Work Text:
Слабке мерехтіння різнокольорових ламп танцює у котячих очах навпроти. Мінхо поправляє багряну накидку на своїх плечах й мовчки очікує, коли він почне говорити першим.
За всі роки проведені разом під одним дахом маленької магічної крамнички Джісон майже вивчив його вибрики. Майже, бо котяча натура Мінхо міняється так само часто, як день і ніч.
Вхідні двері давним-давно зачинені й на них висить табличка, де охайним почерком написано «Зачинено, побачимось завтра». Джісон досі не впевнений чому не можна було обійтись лиш стандартним «Зачинено», як у всіх навколо. Мінхо досі роздратовано на це закочує очі й невпинно повторює: «А у всіх навколо теж є відвідувачі навіть з королівської родини і з інших країн?». За стільки років навчання, дружби і співпраці Джісон все ще не знає що на це відповісти.
– Ти так і стоятимеш там чи нарешті поясниш чому я досі не бачу солодкі сни у своєму ліжку, а чекаю тут боги знають що?
– Так кажеш ніби ми не лише десять хвилин тому провели нашого останнього відвідувача. – Мінхо невдоволено схрещує руки на грудях – світло магічних ламп над їхніми головами тьмяніє. – Поворожи мені на прощання.
– Ти всього-то на кілька місяців їдеш, максимум рік. Таке враження ніби ти зі мною навіки прощаєшся.
– Цілий рік без твого невдоволеного бурчання під моїм вухом. Я не знаю як я це переживу. – Мінхо фиркає і мовчки йде вглиб їхньої крамнички, туди, де зазвичай він приймає своїх клієнтів й Джісон мовчки слідує за ним.
Хоч Джісон і був у робочому кабінеті Мінхо безліч разів, він все ще щоразу розглядає його так, ніби він тут вперше.
На стелі, так само як і в холі крамнці, висять безліч кольорових ламп дивакуватих форм. Джісон скільки б не рахував їх щоразу збивається десь на двадцятій лампі. Мінхо вишукував їх з усього континенту й привозив по одній-дві після кожної своєї подорожі. Поміж ламп висять і обереги, Мінхо сам робить їх, не довіряючи рукам інших чаклунів та майстрів.
Джісон переводить погляд на величезне кругле вікно з вітражним розписом карти Мага посеред стелі. Світло від місяця пробивається крізь кольорове скло й осідає малюнком на білій мармуровій підлозі.
По всій кімнаті де-не-де стоять кадила з пахощами, запах яких розвіюється кімнатою, лишаючи по собі ледь видну димку.
У правій частині кімнати стоїть круглий стіл з подушками навколо нього. Джісон прямує туди, ніяково зупиняючись біля столу. Мінхо вже сидить на подушці з іншої сторони з атласним мішечком, у якому зберігає свої карти таро.
– Я сумніваюсь, що я маю, як нашим клієнтам, казати тобі це, але вибери дев'ять карт. – Котячі очі ліниво мружаться, спостерігаючи за кожним його кроком. Джісон мовчки вмощується на подушці на підлозі навпроти круглого столу й мовчки спостерігає за тим як вправні руки Мінхо тасують карти таро. Срібло перснів на його пальцях виблискує у тьмяному світлі ламп, коли чаклун викладає карти віялом на стіл перед ним. – Три карти для того, що ховає у собі минуле, три карти для теперішнього і три для того, що чекає на тебе у майбутньому. – Мінхо відпиває з нової фарфорової чашки. Джісон боїться собі уявити скільки коштує ця розкіш, розписана найкращими майстрами країни.
– Я це і так знаю.
– То чому сам собі не поворожиш? – Джісон відводить очі вверх до оберегів, що висять поміж різнокольорових ламп. Десь поруч пробігає один з котів Мінхо, він не встигає помітити у темноті який саме, й здається зупиняється на колінах старшого чаклуна. Він тягнеться до карт перед ним й витягує одразу три поспіль. – Не спіши, з року в рік тобі це повторюю.
– Я не спішу, я просто впевнений у своєму виборі. – Мінхо гмикає собі під носа й бездумно гладить за вухом кота, що згорнувся клубочком на його колінах. Джісон супиться й більш роздумливо витягує одну за одною ще шість карт. Мінхо тягнеться до першої карти, але його рука зависає над нею, ледь торкаючись.
– Точно добре подумав над цим? Що як я побачу всі твої темні жахливі секрети? – Джісон чітко бачить лукаву посмішку Мінхо навіть крізь тонку димку, що лишають після себе пахощі.
– Ніби ти поруч зі мною не майже все моє життя і вже знаєш всі секрети. – З вуст Мінхо злітає короткий смішок, коли він починає перевертати карти.
