Work Text:
Плями крові на бруківці нагадували вино, пролите Тінесердою на новеньку сорочку. Цікаво виходило: поки одні містяни частували героїв, наливалися найдорожчим пійлом, що знайшлося в підвалах таверни, та наперебій виголошували тости, інші — блукали Брамою Балдура безликими примарами, вишукуючи під завалами зниклих друзів й рідних. Концентроване паскудне лицемірство. Зазвичай Астаріона подібне смішило, проте зараз йому кортіло втекти якомога далі. Власне, це він і зробив: накивав п’ятами, кинувши поплічників святкувати перемогу. Лишив позаду мандри, різанину в Місячних вежах, біль, запах металу на руках, вечірні посиденьки коло вогнища, жартівливі перепалки та… Ґейла. Власне, позбутися чаклуна Астаріону кортіло вже давненько. Ґейл не розумів натяків та не бачив очевидних аналогій, якщо ті не стосувалися магічних арканів й ритуалістики. Ба більше: дурень плекав надії на світле чисте кохання й непохитну віру в любов, що спроможна перетворити кровожерливе чудовисько на чарівного принца.
Безглуздо. Зарізати свого господаря, порвати на шмаття його бездиханне тіло, зірвати, нарешті, кайдани й уперше за два століття вдихнути на повні груди й одразу потому — спутати себе мотузками зобов’язань під назвою «стосунки»? Ні, Астаріон не міг утнути таку дурню. Най би якою звабливою не була нова клітка, устелена м’якими ковдрами й порожніми обіцянками. Кохання — для слабодухих ідіотів. А він, Астаріон, сам собі хазяїн. Справжній. Вільний.
Воля рвалася зсередини відродженим з попелу феніксом. Він міг спалити місто вщент та обійняти полум’ям вулиці, однак Астаріон занадто любив Браму. Незважаючи на всі спогади-жахіття, він плекав ностальгічні почуття до тих часів коли все було занадто просто: звані вечори, розкішні панянки в платтях з батисту й шовку, дуелі, інтриги, золото, що перетікало з кишень багатіїв в руки пройдисвітів. Він був частиною яскравого, сповненого барв, світу, проте… Йому не пощастило. Таке трапляється. Мисливців загризає дикий звір, вершників скидає кінь, п’яниця отримує ніж під ребро у темному провулку. А міський суддя стає ласим до крові виродком.
До біса. Упиватися жалем до скрутної долі — марна вигадка.
Високі шпилі ратуші опалили перші сонячні промені. Астаріонові варто було забиратися з вулиць якнайшвидше, аби не перетворитися на попіл, однак він дозволив собі трохи затриматися. Подивитися на світанкове небо, пофарбоване рожевим, відчути легкий доторк голок до шкіри — передвісників пекельного болю.
Ще трохи. Хоча б хвилинка, аби побачити ранок.
Неспішний плин думок обірвало скиглення. Тільки зараз Астаріон помітив скручену на мостовій постать. Той, кого він вважав трупом, шкрябав каміння нігтями, химерно вигинався й рюмсав ніби мала дитина. Іншим разом Астаріон пішов би геть, швидко забувши побачене, однак… Щось змінилося. Щось змінили в ньому. Ґейл зі своїм непереборним оптимізмом, Галсін та його легка вдача, Карлак, яка мріяла допомогти всьому світу й водночас не знала як врятувати себе. Дурнувата компанія героїв перетворила його, прагматичного вампіра, на добросердну монашку.
Прокляття!
— Хлопче, що з тобою? — питання застигло у повітрі. Астаріон підійшов ближче, присів, повів носом як звір, вполювавший здобич.
Вочевидь, доля з нього знущалася.
— Холера, треба було всіх вас вбити, — пробурмотів Астаріон, закинув тіло на плече й поплентався до підвалу, де можна було знайти сховок.
Для нього.
Для них обох.
