Chapter Text
Жовте літнє поле, перетворилося на поле битви. Від пролітої крові, випалена під сонцем пшениця стала багряною. Чисте небо, затягнули чорні хмари, похмуро нависаючи над землею, готуючись омити її холодним дощем.
Біловолоса дівчина, біжить від когось, з останніх сил. У її руках затуплений, пошарпаний меч. Усе тіло трусить, ноги вже не тримають. Кров та піт заливають очі. Отримані рани, віддають пекучим болем. Момент і лезо чужого меча, наче вогонь, проходиться по шиї дівчини. Голова котиться по, колись ще, золотому полю. Білі пасма, стали червоними, а Фіолетово-білі очі, назавжди втратили свій життєвий блиск.
Прокинувшись від жаху, руда дівчина, раптово вскакує на ліжку. Вона нервово обмацує руками шию, запевняючись, що та на місці. «Сон… Це був лише сон, Ровено…». Дівчина тихо посміялася собі під носа, з думкою, що все вже дуже до вподоби їй голову відрубати. Ваше тіло здригається від холоду, який заповнив кімнату, крізь прочинене вікно. Вставши з ліжка, вона накидає на себе масивний, в'язаний кардиган, поверх тонкої майки та штанів. Перед виходом з горища, погляд блакитних очей падає на брудне, трохи побите дзеркало. З-під рудого волосся, вже візірують білі корені. Спустившись зі свого горища, Ровена пройшла малим коридором до сходів, що вели на першу поверхню, зайшовши до ванної кімнати. Холодні краплі води, ніжно торкаються її обличчя, падаючи назад у дерев'яну міску, остаточно пробуджуючись від сну. Руде волосся, вже було зібрано сірою стрічкою, у легкий пучок, з якого воно так і нарувати вилізти.
З кухні, на весь будинок Сомніїв, розносився приємний аромат їжі. Руда замріяно попрямувала на запах. Спустившись вниз, дівчина помічає на кухні високу, темноволосу постати, свого молодшого брата ― Джекіла, у такій самій майці та широких штанах. Підходячи ближче, у ніс вдарив різкий запах сигарок, від чого Рові, аж скривилась. Під кам'яною, гладкою плиткою, розмірів червоний камінець неправильної форми. На поверхні, у каструлі кипіла вода.
— О, що готуєш? — Дівчина візирнула з-за спини хлопця, заглядаючи у каструлю
— Боже Аурун! — Від несподіваності, шатен аж підскочив, а з його рота випала майже дотлівша сигарка — Ровена, не лякай так, будь ласка – Поправивши криво лежачі на носі окуляри, з багряною стрічкою через шию, хлопець продовжив готувати – Тушкована картопля, з м’ясом. та травами. Ходив сьогодні на полювання, трохи птахів зловів
– Звучить смачно – дівчина обперлась на кухонну поверхню – До речі, про трави... – вона робить маленьке коло, пальцем у повітрі, і в її руках з’являється баночка, з помаранчевими спеціями – Та-дааа! Це тобі!
Ровена протягує спеції брата. Джекіл лише здивовано на неї подівся, беручи баночку до рук. Аромат був неймовірний, солодкий і в той же час пряний. Радощам хлопця не було меж
– Це ж... Ну ні... Невже це спеції з Фламенгу? Це ж аннато! На континенті їх же за всі гроші світу ледь знайдеш! Ти де їх взяла?
– Вклала одну не погану угоду
– Знову дитина?... – Голос хлопця став дещо сумнішим, на що Рові не менш сумно кивнула.
– А ще, я дістала трохи після цих спецій, але воно десь на горищі, потім принесе
До кімнати, проникало сонячне світло, наскільки це можливо було, в умовах Туманного лісу. В основному, кімнату заливало світло, від білих, та жовтих кришталиків, різних розмірів і форм. Будь-який маг скаже вам, що за таке каміння, «навіть кілька мідних монет не дадуть, не ідеальна огранка, і все таке».
Півгодини і сніданок на чотирьох особах був готовий. Посуд, був неквапливо поставлений на стіл, а вода на чай вже скипіла. Знявши усе з плити, Джекіл потушив кристал, який відразу став темніше. Доки хлопець накладав їжу, Рові залила окропом сушені м'яту, кропиву та синю ромашку, від якої чай набув характерного сапфірового кольору, та поставила це все настоюватися.
