Work Text:
Блакитний та червоний. Два кольори по черзі освітлюють заллятий водою асфальт. На шматках заліза та пластмаси, в краплях дощу приклеєних до їх поверхні виграють сяйвом, проходячи, заломлюються ці ж таки кольори. Галасу вже немає.
Вуст торкається волога сигарета, яка не горить, дотліває пускаючи мерзенний густий дим. Хе Сюань курить рідко. Ненавидить коли від нього смердить, а цигарки саме це й роблять. По одній, без обрамленої пластиком паперового упакування вони пронизують смородом його кишені. В них вони ламаються, бруднячи тканину дрібними шматками тютюну.
– Агенте, скоріш за все це не нещасний випадок. Водію проломило грудну клітину рулем, помер моментально, пасажир - новенький, вилетів в лобове, перерізав сонну артерію, також смерть моментальна.
Він не сказав про інше, про роздроблений череп з мозком назовні, про вже три години безперестанно з дзвінків від дружини патрульного, водія. Хе Сюань знав його, знав він і дружину і їх сина. Він зробив ще одну затяжку, потушив недопалок в калюжі під ногами та вкинув той в кишеню.
Гімняні ремонтні роботи, гімняний уряд та робочі. Все гімняне, все через дупу. В цьому світі нічого нормально не відбувається.
Ось і зараз, молодий батько та ще молодший хлопець померли через відсутність запобіжного знаку та перегородки. Дві хвилини на їх встановлення могли б запобігти цьому, тепер все це справа не для ФБР, це не вбивство. Хоча для Хе Сюаня це саме воно і є. Так хочеться подивитись в очі бригадиру.
– Їдьмо. – Долоня в синій перчатці торкнула пару змоклих пасм, вкладаючи їх назад.
Хе Сюань напрацював собі м'язи, та характер. Менше розважливості, більше спостережливості та настороженості, недовіри. Проблеми з довірою в нього були давно, ще зі шкільних років, з роками вони лиш загострились, що для його професії не було проблемою. Але жити в стані вічних перевірок важко.
Повертатись в пустий будинок на виріжку міста не сама приємна процедура. Простирадла завжди були пом'яті, наче на них спали двоє, ніяк не один, але його постіль вже понад рік не бачила людської шкіри. Недовіра. Коли тобі двадцять пустити до себе в ліжко гостя легше ніж коли тобі двадцять шість. Жінки завжди хотіли більшого, лишитись на ранок, щоб разом поснідати та поговорити про майбутнє, якого Хе Сюань точно не бажав. Не з ними. А чоловіки. З ними були проблеми саме в ліжку, в процесі. Хе Сюань не знав чого від них хотів. Але те, що давали вони, було не тим, чого він чекав, тому чоловічої шкіри ліжко не бачило ще довше.
Сьогодні була повня. Він відчинив вікно на другому поверсі та виліз на мокрий дах, з якого на нього намагалось впасти небо. Безмежний космос натягнутим брезентом височів над ним, лякав. Круглий блискучий диск дивився прямо в душу, в серце, відбитими сонячними променями освітлював все саме потаємне всередині, те, що обросло кіркою, майже вже панциром.
Хе Сюань завжди, коли мав можливість проводив повню ось так, крізь роки спостерігаючи за тим, що ніколи не змінювалось. Місяць завжди був тим самим, однаковим, що в його шістнадцять, що у двадцять шість. Той, якого він стрічав сам ще вдома.
Він розтулив очі мацаючи годинник, що не запрацював. Луснув себе ним по лобові й з шипінням сповненим злості та болю все-таки вгледівся в цифри на циферблаті. Він проспав весь свій вихідний. Гаяння часу яке варте його. В іншій ситуації він просто просидів би ці години в телефоні, бездумно гортаючи стрічку новин усипану заголовками про вбитого патрульного.
Під руку трапились ножиці, тупі, незручні, ними він зістриг зайвого чуба, інше зав’язав гумкою, звідки вона в нього? Він накинув сорочку, вона повисла на плечах. В повідомленнях було одне з дуже дивним змістом. Хтось відправив йому координати.
Хе Сюань ввів їх в пошукач. Його очі розширились, серце почало битися швидше, темп зростав в геометричній прогресії. Кров зашуміла в вухах. Під набором чисел та цифр ховалась назва його колишнього дому.
