? Чи хтось там іще живе, з Янком разом? Він лиш пригадав, як потискає Лукашеві руку, і пригадав його вугласте обличчя і неслухняне темне волосся.
Янко й не зауважив, коли зайшов так далеко, що озерна вода сягнула пояса, але підняв повище клунок із припасами, що його приніс ворон.
«Хто ти? Звідки? Куди ти йдеш?»
- Мене звати Янко. Я шукаю друга.
Холодна вода крала в нього дихання й одбирала спогади. Друг. Він шукає друга. У цього друга жилаві руки, широкі мозолисті долоні. У цього друга в голосі сміх, а в очах - небо.
Янко здригнувся. Вода сягнула грудей. Наблизилися свічечки в очницях мерців.
«Хто ти? Звідки? Куди ти йдеш?»
- Я - Янко. Я...
Озеро морочило його, вода підступала до вуст - крижана, гнила і солона.
«Хто ти? Звідки? Куди ти йдеш?»
- Я... Я... Я не знаю.
Озерне плесо вкрили брижі, затанцювали свічечки в переможному танці, мертві обличчя проступили з-під води. Потопельники оточили Янка, і він зрозумів, що зараз стане одним із них, і нема на то ради, як би люто він не пручався, як би не намагався втриматися над водою, як би не чіплявся судомними пальцями за клунок із харчами, мов за рятівний круг... Здійнявся вітер, закрутив повітря навколо Яна, і раптом кинув йому в обличчя несподіваний запах стиглих яблук, такий солодкий і теплий, такий домашній і звичний.
Немовби сонце вибухнуло у Янка в голові, випалюючи студену імлу. Він жадібно хапнув духмяне повітря і мовив на одному подиху:
- Мене звати Янко. Я живу на західному березі Холодновідки. Я шукаю свого друга Лукаша. І ти в мене цього не забереш. Не забереш...
Він потім не міг згадати, як вибрався на берег. Отямився, змучений і мокрий, на твердій землі. Просто перед ним був невисокий кам'яний замок, і Янко, хитаючись, увійшов через незамкнуті ворота.
Він пройшов через бруковане подвір'я, і ніхто його не зупинив. За важкими дубовими дверима відкрився довгий коридор, що вів уздовж округлої стіни, і безліч келій, у яких прикуті були люди. Здалося Янкові, що він бачив раніше їхні обличчя - що всіх цих людей він перевіз колись на східний берег, і дивився з човна, як вони зникали в лісі.
- Я знала, що ти прийдеш по мене! - крикнула сива жінка з одної з келій.
- Я чекав на тебе! - гукнув з іншої келії худорлявий юнак у білім лахмітті.
«Я знав, що ти прийдеш…»
«Ми чекали на тебе…»
«Забери мене звідси...»
Янко біг коридором, а вони гукали, кликали його, благали... тягнулися до нього їхні знесилені руки, чорніли їхні розверзнуті роти, а коли в незліченних очницях загорілися пломінці свічок, Янко затулив долонями вуха й заплющив очі.
- Лукашу, - простогнав він. - Лукашику...
І стіни розтанули разом із келіями та в'язнями. Ян опинився у величезному залі, високому, світлому й дуже холодному, і нарешті побачив Лукаша: той напівсидів при стіні, просто на підлозі, безживно схиливши голову і склавши руки на грудях.
Опустився Янко перед ним на коліна, взяв його лице в долоні, зазирнув у вічі, покликав лагідно. І ще раз покликав, і знову - але дарма. Сидів Лукаш, буцім неживий, зіниці його взялися білою пеленою, як у снулої риби. Наче й дивився він на товариша, та не впізнавав його. Не отямився, коли Янко почав розтирати його холодні долоні, ні коли з силою струсив за плечі, ані тоді, коли у розпачі хльоснув його по лиці.
Зрозумів тоді Янко, що намарно ішов через чорний ліс та погибельне озеро, дарма шукав Лукаша, дарма сподівався, що зможе його повернути, і що стане все, як було давніше. Вже не стане.
Закричав він, мов скажений, проклинаючи Лукаша, себе, круків, що дали йому марну надію – увесь білий світ проклинаючи – і люто пожбурив об підлогу клунок з яблуками. Глухо гупнув, розбившись, слоїчок із медом, розірвалася тканина, і полинули порожнім залом теплі пахощі стиглого серпня.
Певно, хтось чужий та мудрий направив тоді Янкову руку, бо сам би він в житті такого не придумав - вмочити пальці у розлитий мед, і медом тим, густим і духмяним, змастити Лукашеві вуста.
Зітхнув Лукаш глибоко, шумно, впала полуда з його очей, і тоді він нарешті побачив друга, і кліпнув розгублено:
- Янічку? Звідки ти?.. Де ми є?
Але Янко нічого йому не відповів, бо сміявся й не міг перестати, аж поки сльози йому не бризнули.
А потім вони їли яблука із медом, скільки змогли його зібрати з уламків слоїчка - бо Янко був змучений довгою дорогою і пережитим жахом, а Лукаш - знесилений чародійським сном. Тож на двох вони доїли усе до крихти.
- Ходімо додому, - мовив, нарешті, Ян. Піднявся сам і Лукашеві поміг підвестися.
Вийшли вони спершу у двір, а тоді за ворота, спустилися до води. Глянув Янко вниз та й завмер, побачивши власне відображення: в темно-рудому його волоссі світилося тепер сніжно-біле пасмо. Лукаш тим часом роздивлявся навколо широко відкритими очима – так наче вперше бачив цей химерний краєвид – а тоді присів навколішки і потягнувся рукою до води. Ян різко смикнув його назад:
- Не чіпай! – крикнув; помовчав хвильку і додав винувато. – Пробач. Це недобра вода, вона мене ледь не вбила, поки я сюди дістався. І заледве не забрала всі мої спогади до одного. Як підемо знову водою – згинемо обоє.
Лукаш насупив брови:
- Але якщо не водою, то як інакше нам звідси вибиратися?..
Тоді лиш згадав Янко про дарунок від другого крука. Підійшов він до Лукаша, обійняв його міцно, і стиснув у кулаці зачароване перо.
…Сяяло з небосхилу гаряче біле сонце – таке, яким воно буває лиш у найдовші дні липня. Блищала під сонцем Холодновідка, бавилася баранцями на дрібних хвильках, балакала з зеленою осокою обабіч берегів, шепотіла з верболозом, що вмочав гілля у воду. Від старої верби на східному березі залишився хіба порохнявий пень, а до нього був прив’язаний старий, почорнілий, порослий мохом човен.
А на іншому березі побачив Янко двійко хлопців, що поралися з новесеньким човном, збитим зі світлих дошок. Один із хлопців був рудий, ластатий і серйозний. Другий, чорнявий, дзвінко сміявся, малюючи на носі човна величезні блакитні очиська.
Кинув Янко погляд на Лукаша. Не повірив очам. Гукнув здивовано – і почув хрипке вороняче крякання. Подивився у неглибоке хитке плесо при березі і побачив двох чорних круків, геть однаковісіньких – от тільки в одного з них на голові була сніжно-біла пляма, наче сиве пасмо.
***
…За три дні шляху від Кам’яного Яру, там, на крутому розі, де сива од піни Холодновідка повертає до півночі, стоїть із давніх давен будиночок човняра. За будинком розкинувся невеличкий сад. Жваво гудуть навколо стареньких яблунь невтомні бджоли. А над садом розкинув гілля могутній, високий ясен, і живе на ньому пара чорних круків. «Пильнують нас із тобою» - деколи жартує молодий човняр. І його товариш сміється.