– А котра година, що ці двоє ще сплять?
– Близько дев'ятої ранку. Гадаю, можна йти їх будити
Ровена угукає, та відходить від столешні. Дівчина робить кілька кроків. У голові паморочиться, ноги підкошуються і вона втрачає рівновагу, падаючи на підлогу. Джекіл ловить сестру, обережно саджаючи її на стілець
– Гей, Рові, ти чого!? – Він перелякано дивитися на руду, сидячи навпроти навприсядки
З хвилину, Сомній приходить до них. Вона сидить першу голову на руках, закривши долонями очі, зв'язує слово у речення.
– Я... Я просто ще не прийняла ліки... Думала зробити це після їжі. цей разу воно сильніше – Рові легко зміюється, намагаючись зм'якшити обстановку, ніби кажучи, що «все нормально»
Зі спини, на плече і до грудей дівчини, неквапливо розростається чорно-смарагдова блискавка «шраму»
– Болить? – у відповідь, лише стверджуюче кування – Зараз зруйновано знеболювальне, потерпіло трохи
Джекі дістав з шавки невеликі баночки, з простим, пахучими і не дуже, травами. Частина була майже пуста, а інша ж тільки вчора поповнена. Сухі листя темно-жовтого, та глибокого синього кольору, тихо шарудять під макогоном у макітрі. Заливши листяний порошок окропом, Джекіл чекає близько двох хвилин, щоб суміш трохи залишилася, перед тим, як процідити її через цупку тканину.
– Тримай. Обережно, воно гаряче – Хлопець віддає склянку із зеленим напоєм Ровені
Швидко випивши все, дівчина кривиться, від гіркого смаку, що залишилася після листя
– Я... Піду до себе. Треба щоб відвар подіяв, тоді вже спущусь...
Руда трохи хитаючись, попрямувала до сходів. Вже дійшовши до них, вона розвернулась, ніби дивлячись крізь брата, у чиєму погляді можна прочитати тривогу та смуток. Ваше обличчя "осяяла" невелика посмішка, потрісканих губ
— Джекі, зі мною все добре. Розбудиш хлопців до сніданку?
Без відповіді, Сомній піднявся до свого, холодного, пронизанного сирістю та ароматом трав горища. Тяжкість власного тіла, звалила на ліжко, вихором спогадів затягуючи у "сон". Все повторюється, знову і знову, як тільки повики змикаються. Наче на плівці, жахіття проходить у свідомості, допоки не прокинеться
Прийшло з двох років, як Ровена втекла з кухні, навіть не поснідавши. Засмагла рука, обережно торкається блідої шкіри лоба сплячої. «Не гаряча і вже добре». Хлопець ставить тарілку з їжею біля ліжка, трохи її зачаровуючи, аби не охолола. На горище зазирає темно-синя маківка, в круглих окулярах
— Як вона?
— Спить, досі — Джекі переводить погляд на хлопця, підходячи до люка з горища. Блакитні оченята, уважно спостерігають за смуглою постаттю під два метри — Ліаме, я пам’ятаю, що обіцяв сходити з тобою за травами — Джекіл сідає на край люку, звісивши ноги — Тільки знайду цю дурку.
— Сам ти дурко! — Знизу озвався невдоволений голос
— О, знайшовся — Широко посміхнувшись, хлопець спустився, разом з молодшим з горища — Мала поганка, віддай мені мою кофту.
— Верну, трошки пізніше
— Ти це "трошки пізніше" казав два місяці тому
На старшого дивились "цуценячим поглядом", в надії, що річ залишилася ще трошки в ньому. Результату нуль. Хлопець здався, та зробивши пальцем у повітрі невелике, жовте коло, і чорна одежина опиняється в руках шатена.
— Отак би одразу, Сене
Розтріпавше каштанове волосся, Джекіл надягає багатострадальну кофтурку, поправляючи окуляри.