Хе Сюань раптом згадав свій останній візит туди. Першим в голову прийшло срібло решітки за якою нарешті сидів він, виродок, що зруйнував його життя. Він зціпив зуби та пропустив повітря через ніс, нервово, судомно. Та руки продовжували тремтіти. Його очі були другим в черзі зі спогадів. Очі сповнені сліз та гніву. Хе Сюань впевнений, що то був саме гнів, бо інакше бути не могло. В горлі пересохло і він спробував ковтнути одразу ж морщачись. Бляха, невже він не може жити далі відпустивши це все? Чому воно його переслідує? Чому Ши Цінсюань його переслідує?
Він закрив вкладку з координатами та повернувся до пошти. В дупу! В дупу це все, хто б не відправив йому це повідомлення - він хотів нашкодити. Інакше чому б не залишити хоч коротке додаткове повідомлення з поясненням.
Він ввімкнув пошту та горнув вниз. Зціпенів на хвильку. Чередою, з різницею у хвилину його чекали з півсотні повідомлень з координатами. Він сьогодні ж направить знайомого на перевірку цього емейлу.
Але як би він не хотів після всього позбутись думок про це трикляте місто - не міг. І це було до чорта нечесно. Воно витягнуло все живе з нього ще під час судового процесу. Забрало останні лишки щастя. Кохану людину, будинок, матір і попри те, що щось з цього він таки зміг повернути - біль вже було завдано, наслідки вже поглинались ним. Стосунки та матір вже не відродити. І все через покидька Ши Вуду. Добре, що він так і здох в тюрмі. Хе Сюаню не було його шкода, бо він не жалів його батьків, він не жалів нікого, навіть свого молодшого брата, який втратив опору. Бо Ши Вуду - гниль.
А Хе Сюань не зміг змусити себе продовжити стосунки з коханим - братом його кривдника. Який в суді дивився на нього так. Який змусив Хе Сюаня почуватись винним за те, що він, нарешті, закінчив свої та батькові страждання помстою за матір. Він не мав цього цуратись. Так, він скористався нещодавно отриманим статусом стажиста фбрівця та довів до кінця те, що не змогли зробити шериф та голова міста. Чи поганець він через це? Ні!
Він ходив з кутка в куток допоки його телефон не завібрував в кишені. Він здригнувся, схопився та впустив телефон. Той впав екраном донизу і Хе Сюаня почало трусити, він схопив його вглядаючись в букви чи цифри на ньому. Таким дурнем він не почувався давно вже. Наче в дитинстві, коли тато жартує і говорить, що вкрав твого носа, а ти виєш. Зараз він хотів розревітись так сильно, як тоді. Винні ці повідомлення дурні, він занадто відчув це все, прожив знову ті події, почав захлинатись в ностальгії та болю. В любові до тих очей, що приносили таку купу горя та журби блиском сліз в них.
Звісно це не був Ши Цінсюань. Він не телефонував йому з тих самих подій жодного разу. Бо Хе Сюань його заблокував. А той не хотів порушувати його кордони. Бо він був нормальною здоровою людиною. А Хе Сюань – ходяча ментальна діра. І так було завжди.
Телефонував тато. Коротко поговорив сам з собою, бо Хе Сюаню не було що відповідати, тому він з усією любов’ю «м-гикав». А наприкінці монологу тато попросив завітати й тоді таки він згадав, що в нього відпустка. Він не мав планів на тиждень мінімум. Бреше, хотів сходити до гей-бару ввечері, бо занадто його це все накрило собою. Нудило. Дуже нудило, наче він отримав заворот кишок раптом.
І ось він вже без зайвих обмірковувань скидає в сумку речі та сідає за кермо, давить педаль газу. І озирається лише біля придорожнього знаку. Він покинув штат і вже за кілька десятків кілометрів він в’їде на першу забуту Господом вуличку його рідного міста. Шини тріскотять на асфальті, поки на трасі нікого. Лише він посеред полів кукурудзи. Наче нікого живого тут і не лишилось.
Коли він таки в’їжджає в поселення, геть темно і мрячить, де-не-де утворились маленькі калюжки в яких танцюють зорі й світло ліхтарів. Останні відбиваються й в краплях на лобовому склі, до тих пір, поки їх не чіпляє двірник, прибираючи. Атмосфера майже магічна. Осінь, вітер і ні душі. Скоро Геловін. Дотепно, бо він подібно до нечесті завітав напередодні свята, ще й без жодної цукерки.