– Хтозна, можливо ти встиг натворити щось в академії і ні разу мені не сказав, а тепер наш бізнес під загрозою.
– Тобі б не чаклуном бути, Мінхо, а казкарем. Хист до придумування історій в тебе точно є. – Цього разу чаклун не відповідає, суцільно зосереджуючи всю свою увагу на картах. Джісон майже певен, що бачить, як у котячих очах Мінхо крутяться шестерні, що запускають механізм думок. Пальці Мінхо ліниво стрибають у повітрі від однієї карти до іншої, але не торкаються їх. Зрештою, вони зупиняються на середній карті в першому ряду. Мінхо підіймає очі й, очевидно стримуючи хитрі смішинки, тихо каже:
– Ти не казав мені, що хтось розбив тобі серце, Джісоні. Ще й так безжально. – Джісон стискає губи у щільну лінію. – То ось чому у тебе поламана лінія серця на долоні. – Джісон проклинає пам’ять Мінхо, в якій збережене, як в найбільшій бібліотеці королівства, абсолютно все, навіть події шестирічної давнини. Вони були на третьому курсі академії, тільки почали вивчати ворожіння й Мінхо запропонував потренуватись одне на одному. Джісон, недовго роздумуючи, погодився. І трохи згодом пожалкував: у Мінхо виявився майже вроджений хист до ворожіння. Він досі підколює його за лінію долі, що подекуди то тоншає то товстішає, за лінію серця і за лінію долі, що щільно переплетена з лінією життя. Те, що ховають у собі долоні Мінхо навіть після багатьох років практики для Джісона досі таємниця.
– Я вже жалкую, що попросив тебе поворожити мені. – Мінхо ігнорує його драматизм й продовжує:
– Не все так погано, ось, дивись. – Гострий чорний ніготь стукає кілька разів по карті. – Кажуть, що ти поступово крок за кроком збираєш себе докупи. – З-під носа Мінхо вилітає короткий смішок. – А ще карти кажуть тобі мати трошки більше терпіння. В принципі…нічого такого, що я б вже тобі не казав. – Джісон беззлобно закочує очі. Мінхо нахиляється ближче, намагаючись не тривожити кота, що заснув на його колінах, й тихо говорить, майже шепоче: – То хто це був, м?
Джісон не стримується і награно солодко посміхається:
– Гуляй лісом, Мінхо. – Маленькою кімнатою розлітаються смішинки чаклуна. – Краще кажи, що ти далі бачиш.
– М, ну в теперішньому та майбутньому подорож і нові досягнення. – Джісон фиркає і закочує очі.
– Це я і так знаю.
– Не лізь поперед батька в пекло і не бурчи під руку. – Мінхо роздратовано цокає язиком і потягується точнісінько так, як це роблять його коти після сну. – Це не завжди означає подорож у буквальному сенсі від одного пункту в інший. Часто це про щось духовне. Вчись на помилках і не дозволяй емоціям затьмарювати твій вибір.
Джісон киває й збирається підвестись, але Мінхо тягне його назад за край сорочки.
– Обери ще одну карту, просто щоб бути точно впевненими.
Джісон не сперечається й слухняно витягує карту десь зсередини колоди. Можливо, він краще знається на зіллєварінні і прокльонах, але тут, в маленькій темній кімнаті, серед кадил з пахощами, що дурманять розум, панує Мінхо.
– Смерть. – Мінхо спирається головою на долоню і розчаровано зітхає. – Жаль, тебе не налякаєш цим так, як інших.
– Тобі надто сильно подобається лякати людей, Мінхо. – Чаклун знизує плечима.
– Ти тільки зараз це зрозумів? Я починаю сумніватись у нашій дружбі, Джісоні. – Мінхо відводить погляд до пустої чашки. – Переродження і несподівані зміни. Я майже жалкую, що доводиться тебе відпускати.
– Нарешті ти це визнав. – Мінхо збирає карти назад у колоду. Тонкі срібні кільця на фалангах його пальців дзвенять, коли вдаряються одне об інше. Він ніколи їх не знімає. Образ Мінхо змінювався крізь роки в голові Джісона, але кільця та персні лишились приємною константою, поєднуючи всі перевтілення чаклуна невидимою ниткою: від дитинства і невпевнених перших кроків у академії, до дорослого життя і слави одного з найкращих чаклунів континенту.
Мінхо нервово поправляє перстень з аметистом на вказівному пальці і тихо видихає:
– Те що я не казав цього вголос не означає, що я це не визнав. – Грайливі вогники в котячих очах гаснуть, дозволяючи морю серйозності розлитись всередині них. – Я не знаю як мені уявити своє життя без тебе, Джісоні.