Хвилин зо 20 Джекіл стояв на ґанку, спершись на невеликі перила, чекаючи допоки Ліам знайде свій кошик. Повільно випускав з рота блакитні згустки диму від позичених сигарок, розглядаючи майстерно витесані візерунки на луці. Пляшки з-під зілля із кристалами в середині, квітки, що елегантно звиваються довкола пляшок та маленькі, менш охайні та явно зроблені не майстром ініціали у самогосінького руків’я “Д. Ґ. Н.”. Сомній не помічає, як до нього підкрадається молодший. Тихий голос витягує його з думок, змушуючи помітити, що сигарка давно дотліла.
― М? Якщо ти усе зібрала, тоді пішли
Ліам безтурботно йде, оминаючи звисаючі гілки та темні стовбури, що стоять щільними купками. Джекіл же прислухається до кожного шороху, не випускаючи лук з рук аж до самого кінця лісу. Як би тихо не було, завжди щось може ховатися в глибині. Від невеликого будинку, що причаївся майже в серці лісу, до його околиці ведуть різні стежки, давно протоптані та вивчені. Одна з таких звиваючись йде до західного узбережжя моря Вітрів
Блакитні хвилі неквапливо повзли по сірому піску, залишаючись мокрими слідами на ньому. Узбережжя, що ховалося під сірими кронами дерев, всипано мушлями різних форм, розмірів та кольорів. Світло-чорний кардиган жваво підіймав вітер, поки його не менш жвавий власник, стрибав з одного каменя на інший, спускаючись
– Ліаме, обережно
Джекіл мало-помалу ступав на мокрення каміння, хапаючись за коріння та інші камені, аби не впасти. Не встиг спуститися, як до нього підбігає брат, з повним кошиком трав та мушель.
– І нашо тобі стільки мушель?
– В одній книзі, що я щось давно читав, був рецепт лікувального зілля з мушель – Обличчя Ліама стало, дещо сумним – Можливо, Рові б стало трохи краще від нього… – Джекі обережно куйовдить темно-синє волосся – А ще, з ними можна зробити гарні намиста або браслети!
У блакитних оченятах, аж засвітились вогники, з чого Джекіл лише всміхнувся.
– Зробиш мені один? – Ліам закивав з тихим “угу”
Ледь вловимий спів, що приносить туман до узбережжя, замінив усмішку на обличчі старшого серйозним поглядом у бік моря.
– Ходімо додому напевне
– Але ж ми тільки прийшли
– Знаю, але щось у мене передчуття не добре…
Дорога додому зайняла близько років. Брати майже підійшли до будинку, зупинившись, аби дібрати ще пару трав. З будинку Сомніїв лунає вибух, а з вікна на горищі йде сірий дим, майже відразу зникаючи. Джекіл миттєво вскочив біжучи до будинку, Ліам же розгублено дивився йому вслід. Джекі одразу з ґанку влетів на середину сходів, майже врізавшись головою в одвірок. Він переполохано дивився на радісну Ровену, котра тільки но спустилась зі свого горища. Все її обличчя, руки та одяг були брудні від пилу з попелом, а шматок волосся обпалений
– О всевишні… Рові, що стало? – Хлопець сперся на перила, майже рівно дихаючи
– П'ятий прототип працює! Тільки, якщо його перегріти, то він вибухає, треба це допрацювати – Дівчина натягує жовті робочі окуляри вище лоба, посміхаючись у всіх 32 – А чого ти такий запиханий? І де Ліам?
– Перше. Я тільки но пробіг зо 200 метрів, секунд за 20 і я курець, май совість. Друге. В сенсі вибухає?! Ти що, ледь будинок не спалила?!
– Але ж не спалила! Чого ти взагалі на мене тут кричиш
В коридорі заходить переляканий Ліам
– В-все добре?..
– Так, але твоя сестра ледь не спалила наш будинок… знову…
Ровена на це лише гучно цокає язиком та закочує очі, ідучи вмиватися. Джекіл припіднімає окуляри, роздратовано тре перенісся та йде вниз на кухню. Він майже падає на старенький, потріпаний диван дістаючи з кишені срібний портсигар з гравіюванням троянди, що росте з бутелька із зіллям. Погляд ковзає по пустим жолубкам та плоска коробочка летить на стіл, з металевим гуркотом падаючи майже біля краю. Хлопець зітхає, закидуючи голову. Червоні очі бігали від одного кольорового кристала до іншого. Тьмяні жовті вогники, аж ніяк не підразнювали і без того чутливу зірку, вони заспокоювали п'ять-днів-підряд-не-спавший мозок із розумом, від теплого світла очі мимоволі запляються. На темну маківку опускається важке підборидя, а плечі обережно обіймають пухкенькі руки.