Він паркує авто на стоянці бару. Той неоновим сяйвом вивісок закликає до себе, такий самотньо яскравий серед сірої буденності картин Тіма Бьортона. І хоч він пристойний здалеку, обпльоване брудне крильце, неохайно протерте скло дверей та спітнілий велетень охоронець повертають його в реальність, нагадують своїм колоритом про розташування цього закладу в його рідних бур’янах. І він вперше не відчуває огиду до цього. Бо це вже щось ностальгічно близьке, це його життя понад вісімнадцять років. Це перші цигарки та випивка, перший поцілунок та секс, бійка за друга, перше «кохаю». І це не змінити, не перевершити чи замінити, це хвиля тепла, що постійно розливаються в грудях. Це Хва Чен та Ши Цінсюань.
В приміщенні душно, лише подихавши цим повітрям понад п'ять хвилин можна захмеліти. І це те, що потрібно зараз. Дарма він не написав Хва Чену, що приїхав. Хоча той би не повернувся сюди. Нізащо. Якби хтось дав йому в долоні зброю здатну знищити це місто одним лиш пострілом він натис би на курок ще до того, як дослухав інструкцію.
Він сідає за барну стійку й барабанить кісточками пальців по поверхні столу. До нього обертається бармен і він впізнає в ньому трошки втомленого Інь Юя. Господи, ця людина все ще тут. Погляд Хе Сюаня автоматично впав на зап’ясток. Товсті лінії татуювання зовсім не приховували величезний білий шрам. Але Інь Юй не був тим зламаним самогубцею, якого він запам’ятав. Ні, він посміхнувся заглядаючи в обличчя колишнього знайомого, не впізнаючи його зовсім. Певно саме тому усмішка все ще не зникла, поки він втретє повторював стандартне запитання.
– Що вам налити? Бажаєте щось до випивки? В нас є маленькі снеки.
Раптом його очі здійнялись над головою Хе Сюаня і той обернувся. В бар ввійшли два хлопці, один молодший від іншого, Цюань Їджень, здогадався Сюань впізнаючи кучеряву маківку і… Хе Сюань моментально обернувся назад ховаючи голову за плечі. Світ перед очима запульсував, наче під кайфом. Чорт. Якого біса? Чому Ши Цінсюань все ще тут? Чому саме сьогодні?
Інь Юй знов активувався, по його погляду, що все ще блукав по залу, Хе Сюань розумів, що гості пройшли вглиб залу. Але його серце все ще калатало всередині, набираючи темп. Ось воно вже скандально гупає йому в барабанні перетинки. І замість гучної музики лиш писк. Наче зупинка кардіограми.
– Вирішили?
– Горілки, будь ласка.
– Щось до неї?
– Ні, лише розбав соком. Але горілки.
Інь Юй взявся за справу, а Хе Сюань не розумів, чому він досі тут? Чому він вже не їде до батька? Чому його серце все ще не зупинилось?
Йому під носа тицьнули склянку і він спраглий осушив її одним махом, відчуваючи як алкоголь лише сильніше змушує його хвилюватись, додає палива тривожності? Він замовив ще, підкурюючи тремтячими пальцями.
– Повтори.
– Поганий день?
Хе Сюань хрипло засміявся, відчуваючи як очі печуть сльози.
– Повна срань.
– Я додам більше соку цього разу?
– Ні, більше горілки.
Інь Юй лиш кивнув.
Він хотів обернутись, поглянути на нього, він впізнав того лиш по розкішному волоссю, не встиг вчепитись за щось суттєвіше, за брови чи губи. За очі. Чи змінились вони? Потьмяніли? Чи змінився він сам? Чи той він ще Ши Цінсюань, що торкався його шкіри, стискав його зап’ястки. Чи той це хлопець, який дивився на нього тим триклятим поглядом повним болю і ненависті. Він не зміг. Тому дивився лиш в очі Інь Юю, що зараз сяяв. І він був за нього щасливий. Бо він заслуговував на це.
