Work Text:
Осінній вечір. Я йду додому. Мої почовгані та брудні черевики вже боряться за своє життя. Місцями порвані та все такі ж класні. Вони ніяк не спасають від дощу, але я все одно тримаю їх якщо задощить. Я не знав, що сьогодні буде дощ. Серйозно. Просто хотів одягти ці черевики. Вони на великій підошві, такі важкі. Я люблю життя, але й не дуже. Пару моментів, і я вже йду наскрізь мокрий від ливню та мої черевики хлюпають, ніби я вилив туди відро води. Мені вже не холодно. Дощить, всі кудись біжать, а я просто йду й насолоджуюсь дощем. Такий вже я. Дивний та тихий. Скільки себе пам'ятаю, мене завжди звали дивним. Ніхто не розумів мене. Це дуже било по мені. Знаєте, ці підліткові речі, схвалення від оточення, соціальність. Я ніколи не був в компаніях, в мене ніколи не було друзів. Чому? Я щось не так роблю? Я просто звичайний підліток. Я маю право голосу, чи не так? Дощ стає все дущим. Починається булінг. Мої черевики все більше грузнуть у воді. Я тону. Я не маю права на помилку. Вчителя мене не люблять, батьки ненавидять мене. Я не пішов з 9 класу, бо в мене не було вибору. Вибирав би я, звалив одразу з цієї чортової школи. Я забігаю в кав'ярню. Я закінчив школу. Пішов в університет. Єдине, за що я можу подякувати батькам, це те, що вони давали мені вчився. Я поступив на лікаря. Я знаю що буде важко, але краще так. Починаю працювати, збираю гроші, щоб з'їхати від батьків. Мені треба добігти додому. Я знову мокрий, вийшов з кав'ярні. Я погрузаю в боргах, але я з'їхав від батьків, нарешті. Маю деякі гроші. Стає все складніше вчитись. Я беру в борг, щоб заплатити за курс в університеті. Грошей дуже не вистачає. Бачу рижого кота. Я хапаю його та біжу разом з ним. Я зустрів його. Зустрів Сана. Він такий рижий. Я люблю його випалене в білий, а потім пофарбоване в рижий, волосся. Я іноді підколюю його, що він наче (тепер) мій кіт. Вони обидва дуже рижі, я безмежно їх люблю. Дуже дякую їм обом, що з'явились в моєму житті. Моя мотивація жити з'явилась разом з ними. Він допоміг мені багато з чим. Моя моральна підтримка та опора. Він дуже допоміг мені фінансово. За це я дуже йому вдячний. Батьки дізнались про нас. Його мати з татом відреагували нормально, а мої як завжди. Чи дивує це мене? Вже давно ні. Але це є приводом посваритись. Знаєте, якщо добре не виховували в дитинстві то одразу спроблеми з агресією та інше. Я в пориві злості наговорив йому лайна та дуже розчарував його. Він просто пішов, недослухавши. Якби би міг я повернути час, я б ніколи цього не зробив. Ненавиджу, не хочу і його розчаровувати. Я одне розчарування. Завтра поговорю з ним, скажу, що був не правий. Сподіваюсь він мені пробачить, моє життя тримається тільки на ньому. Кохаю його дуже. Сан, пробач. Ти сонце, що освітлює мою темноту. Мені треба казати це йому, а не собі.
- Сан, пробач мені. Я правда не хотів це сказати. Ти ж знаєш, як мені важко. Я хочу, щоб ти зрозумів мене.
- Я розумію тебе, Уйоне. Але це вже занадто, знаєш. Це було дуже підступно з твоєї сторони, казати, що я не заслуговую на все те, що маю. Я сам зробив своє життя, і ти теж. Тільки чомусь ти ображаєш інших, а до себе ніяк не дойдеш.
- Я дійшов. Я ненавиджу себе. Кожен день хочу вбитись, живу наче в пеклі. Знаєш, не круто просинатись з ненавистю до себе та хотіти різатись. Але знаєш, ти тримаєш мене. Я не вбиваюсь тільки через тебе. Я знаю як тобі буде боляче та сумно. Не йди, будь ласка.
- Добре. Більше такого не кажи. Це був останній раз, коли я спускаю тобі це з рук. Знай. Більше не потерплю. Іди сюди. Я теж винен.
- Дякую. Я люблю тебе.
- Взаємно.
Чомусь, різко перестало дощити. Я йду з супер мокрими та важкими черевиками та тримаю на руках вже тепер мого маленького рижого кота.
І нарешті я вдома.