Work Text:
Легке зітхання вийшло з губ чоловіка, що дивився у вікно. Зима по ту сторону скла вирує, змушуючи всіх нещасних, яким довелося бути на вулиці, кутатися у верхній одяг. Не сильне тремтіння пробігло по шкірі Ніколаса, коли він відчув неприємний холод кімнати, ніби разом із перехожими стоїть на вулиці з морозним вітром.
«Усе добре?» — Розриває тишу Матео, підходячи до ліжка біля вікна, де сидить інший. Не встигаючи нічого відповісти, Ніколас відчув тепло на плечі, що почало поширюватися по всьому тілу.
«Звичайно. Я переживавав і гірші холоди.» — Ніколас лагідно усміхається та бере руку Матео у свої. Погляд гуляє по всій руці чоловіка, що охоплена полумʼям, яке зовсім не обпікає, лише гріє. Кристали, що переливаються ліловим та бузковим кольорами, як квіти, якими він зачаровувався в далеких місцях від Утґрарду, такому холодному, що небагато рослин проростають через товстий шар зі снігу та льоду.
Думки починають блукати, піднімаючи спогади про давній та жахливий напад мірамонів, що ледь не вбив його. Уся ця агонія, біль, крики та смерті, які, на щастя, пройшли повз нього. Серце чоловіка досі билося лише завдяки тому ж теплу, що дарує йому Матео й зараз. — «Знаєш, це нагадало мені, як ти врятував мене тоді, у лісі. Я б ніколи й не міг подумати, що мій любий старий друг прийде мені на допомогу, коли моє тіло було ледь живим. Вельми дякую тобі, мій любий рятівнику.» — Тримаючи однією рукою долоню Матео, Ніколас із напів заплющеними очима продовжував ковзати по шкірі іншого ніжними подушками пальців другої руки, що звикли ховатися за шаром шкіри рукавиць.
«Облиш це. Чого-ж ти це різко згадав, пройшло доволі багато часу…» — Матео почувався незграбно, особливо коли його вільна рука висіла в повітрі, тож він схопив долоню Ніколаса, що досі знаходилася зціпленою з його, та активував вогонь. Яскраво-сині спалахи поповзли по шкірі, поширюючись на обидві кінцівки Матео. Чоловік, що досліджував палаючу шкіру, помітивши свою іншу кінцівку у вогняній вʼязниці рук його партнера, лише усміхнувся ще ширше.
Ніколас трохи потягнув за руки іншого, змушуючи сісти біля нього. Зрозумівши натяк, матрац трохи прогнувся під масою чоловіка, коли він сів поряд. Їх переплетені руки опустилися на коліна, ніби вони молоді закоханні, які тільки пробують, дуже обережно, як це – бути разом. Усі ці ніжні погляди, лагідні погладжування зовнішньої сторони долоні, погляд Ніколаса помʼякшився коли він нахилився та вперся в плече Матео лобом, випускаючи спокійний видох.
Заплющивши очі, Ніколас пригадує шкільні дні, те, які вони були молоді та такі не схожі на теперішніх. Він іноді задумується, де ж той соромʼязливий хлопчик, який хвилювався та ховався від усіх недоброзичливих людей у куточках школи.
У ті давно минулі дні, для нього було ледь не найкращими моментами дня, коли він міг тихо сидіти під сходами разом із своїм другом, який любив ловити сновидіння у тому захованому від інших місці. Почувалося, ніби це був їх спільний секрет, і ніхто не має заходити в цей світ. Навіть зараз, усе це помінялося лише ззовні, основа та сама. Теплі обійми Матео, як єдиний затишок, око бурі, коли навколо все у завірюсі та негоді, одне-єдине спокійне місце. Шкільні ненависники переросли в політичних супротивників, коли навколо нього завжди щось не так, чи то напад, спроба вбивства, витік інформації чи зрада, із Матео він завжди може розслабитися та повірити, що є хоч хтось, хто буде з ним не дивлячись ні на що.
На фоні думок та спогадів, він відчуває, як рука обхоплює його в напівобійми. Ніколас думає про те, як би він хотів назавжди залишитися тут, у цих теплих руках, зі спокійними думками та жагами до майбутнього, ох, він віддав би все за це.