* * *
Астаріон не був героєм. Однак, вчитель з нього вийшов ще гірший. Йому бракувало терпіння: щоразу, коли Себастьян накручував катеринку, що він хоче померти, життя марне, ліпше кинутися грудьми на осиновий кілок, Астаріон ледь стримувався, щоб не переламати любому учню ноги. Себастьян не відчував близькості світанку, не розумів як опанувати голод, не бачив межі між легким дискомфортом й нестерпною жагою. Виходячи на полювання він міг повернутися, нажершись так, що кілька годин блював кров’ю. Милий наївний красунчик Себ перетворився на дурну скотину. Від рішучих дій Астаріона стримувало лише одне — розуміння власної провини. Це він зробив. Привів юнака в лапи психопата-садиста, розтрощив чуже життя й ще помочився зверху. А свої помилки треба виправляти.
На другий тиждень нескінченого коловороту «пошук здобичі — вбивство — докори сумління — плач — істерика — забуття» Астаріон зрозумів, що варто змінювати тактику. Аргументи, мовляв, вони випивали тільки «поганих хлопців» не справляли на Себастьяна жодного враження. Той підвивав як дурний, метушився, бігав по підвалу й повторював, що колись він вб’є невинного. Тому що не може себе контролювати. Через те, що йому, бляха, бракує клепки в голові, й після довгого голодування в полоні Казадора він ладен кидатися на все, що бодай трохи пахне кров’ю!
Довелося кидати обжите лігво й вночі бігти з Брами Балдура, геть від цивілізації, в ліси, що розкинулися на тисячі миль від міста до Місячних Веж. Найрозумнішим рішенням було б відвести Себастьяна у Підморок, спробувати знайти братів-сестер й сподіватися, що вони зуміють впоратися з вихованням молодняку, однак спогади про сперте повітря, мряку і вічну темряву викликали в Астаріона напади нудоти. Краще жити на поверхні. Бачити сонце бодай краєм ока, на світанку. Підставляти обличчя теплому вітру ввечері, уявляючи що губ торкається степовик, ввібравший тепло літнього жита.
Згодом, десятиріччя потому, Астаріон думав, що він прийняв найкраще рішення в житті. І, як не дивно, завдячував ним Галсіну. Здорованю, який патякав про природу, возвеличував древність вікових дубів й міг цілу вічність слухати спів птахів. Поки вони мандрували, Астаріонові це ввижалося дурницями, однак саме дике життя допомогло врятувати Себастьяна.
«Ти ніколи не звинувачував вовків у тому, що вони їдять м’ясо? Роздирають плоть оленя, вгризаються в серце зубами, ласують печінкою? Ні? То припини ставити це собі в провину. Ти такий же хижак, не більше й не менше», — повторював Астаріон так часто, що й сам в це повірив.
Вони з Себастьяном жили як маленька зграя. Бігали босоніж, ріжучи ноги гострими гілками, настрибали на тварин із засідок, читали сліди, вистежували зграї кабанів, купалися в холодній річці й смакували дикий мед. Астаріону бракувало благ цивілізації, однак він визнавав, що в відлюдкуватому житті є своя краса. Здавалося, воля-фенікс нарешті розправила крила та здійнялася в небо. Посеред темних хащ, вдалині від гамірного міста, навіть дихалося легше.
Він вчив Себастьяна всьому, що знав сам. Де краще влаштуватися на ночівлю; в які пори року тварини стають особливо небезпечними; які ягоди годящі на харч; як вистежити ослаблену здобич, коли голод стає занадто сильним, і як перемогти вовка у двобої, коли простого насичення замало. Вовки були гідними суперниками. Сильні, витривалі хижаки, які завжди приймали виклик від чужинця, що сунувся на їх територію. Подібні дуелі пробуджували в Астаріоні палкий азарт: ухилятися від гострих зубів, відстрибувати, перекочуватись й атакувати із завзяттям, відомим тільки вбивці, що приносить криваву данину заради виживання. Як казав Галсін? Оголена справжність природи? Астаріон припав до неї вустами й жадібно ковтав, не в змозі зупинитися. Він навіть не уявляв, що за часи мандрів ліс став для нього другим домом. Подумати тільки, яка іронія: зніжений розбещений панич заганяв кабанів як мисливський хорт і робив це з величезним задоволенням.