Шрам знов замиготів в очах перед тим, як він осушив ще одну склянку. А потім ще і ще. А потім пішла чиста горілка. Вона обпікала йому горло та голодний шлунок, доводила до оніміння язик, а Хе Сюаню не ставало краще. З кожним разом думки ширились, подібно грибам розмножувались швидко та безконтрольно і з кожним новим поколінням вони ставали більш страшними, жерли його буквально, тому він скурював цигарку за цигаркою, заповнюючи димом пустоти. Але все ще сидів на цьому місці перед барменом вже розтікаючись в калюжу. Хотілось би додати, що калюжа ця кришталевої води, але те, чим зараз був наповнений Хе Сюань було подібно сечі – зайве та брудне.
Він ковтав чергову порцію горілки та дивився на Інь Юя, який повернувся до нього від ще одного одинокого клієнта. Очевидно, з Хе Сюанем йому було цікавіше, бо той навіть став рідше поглядати вглиб залу.
– Я…
– А? – Інь Юй поставив натерту склянку на полицю, одразу ж хапаючи ще одну.
– Я не вірю в зцілющу силу кохання. – Хе Сюань грався шкіркою лимона не в змозі поглянути йому в очі.
– Я теж. – Хихикнув Інь Юй.
– Але, що ж тоді сталось з тобою?
– Роки праці над собою. Хе Сюане, ти сам бачив мене після спроби. Думаєш одне лиш кохання могло витягти людину з такого стану?
– Ти…
– Ти не змінився ні краплі. Звісно я тебе впізнав.
– Я в дрова.
– Так. Викликати таксі? – Інь Юй вже діставав з його гаманця оплату за напої. Ні більше, ні менше.
– Я сам. – Хе Сюань схопився зі стільця, мацаючи кишені. Ключі були десь поряд. Там.
– Ти не сядеш за кермо.
– Відчепись. Я найка-нака-найкращий водій на два штати. – він показав Інь Юю язика і пошкутильгав на вихід.
Дощ вже лив наче з відра. Хе Сюаню здалось, що він захлинається. Тоне десь в тихому океані і його ось-ось має зжерти величезна акула, або кит. І це було б чудово. Він змок одразу, кофта прилипла до тіла і він був за пару думок до того, щоб викинути її в смітник поряд зі стоянкою. Думки плутались і він не міг вхопитись за жодну. Хміль трішки відпускав і він згадував чому саме наклюкався. І він згадав Ши Цінсюаня. І був на нього такий злий.
Він не міг відчинити машину. Чіп не спрацьовував, а в щілину для ключа він не міг потрапити, а ще Ши Цінсюань його не помітив. Сука!
Він з усієї сили влупив у дверцята автомобіля і ситуація не змінилась, в голові вир думок затягував його свідомість туди, в розпач. Чортівня клята. Це все якесь знущання, акт його приниження. В розмитій темряві блиснув стовп і він почав гамселити його і себе кулаками, і це спрацювало, допоки біль ширився долонею до передпліччя він відчував себе прекрасно, з головою пустою від думок і спогадів, від теорій та здогадок. Він вкотре витер кров об кофтину і спробував відчинити авто знову. Воно піддалось. І він відкрив дверцята. Нарешті.
Тільки він збирався сісти, вкотре витираючи закривавлені руки, його схопили за передпліччя та з силою потягли на себе. Хе Сюань послизнувся та полетів до долу. Але не впав. Його тримав Ши Цінсюань. І очі його ні краплі не змінились. В цей момент Хе Сюань опустив очі на закривавлену кофту та долоні і його знудило.
Прокинувся він з відчуттям, наче йому на голову вділи гарбуз. Чи гепнули його ним. Телефон був поряд, на канапі. Він глянув історію дзвінків. По нулях. Звісно, він же не попередив тата про приїзд. В цей момент в його голові спливли купа запитань.
Де він? – було першим. Незнайома кімната. Взагалі. Без постерів, без картин та фото. Лише велика постіль та чисте свіжо пране простирадло. Ліва рука боліла, але була вже кимсь перебинтована. А ще він забруднив кров’ю білу тканину. Чому руки в такому стані? Він з кимсь побився? Він когось скривдив?
Як набір фото зі свята перед очима пролітали залишки спогадів з вчора. Інь Юй. Машина. І присмак блювоти в роті. Щось було між цими слайдами, частина тексту між ілюстраціями книги. І це щось простромило йому мозок. Очі. Він відчув, як починають стукати одна об одну щелепи, а руки, які до цього трусились від перевтоми й болю зараз не могли вхопити навіть простирадло.