– М? Рові, це ти?
– Вибач… Я не хотіла підпалити будинок
Джекіл тихо пирхнув сміхом
– Я не зображаюсь на тебе, просто злякався…
Ровена обережно цілує брата в маківку, притуляючись щокою
– Будеш чай ромашковий?
– Угу, а сигарочки в тебе немає?
– Нє-а, є тільки те, що ти не будеш
– Уф.. – Джекіл півхвиліни подумав – Тоді тільки чай
Ровена, аби не обпектися, обережно запалює кришталик під кам'яною плиткою, ставлячи на неї старенький чайник з водою. Дівчина, вставши навшпиньки, ріється в надрахи, шукаючи сушені квіти шафи.
– Синя чи біла?
– Ееее, давай синю
Старша з Сомніїв тихо мугикає якусь мелодію собі під носа, шурхіт листя, булькання води в чайнику та подекуди одинока ворона, доповнювали цей спокійно, що лунав від дівчини. На мить, свист чайнику перервав цю ідилію, швидко знявши його з вогню, Рові гасить вогняний кришталик. Окріп у двох горнятках набуває глибокого сапфірового кольору, заповнюючи кімнату приємним ароматом. Ровена ставить чашечки на стіл, вмощуючись на дивані поруч, вона відпиває, трохи ошпаривши язика та тихо кладеться.
– А де Сен?
– Здається, він уже з півгодини спить
– Він у тебе такий сонько
– За тебе відсипається
Джекіл театрально береться за серце і робить максимально ''ображений'' вигляд. Дзвінкий сміх відбивається від стіни, що аж пташки надворі летять кудись геть. Хлопець у жовтому вигорівшему кардигані, спускається вниз, бубнячи на весь світ
– У цьому домі можна спокійно поспати? Чо ви ржете як коні
Обидвоє, що сиділи на кухні озірнулись на молодшого, заливаючись ще більшим сміхом.
– Боги, Сене! Я тут ледь не підпалила, ти що не чув?
– Нє, а шо в тебе знову щось вибухнуло?
Ровена закриває обличчя руками, скручуючись равликом, там де сиділа
– Ти неможливий
***
– Джекі, ти там ще довго?
Ровена стояла на ґанку, схрестивши руки та ледь роздратовано тупотіла ногою.
– Та йду я, йду не сварись – Він втупив погляд донизу – До списку продуктів тре додати нормальне взуття тобі…
– Маєш щось проти моїх шльопанців?
– Пішли вже
У Туманному лісі краєвиди завжди одноманітні. Чорні, високі стовбури хвойних дерев зі своїми сірими кронами, ховали поміж собою сонячне світло, розсіюючи його у білому, густому тумані. Не менше сіра трава шелестіла від вітру. Ближче до межі, все довкола намагаються набувати фарби та світла, від чого очам спочатку не звично.
Майже весь схил, униз від лісу, всіяний польовими квітами. Поміж них ховається кам'яна, заросшим травою та мохом дорога, що вела від найближчого селища до дивної, одинокої башти посеред поля. Камінь стукотіло під ногами, а сонце приємно гріло використовувати. Від самого лісу до великого, старого дуба, в стовбурі якого ховалась таверна, вела стежина, що була звивиста та довга, дорога нею займає майже 2 години. Поступова кам'яна кладка ставала більш рожчищеною та меншою звивистістю, а ближче до селища, навіть прикрашена дерев'яними парканами та невисокими плодовими деревами. Селище Кабба найближче до Туманного лісу і водночас Мертвих земель, що робить місцевий обґрунтування майже непридатним для вирощування овочів та квітів, окрім польових. Протести, селище живе за рахунок місцевих алхіміків, які шануються у всіх Денкелі.