Астаріон намагався жити наново. Стирав спогади як багнюку зі шрамів. Всотував відчуття холодної роси на пальцях, насолоджувався нічною тишею, грів Себастьяна власним тілом й кував новий обладунок для власного розуму. Стара шкіра містянина злазила, оголюючи сутність хижака, на якого він перетворювався. Власне, перетворюватись, спостерігаючи за метаморфозами Себастьяна, було легко. З кожним днем його недолугий учень набирався сил, його м’язи стали гнучкими тросами, рухи набули граційності й обережності, мов у лисиці. Години, проведені у засідках, прищепили Себастьяну терпіння й самоконтроль. Все було не марно.
Так пройшов довгий рік, присвячений полюванню. Себастьян набрався впевненості й сміливості, в той час, як Астаріон дотягнувся до раніше незбагненого — спокою. Він більше не прокидався від власних криків, не лякався викривлених тіней та не шукав ворогів у темряві. Те, що напочатку здалося злим жартом долі, виявилося порятунком. Ліками від жаху, що раніше оплітав серце кайданами. Однак, всіляка історія має свій фінал й Астаріон розумів — час прощання не за горами.
Виштовхувати пташеня з гнізда було необачно, тому Астаріон почав з малого: оселившись неподалік від селища, він почав давати Себастьяну невеликі доручення. Принести молока, дізнатися у таверні де можна придбати коней, розпитати жителів про останні новини, знайти купця, якому можна продати коштовний перстень Казадора. У великому світі пташеня потребуватиме грошей, тож Астаріон подбав про це заздалегідь. Новий гарний одяг, припаси в дорогу, золоті монети, вшиті у халяви високих чобіт, плащ з глибоким капюшоном, аби сховатися від сонця. Він продумав все до дрібниць, не врахував лише одного: що Себастьян буде хапатися за його рукава й благати не йти.
Це виявилося болючіше, ніж Астаріон уявляв. Гірше за докірливі погляди Ґейла та неприємніше за сумні зітхання Галсіна. Себастьян падав на коліна й ридав: голосно, відчайдушно, зриваючись на крик й образи.
— Ти мене кидаєш! Знову кидаєш, бездушний ти покидьку! — кричав учень, смикаючи його за рукав. — Це все через тебе! Через тебе, бляха!
Тоді Астаріон сів на землю, прихопив юнака за підборіддя й боляче стиснув, змушуючи дивитися собі в очі.
— Так, через мене. Добре, що ти це пам’ятаєш, намагайся не забувати. Я тебе звабив, привів до Казадора й лишив гнити у підземеллях на сто сімдесят років. Я тобі не друг. Тобі не потрібні такі друзі. Ти заслуговуєш на краще. Ти опанував голод, навчився полювати, ховатися від сонця й виживати. Ти знаєш, хто ти. Я тобі більше не потрібен. Переодягайся, забирай сумку і йди. А якщо спробуєш мене шукати, — Астаріон провів кігтями по чужій щоці. — Я тебе вб’ю.
Він відштовхнув Себастьяна як надокучливе щеня й вишкірився.
— Біжи малий. Біжи та не озирайся. На тебе чекає цілий всесвіт.
* * *
Астаріон не був героєм, а вчителем й поготів.
Однак, десятки років потому, помітивши красивого юнака, що тримав в руці келих й весело сміявся в компанії герцогської доньки, Астаріон упевнився — коли-не-коли він примудрився вчинити правильно.