Пролежавши ось так ще пів години він виліз і попрямував в прикімнатну ванну. Почистив зуби приготованою для нього новою щіткою, вмився та думав про те, як втекти з будинку. Можливо через вікно? Другий поверх. Всього лиш. Як з’ясувалось з ногою також було щось не так, стопа боліла і він вже почав хвилюватись чи не відгамселив його Ши Цінсюань.
Це точно був Божий жарт.
Він змусив себе спуститись сходами. Його все ще трошки вело вліво і голова розвалювалась на частини, але зі сходинками він міг впоратись. На відміну від Ши Цінсюаня за столом на кухні. Він дивився прямо йому в очі, не даючи змоги відвернутись.
– Отже, ми зустрілись ось так.
Ши Цінсюань дивився на нього навіть коли ковтав залишки кави зі склянки:
– Ні-і-і. Зустрілись ми, коли ти обблював мені черевики.
Хе Сюань очима шукав взуття, від сорому його почало нудити й він зблід. Він був втомлений та наляканий. Хотілось сісти в кутку і просто дивитись в стелю та крізь неї, будь-куди, аби не на того, хто лиш своїм існуванням створював Хе Сюаню проблеми в вигляді нав’язливих думок. У вигляді порізів на кожному органі.
– Я маю йти.
– Приділи мені хоч краплину часу. Ми не бачились кілька років. Невже ти не засумував за мною?
– Я весь в увазі. – Та це зовсім не було правдою. Хе Сюань був у всіх негативних та катастрофічних станах окрім уважності.
Ши Цінсюань підійшов ближче. А потім ще на крок. Ось він вже стоїть так близько, що Хе Сюань відчуває його подих на шкірі. Це змушує його закрити очі.
– Чому ти не дивишся на мене?
– Чому ти робиш це? – Хе Сюань вмовляв себе вдихнути.
– Бо можу.
Він відчув, як щось всередині рветься і як схопив Ши Цінсюаня за обличчя притягуючи ближче. Цілуючи, притискаючись до нього всім тілом. Злякався, коли не відчув віддачі. Думав відсторонитись вже, спрацювали внутрішні гальма, коли той схопив його за стегна і вдавив в стіл. Одна рука стискала його талію до болю, плавила шкіру під собою торкаючись голих м’язів, інша ж пролізла під футболку, торкаючись подушками пальців. Погладжуючи хребет через тонку оксамитову шкіру.
Через секунду губи Ши Цінсюаня вже виціловували його шию, язик лишав за собою вологі плями. І поки Ши Цінсюань насолоджувався ним, Хе Сюань перемістив долоню тому на пах, масажуючи його через тканину спортивок та білизни. Стискаючи злегка та потираючи. В цей момент його вкусили, по плечу розтікся жар та біль. А долоня Ши Цінсюаня, що залізла йому в білизну та погладжувала вже піднятий член опинилась там дуже доречно. Бо Хе Сюань хотів померти прямо там на столі. Він схопив Цінсюаня за підборіддя зупиняючи, змушуючи подивитись йому в очі. Бо це його душило.
– Навіть якщо це така помста, – він ковтнув грудку розпачу, що лезом застрягла в горлі, – я сумував за тобою.
Здавалось Ши Цінсюань його не чув. Він дивився йому в очі, але був десь далеко. І Хе Сюань розчаровано подумав, що це і є відповідь.
Та наступної миті цей недоумок обхопив його притискаючи до себе в обіймах, шепочучи більше кудись в плече ніж на вухо:
– Мені легше було б дати тобі вчора вбитись. Як ти дав таку можливість Ши Вуду.
Хе Сюань міг би почати переконувати Ши Цінсюаня, що все було зовсім не так, як той зрозумів, але це було б брехнею.
– Ти не дав нам шансу.
– Ти б скористався ним тоді, після винесення вироку?
– Тоді я хотів тебе знищити. - Хе Сюаню відняло ноги. – Але я був дитиною і мало що розумів. Ти також. Бо ти заблокував мене, але не змінив номер. І емейл.
– Це ти відправляв координати?
– Я більше не дитина, Мін-сюне. - він випустив Хе Сюаня з обіймів, тепер вже сам хапаючи пальцями за підборіддя, шепочучи в вуста, – тож дозволь кохати тебе по-дорослому.