Work Text:
Оплески стихають десь далеко, десятки голосів лунають за стінами, знайома музика глухо відбивається у вухах. Пальці нервово стискають телефон і відкладають його на столик в чужій гримерці. Погляд ловить власне відображення в дзеркалі. Незвично рум'яні щоки, очі, що мерехтять хворобливим збудженням від чужої перемоги. Власне серце відбиває нечіткий прискорений ритм, долоні пітніють від хвилювання і він поспіхом обтирає їх об чорні брюки.
Концертна зала певне вже зараз порожніє і Вадим затамовує подих, прислухаючись до кроків за дверима, до голосів та сміху, радісних зойків та щасливих скриків. Десь зовсім поряд скрипить підлога і погляд чіпляється за дверну ручку, що опускається легко донизу і знову підскакує вгору. Двері різко прочиняються і знайомий сміх лунає не десь з-за стіни, а майже оглушає, збиває з ніг і змушує серце битися частіше.
- О, - тихо та здивовано зривається з губ Дантеса і він майже одразу розвертається спиною до Вадима, виглядає з-за дверей. - Хлопці, ви йдіть відпочивати, святкувати, о'кей? Я може пізніше приєднаюся.
Дверний замок клацає надто голосно в тиші гримерної, хоча Вадиму здається, що увесь "Жовтневий" здатен почути скажене гепання в його грудях. Оберемок квітів в яскравих обгортках шурхотить і з тихим шелестом лягає на облізлий шкіряний диванчик в кутку гримерки. Під невпевненими кроками скриплять половиці, та Вадим навіть зараз не наважується підняти погляд на Дантеса, аж поки не здригається від холодних пальців на розпеченій шкірі рум'яних щік. Навіть коли він був на сцені і бачив Вову прямо перед собою, той, здавалося, все одно був за десяток кілометрів від нього, що й не розгледіти.
Та Вадим бачив його уважний погляд зі звичною хитринкою, тонкі губи, що розтягувалися в щирих усмішках, а у вухах лунав його голосний сміх, від якого тепло розливалося всім його тілом. Пальці лоскочуть гладеньку шкіру на щоці, ковзають по лінії нижньої щелепи і пальці хапають його за підборіддя, змушують скинути очі догори і зустрітися поглядами.
- Я хотів побачитися не лише на сцені, - власні слова звучать подібно виправданню, ніяково з натягнутою кривуватою посмішкою. - В тебе тут просторіше, ніж у тих гримерних, котрі ми ділили на двох, - Вадим відводить погляд і озирається довкола так, наче його тільки-но привели сюди, а не він простирчав тут увесь залишок фінальної гри.
- І світліше, - хмикає Дантес і Вадим розвертається, аби побачити легку посмішку на тонких губах, зустріти теплий та уважний погляд.
- Я сумував, - зізнання тихим шепотом зісковзує з язика, який миттєво обводить сухі губи. Горло неприємно дере після виступу, пальці рук все ще нервово тремтять і Олійник хапається за зап'ясток Вови так, ніби той може зникнути, варто буде лиш кліпнути.
- Я знаю, - легкий кивок голови у відповідь і Дантес навіть не намагається висмикнути руку.
Поблажлива посмішка на губах, відкритий погляд і Вадим лине до розкритої долоні, котра лягає на його щоку. Здається, що від руки лишиться опік, і він повертає голову до дзеркала, аби впевнитися, що чужі пальці не лишають слідів. Принаймні не там, де він не зможе їх приховати.
До нього тягнуться так само, як тягнулися колись, коли їм було по двадцять років і вони крадькома цілувалися за кулісами, немов ті підлітки під час шкільної вистави. Їм пророкували велике та світле майбутнє в шоу-бізнесі. Однак, майбутнє виявилося непостійним та швидкоплинним, змусило підлаштовуватися і грати за новими правилами. А сцена виявилася затісною для дуету.
- А ти? - питає з надією Вадим, дивлячись на відображення Вови у дзеркалі. - Ти сумував?
- Гм, - Дантес спішно поправляє розкуйовджене волосся, заводить темні пасма за вухо і відводить погляд від дзеркала, аби поглянути в очі Вадима. - Ми бачилися на прогоні, - Вова потискає плечима, стискаючи губи та ховаючи смішок. Навмисне дратує, дражниться, сміється над Олійником, спостерігаючи за тим, як той невдоволено супить світлі брови.
- Тобі, бляха, складно відповісти мені чи що? - так звично сердиться, примруживши очі, чим викликає добродушний сміх і отримує дружнє поплескування по плечу. - Не корч з себе дурника, тобі не пасує.
- Як багато людей з тобою б не погодилися, - хитає головою Вова і підходить ближче до дзеркала, аби стерти грим з обличчя. За кожним його рухом невідривно стежать і Дантес навмисне робить усе повільно, ніби випробовує чуже терпіння.
- Вов, - Вадим погляду не відводить від чужого відображення у дзеркалі і ненавидить себе за те, що в очах надто помітний розпач та німе благання, - скажи мені, - пошепки просить він і подається вперед, сподіваючись почути бажані слова.
Вова відвертається від дзеркала, аби зазирнути в знайомі очі, що жадібно ловлять кожен його рух. Він робить нерішучий крок назустріч, простягає руку і та знову лягає на щоку. Пестливі дотики поколюють на кінчиках пальців і Дантес схиляється нижче, аби торкнутися губами губ Вадима в легкому поцілунку.
- Я теж сумував, - видихає він на вологі губи.