В кімнаті повисає тиша. Кіт досі тихо муркотить під столом, обереги на стінах повільно обертаються навколо своєї осі. Мінхо збирає карти у мішечок і кладе його у шухляду столу.
– Ти в порядку? Стомився? – Мінхо повільно хитає головою й закусує губу.
– Хочеш продовжити чи зупинимось на таро? За умови, що ти дійсно хочеш знати більше.
– Хіба хтось не хоче? – Чаклун на це лиш гмикає й ніжно перекладає кота зі своїх колін на подушку поруч з ним. Суні (тепер Джісону нарешті вдається розгледіти його) вмощується на новому місці, явно невдоволений переміщенням. Рудий хвіст роздратовано ходить зі сторони в сторону, ніби маятник, і Джісон готовий поклястись, що котяча морда невдоволено на нього зиркає з-під столу.
– Не просто так кажуть: менше знаєш, краще спиш. Я вкрай рідко це роблю, але оскільки я дуже добрий і милосердний я готовий зробити для тебе виняток.
– Просто скажи, що любиш мене, Мінхо, це не так складно. – Мінхо йде і хоч Джісон і не бачить його обличчя, він точно знає, що він закочує очі. Чаклун відповідає вже у дверях:
– Люблю. Не ясно за що правда.
Джісон ненадовго лишається наодинці з котом і мерехтінням різнокольорових ламп. Десь зліва зверху чуються кроки та скрип підлоги: Мінхо щось шукає у себе в кімнаті.
За кілька хвилин двері знову відчиняються й перше, що помічає Джісон це срібний кубок та щось у чорній тканині у руках Мінхо.
Він мовчки повертається на своє місце за столом і ставить келих навпроти Джісона. Він мовчки висипає білий порошок у воду, що у темноті здається чорним морем. Мінхо прикриває очі й починає тихо шепотіти заклинання. Його кіт тікає з кімнати, щойно перші слова злітають з його вуст. Мерехтіння ламп майже згасає, лишаючи по собі лиш слабке світло, що ледь-ледь розрізає темінь навколо. Мінхо передає келих до його рук й контраст холодних перснів, м’яких пальців і теплої шкіри посилає блискавку вверх по хребту Джісона.
– Лише один ковток, не більше. – Чаклун уважно слідкує за тим, як він відпиває від келиха очевидно побоюючись, що щось піде не так. Вода з келиха неприємно осідає на язику чимось гірким, але Джісон не встигає зрозуміти, що саме це йому нагадує, бо Мінхо забирає у нього келих, так само робить ковток і відставляє його подалі на шухляду поруч зі столом й заплющує очі.
Коли чаклун нарешті розгортає цупку темну тканину, серце Джісона пропускає удар.
Чорне дзеркало.
Колись, ще в академії, їх попереджали про те, наскільки небезпечним є таке ворожіння. Як чаклуни й чаклунки губляться в чорному виру й тонуть там, захлинаючись на суші. Джісон бачив як Мінхо ворожив так лиш раз, коли до них таємно привели когось з королівської родини. Він точно знає, що Мінхо дав клятву мовчання і вони ніколи після до цього не повертались.
– Готовий? Дуже добре зосередься, дивись мені в очі і не кажи нічого, лише чітко уяви свої питання.
Джісон киває і лиш потім згадує, що Мінхо його не бачить. Він видихає тихе «Так», побоюючись навіть говорити вголос.
Коли Мінхо розплющує очі, вони заповнюються чорною пітьмою.
Джісон не дивиться у поверхню обсидіанового дзеркала, але чомусь впевнений, що він тоне.
– Я бачу дерево з сильним стовбуром і широкою зеленою кроною. Я бачу твоїх друзів та родину, що стоять навколо нього. Це твоє життя.
Мінхо робить паузу, глибоко вдихає і продовжує:
– Я бачу серце, що б’ється. Твоє серце, Джісоні. Воно гучно і без поспіху б’ється. Я бачу силует когось, хто тобі важливий. Він наближається і твоє серце б’ється швидше з кожним його кроком.
Джісон майже впевнений, що бездонні чорні очі Мінхо дивляться прямісінько крізь сорочку у його грудну клітину, де його бідолашне серце б’ється так швидко, що відлуння чути навіть у його вухах.
– Я бачу…. – Мінхо нервово ковтає слину і не договорює. Джісон тягнеться до нього, щоб взяти його за руку, але передумує, побоюючись нашкодити йому. – … Бачу себе.
Джісон затримує подих і залишком того, що все ще є у нього в легенях, видихає:
– Що ще ти бачиш, Мінхо?
Чорна безодня розсіюється з очей чаклуна й за мить на Джісона дивляться рідні котячі очі.
– Я бачу кохання, Джісоні.