Головна вулиця, що частково є ринковою, майорить абсолютно розписними вивісками. Найпершою в очі кидається вивіска “Книжкова лавка пані Агнес” оздоблена розписом гілок хмелю, що звивався поміж закручених, каліграфічних літер. Навпроти ж, розташувалась крамничка, вся оздоблена квітами різних розмірів та кольорів. Вхід до неї прикрашали розкішні, плетисті, білі та червоні троянди, граційно переходячи на вивіску, на якій зеленою фарбою було, дещо незграбно виведено великими літерами “Квіти від Нель” , а нижче меншими “квіти на будь-який ваш смак” . Над вікнами, що були повністю заставлені горщиками, гордо нависала пурпурова гліцинія. Побачивши Сомніїв квіткарка візирнула зі своєю крамничкою, усміхнувшись та привітавшись з ними, вона швидко гайнулась назад до клієнтів. Далі по інших вулицях були навіси з привізними овочами та фруктами. Між двох, одно- та зрідка трьохповерхових будинків, у закутках та глухих кутах, ховалися розвальчики з дешевими артефактами та не граненими кристалами, не надто високої якості. На вулицях людно і гамінно. З двору у двір бігають дітлахи, граючись у “лицарів та магів”, а за ними хвостиком собаки. Панянки з кошиками повних овочів та фруктів, неквапливо пливли по бруківці, одна з одною під руку. З корчми було чути спів та сміх хоч, сонце тільки но назрівало сідати.
В самому центрі селища красувався кам’яний фонтан, на якому дні, між мідяками майорили сині, гарно огранені кристали, чотири менші, у напрямку найбільших вулиць та один більший у самому центрі фонтану. В кутку площі, серед багатьох, майоріла вирізьблена, оздоблена пляшечками зілля та золотавими літерами вивіска “Алхімічна крамниця Ґвендолін та Ґладіса”. Всередині все заставлено шафами та столами з реагентами та зіллями, зі стелі звисають кристали, які своїм тьмяним світлом заливали приміщення. В ніс вдаряє різький, але приємний аромат трав та крейд, в перемішку з чимось паленим. За високим прилавком порожньо, лишень стоїть дзвінок із табличкою “підзвонити, якщо потрібно” . Доки Джекіл розглядав полічки, Ровена дзвонить і з комори вилазить дві, майже однакові вампірські голови із чорним, як ніч волоссям і червоними, як рубіни очима. Ровена їм махає, привітливо всміхаючись. Хлопець, на ім'я Ґладіс, радісно вискочив з комори та привітав з дівчиною, швидко гайнувшись кудись за стелажі.
– Не густо у вас сьогодні
– Сьогодні навпроти, аж дві крамниці відкрилися. Алхімік і антиквар. Усі клієнти там – дещо сумно пояснює Ґвендолін
Рові заглядає через стелажі та вікна на інший бік вулиці, намагаючись розгледіти власників тих крамничок. Серед покупців вирізнявся високий чоловік з блідуватою шкірою та гострими витягнутими вухами, з купою сережок. Смарагдовий, строкатий костюм, що складався з сорочки, жилетки та брюк, ідеально повторював обриси його худої статури. Волосся кольорової кориці, зручно зібране та підколоте срібною шпилькою з майстерно обробленим смарагдом на вершечку. У сусідній крамниці було пустіше та менше світліше, ніж у антикварній. За, менше ніж потрібно, алхімічним верстаком, майже в центрі приміщення стояв та щось креслив чоловік, голови на двох нижчих, за будь-якого з присутніх. Його засмагла шкіра ховалась за пишною рудою, наче дозрівший гарбуз бородою, заплетеною в косу, в яку плавно впліталося, таке ж руде волосся з сивими пасмами. Пухкенька статура ховалась за темно-зеленою сорочкою та такими ж штанами. Поверх зав'язані: болотяний фартух з купою кишень, повних трав, крейд та звивистих інструментів; косо звисав темно-коричневий шкіряний пояс, з купою різних кольорових флаконів та оброблених кришталів у простий, металевій коймі
– Це ельф і… Ах, я ніц не бачу… – вона намагається розгледіти низьку постать – І дворф? Як давно вони тут, шось я їх раніше не зустрічала
– Тиждень тому приїхали. Тож, тобі як завжди?
– Ага – Рові розглядає стелаж за прилавком – Слухай, Ґвені, а скільки у вас час займе, зробити моїх ліків.. – Вона призадумалась – Припустимо, на півроку?
– Треба в малого спитати – Ґвен виглядає з-за прилавку – Слухай Ґлад-
Вона зітхаючи переводити погляд. Ровена обертається на Джекіла, який з ніжністю в очах дивиться на нижню частину для нього на голову, усміхнене та яскраве сонце у своїх обіймах, що радісно теревенить.
– Облиш їх, вони давно не бачились
Ґвен вертається за прилавок, замовляючи в блокнот, синіми чорнилами виводячи закручені слова, що зрозумілі тільки їй та брату. “Рові. зн, тр о, офме пв р .”
– Гадаю, дні 3-4, не більше. А ти що, кудись надовго їдеш?
– Дякую. І ні, не їду, наче… передчуття просто таке. – Рові отримує мішечок за монетами – У скільки це приблизно вийде?
– 15 мідяків за звичайне, а за півроку еее – Ґвен дістає з-під столу рахівниці, швидко тасуючи кісточки – Це буде 6 срібників
Ровна перебирає монети в мішечку, перераховуючи їх. Ґвендолін в цей час зникла в кладовій, за 2 хвилини виходячи з мішечка, на якому намальована проста печатка захисту від води
– А знижку можна, як постійним клієнтам?
– Зараз 7 буде
– 5 срібла
– 5 срібників і 5 мідяків
– 5 і 2
– 5 і 3, і на цьому все
– Добре, я тобі решту потім занесу – Рові кладе мідяки на прилавок та складає два мішечки собі до сумки – Передай Джекі, що я його на вулиці чекаю
Попрощавшись з Ґвеном, Ровена виходить з крамнички. Небо поступово розвищало, а повітря холоднішало, люди почали розходити по домівках. Сомній оглянулась довкола, блукаючи по вулиці поглядом. Ваша увага привертає дошка оголошень на іншій боці вулиці. Погляд розбігається поміж різних, кольорових і не дуже паперів, що наклеєні одне на одному. Тексти ніби розпливалися один в одному, змішуючись у суцільне. В центрі найбільше та найяскравіше. Багряні візерунки гілок яблунь та змій обрамляють кути листа, текст у центрі, а по обидві сторони від нього два однакових обличчя, що гордо тримають мечі. Ровена важливо читати в цьому:
ЩОРІЧНИЙ НАБІР
РЕКРУТІВ
У КОРОЛІВСЬКУ ГВАРДІЮ
Із 1-го серпня по 30-е вересня буде проведено відбір та навчання бажаючих віком від 500 років. 1-го жовтня відбудеться відбірковий турнір
якщо ви маєте досвід у володінні мечем відбірковий турнір буде проведено без підготовчого періоду 10-го серпня. записатися на відбірковий турнір можна з 1-го по 9-е серпня
усі заявки приймаються до головного штабу Королівської гвардії у столиці королівства м. Вінаца
Зарплата рядових становить 5 золотих на місяць. Зарплатня капралів становить 10 золотих на місяць
«Королівська гвардія… Не подобається мені це». Дійшовши до пункту про оплату, з думкою “В принципі можна спробувати, а в разі чого злинути” вона змінила це оголошення, бігаючи поглядом по всій дошці. Старенькі та пожовклі об'яви та щось схоже на вирізки з газети «Помер ельфійський граф Берил Ре..» далі текст перекритий більш свіжим оголошенням «Продам гараж, звернутися до…»
На плече Ровени плавно лягає чиясь долоня. Дівчина різко обертається, заносячи руку у спробі відбитися від незнайомця. Майже біля власної голови її за зап'ястя перехоплює Джекіл, опускаючи сестрину руку.
– О БОГИ! Не підкрадайся так – бурчить та, вивільняючи руку з міцної хватки
– Один один – Джекіл усміхається на Ровіні закочені очі – Ми встигнемо до Нель заскочити?
Ровена дивиться на сонце, що вже заходить за горизонт
– Встигнемо, але дома будемо, вже коли стемніє
–Теж непогано
Майже пустою вулицею Сомні спокійно собі прямували хвилин 15 до квіткової крамниці. На дверях висіла табличка “зачинено” , яку Джекі успішно проігнорував. Різьблені двері відчиняються з тихим скрипом, а дверний дзвінок приємно грав свою мелодію
– Ми зачинені, приходьте завтра – Пролунало звідкись з комірчин
– Також для найулюбленіших покупців?
Поправляючи бордове, наче ті троянди волосся, дівчина візирує на знайомий голос. Легко всміхнувшись, вона міцно обіймає хлопця, залишаючи слід від помади на його щоці. Зазираючи через Джекілове плече, квіткарка привіталася з Ровеною, що стояла ззовні, отримавши у відповідь посмішку з помахуванням долоні.
– Квітонько, ти мені зара ребра зламаєш
– Кістки зростуться, а я скучила – Вона пильно заглядає в його очі, що виблискували у світлі кристалів, немов родоліти – Ти до Ґладі заходив? Ти ж знаєш, як він за тобою сумує
– Тільки но від нього, він мені теж ледь ребра не зламав
– Він тобі нічого не казав? – Джекіл лише нерозуміючи піднімає брову – Там скоро нічний фестиваль, у сусідньому селищі, на який обіцяють зорепад, на який ми планували піти – Нель блукає поглядом по стелі – Хочеш з нами?
Він тихо зміюється, цілуючи дівчину в лоба
– Залюбки піду з вами
Ще трохи Джекіл побув в обіймах любої, мовчки стоячи посеред крамниці. Квіткарка дивиться у вікно, випускаючи хлопця з міцних обіймів, наостанок цьомнувши того в носі.
– Вже темніє, вам напевно час іти
Вже біля дверей хлопець кланяється, ніби обличчяр своєї леді, тихо з цим зміючись
– Я прийду за кілька днів, квітонько, обіцяю
Тим часом погоді, Ровена, спершись на стіну позаду себе, мовчки споглядала за рожево-блакитними хмарами, що повно пливли собі по небу. Вони її заворожували, своєю легкістю та монотонністю, відносячи думки в далекому минулому. Ось вона маленька, стоїть посеред білосніжного міста, так само дивлячись у небо. Сонце яскраво світить, засліплюючи її, але дівчина навіть не думає відводити погляд. Все довкола метушаться, місто живе своїм ритмом, а вона все стоїть та стоїть, дивлячись у безхмарне небо. Зі спогадів, Ровену виривають віддалені завивання, зовсім не схожі на тваринні. За мить, уже і Джекіл виходить з квіткової крамнички
– Джекіле, кабанчиком додому. Пішли
Ровена підхоплює брата під руку, швидким кроком ідучи з селища. Вже на околиці, вона призупинилась, аби поправити камінець з руною, біля якоїсь яблуні. Камінець став на своє місце та довкола селища, на мить, з'явилося фіолетове коло, відразу зникаючи. Рові відпускає братову руку, ідучи перед ним, наспівує мелодію собі під ніс.
Сутеніло. Квіткових пейзажів торкались останні зміни сонця. Перед самою стежкою в лісі, Ровена озірнулась, аби поглянути на маленьку червону смужку на обрії, що від-от та й зникне. Гарно
Як і гадалось, Сомні переступили поріг власної оселі, вже коли повністю стемніло. Вночі, ліс непроглядно темний. Не заблукати, допомагають власноруч розставлені кристали, що світяться легким, жовтим світлом
Ровена лежала на власному ліжку, у темній кімнаті, дивлячись у стелю. Вона водила пальцями по чорно-зеленій смужці, від плеча і до грудей. Боліло досі. «Треба подихати». Дівчина було вже відчинила мансардне вікно, збираючись вилізти на дах, зупиняючись. Обернувшись, малює маленьке коло в повітрі та тарілка зі сніданком відправляється в нікуди. Видершись на дах, Рові зручно вміщується на крівлі, що заросла в місцях мохом. Вона спостерігала за зорями, що виднілися поміж дерев. Вишукувала знайомі сузір'я, називаючи шкіру з ними. На небі промайнула падаюча зірка. На таке кажуть, загадувати бажання. А що ж їй побажати?