Work Text:
- Шеріл, тобі прийшло запрошення на сьогоднішній світський вечір. - Джон Ватсон заходить до кімнати Шеріл Голмс - завжди темного, схованого від сонячних променів цупкими шторами на вікнах, приміщення. Лікар, хоч й терпіти не міг безладу у кімнаті своєї співмешканки, поморщив носа, та затіювати чергову сварку наразі не хотів.
Дівчина лежала на дивані з закритими очима. Здається, вона поринула у післяобідню дрімоту від нудьги. Детективка, яка завжди ховала свої здібності у тіні чоловіків, нудьгувала без цікавої кримінальної справи.
- М-м? - протягнула вона, привідкриваючи одне око. Коли Джон простягнув їй конверт, вона мовчки його взяла. У грудях зажеврів вогонь інтересу: Шеріл була непомітною для суспільства, бо у першу чергу була дівчиною. Консультантом поліції вона змогла стати лише з допомогою старшого брата, який переконав Лестрейда взяти її на одну справу. Отримавши неймовірну славу серед населення та колег після затримання серійного убивці, інспектор і Голмс вклали таємну угоду. Із знайомством з військовим лікарем стало ще трохи легше - тепер Джон був відомим приватним детективом. Тож чому її запросили?
Спочатку вона прокрутила конверт поміж пальців, провела по паперу їхніми подушечками, оцінюючи його якість. Наступним кроком стало піднести запрошення до носа - від нього віяло кисло-солодким ароматом парфумів. Це точно був не парфумований папір, ні. Цей запах здавався до біса знайомим, і він був залишений навмисно на цілком звичному папері. Щоб Шеріл Голмс точно з’явилася на нецікавому їй зборищі.
Дівчина підривається з дивану, швидким кроком долає відстань від дивану до вікна і жадібним поглядом пробігається по інформації листа. Час, місце проведення, дресскод. Плаття?! Шеріл ніколи не носила спідниці чи сукні - у такому вбранні влізати у бійки під час погоні за злочинцем жахливо незручно. Запах зелених яблук дурманить голову… біс з ним, нехай буде. Сьогодні можна і потерпіти, якщо Шеріл все ж хоче взяти участь у цій грі.
- Джоне, скажи пані Гадсон, що сьогодні на вечері мене не буде. - Її погляд все ще прикутий до листа, коли вона говорить до Ватсона, стоячи до чоловіка спиною.
- Невже ти підеш? - У голосі лікаря були змішані щире здивування та збентеження. - Тоді я піду попрошу сукню у пані Гадсон, ти точно не можеш піти туди у брюках та сорочці, ще й жахливо м’ятих!
Джон вилітає з кімнати так швидко, що навіть забуває про манери, вриваючись до кімнати Гадсон не стукаючи. Шеріл чує спочатку переляканий вигук жінки, далі зловісне шипіння і під кінець тремтячий звук удару. Здається, Джон отримав по маківці пательнею.
Настрій домовласниці змінюється лише тоді, коли Джон, вибачаючись в сотий раз, розповідає їй про причину своєї неуважності та ганебного вчинку. Далі, звичайно, її увага перемикається на Шеріл. Вона знаходить у своєму гардеробі, серед десятка суконь різного відтінку рожевого, темно-синє плаття. Воно виглядає вечірнім, а не бальним, через що Гадсон трохи вагається. Та все ж вирішивши, що саме цей колір буде пасувати Шеріл - віддає їй сукню.
Одяг незвично обтягує фігуру, підкреслює бюст, а виріз на спині відкриває засмаглу шкіру з привабливою родимкою біля лівої лопатки. Волосся залишалося у незграбному хвостику і Шеріл навідріз відмовилася змінювати зачіску. З них буде досить і плаття. Розправляючи плечі та підкурюючи цигарку, вона йде з квартири, біля якої на неї вже чекав екіпаж.
- Буду пізно. - Відмахується, не оглядаючись. Замість нормального прощання вона випускає у прохолодні сутінки густий сигаретний дим, після чого не затримуючи кучера, зникає усередині екіпажу.
Дивлячись у вікно меланхолійним поглядом, вона майже засинає, коли екіпаж зупиняється біля розкішного, величного замку. Здригаючись від різкої зупинки, Шеріл знову фокусується поглядом на пейзажі за склом.
Кинувши слова подяки кучеру, вона вистрибує з екіпажу, лякаючи пару, що проходила повз. Шеріл здуває з очей пасма чорного чуба і прямує до великих і важких дверей, прикрашених золотом.
Всередині все виглядало значно дорожчим аніж ззовні: золотий та кришталевий посуд, вишиті шовкові полотна прикрашали темні кам’яні стіни. Прислуга ходила у однаковій формі, підібрана за схожими зовнішніми критеріями. Десь в кінці величезної зали починали доноситися ноти музичних інструментів. Шеріл було не надто цікаво знаходитися у такому величезному скупченні людей, та ще й вищого класу, тому ігноруючи косі погляди, Голмс бере з підноса поряд пропливаючого хлопця келих шампанського та висушує його за два великих ковтки.
Так пройшло більше години часу - Шеріл безтямно ходила поміж великих груп людей, заливаючи нудьгу шампанським. Невже її обвели навколо пальця і це справді звичний, безглуздо нудний, світський вечір.
- До біса. - Лається вона собі під носа, повільно проходячи повз вже п’яних аристократів, їй треба вийти покурити, а після цього піймати екіпаж і поїхати додому. Серед темно-багряних фіранок дівчина знаходить вхід до пустої тераси, де ховається від натовпу. Голова починає паморочитися від різкої зміни температури, та Шеріл опирається на поручень, розглядаючи зоряне небо. Вітер лоскоче оголені вирізом сукні лопатки, заставляючи дівчину трохи зіщулитися від холоду, та коли перша доза нікотину потрапляє до легень, у голові підіймається дурман, ніби густий вранішній туман. Тіло розслабляється, а зорі здаються яскравішими.
- Тут краще, ніж усередині. - Голос за спиною заставляє Шеріл повільно повернути голову, посміхаючись. Вона знає, кому належить цей мелодійний тембр. Хіба ж не заради неї Голмс прийшла сюди?
- Лі-іам. - З вуст Шеріл це пестливе прізвище вилітає грайлво, все ж, здається, вона хильнула зайвого.
- Пані Голмс. - Зазвичай бліді щоки Віллі Джей Моріарті палають рум’янцем, а посмішка видається такою ж зацікавленою у співрозмовниці, як і інтонація самої Голмс. Блондинка була зодягнена у яскраво-червоне плаття, яке хвилями спадало від талії до кісточок. Вона підходить ближче до Шеріл та забирає з її губ цигарку, не знітившись ні на мить, робить затяжку, прикриваючи очі. На довгих світлих віях замерехтіло світло.
- Навіщо ти мене сюди запросила? - обертаючись до неї повністю та опираючись на поручень спиною, Шеріл забуває про минулу нудьгу. Нарешті, вона може отримати бажане.
- М-м-м… - протягує Віллі, випускаючи при цьому дим, - Мені здавалося, Вам останнім часом нудно.
- Це так, - щиро відповідає Голмс - Лорд Злочинів останнім часом мовчить, це навіть дратує. - Вона зачаровано дивиться на чужі губи, та швидко відводить погля, закидаючи голову назад, щоб розглянути небо.
- Тоді забутьте про нього цього вечора. - Віллі гасить цигарку об поручень. - Дозвольте мати нахабність заволодіти Вашою увагою.
Серце дівчини пропускає удар, а груди затамовують дихання. Моріарті вперше з власної волі назначила зустріч з Шеріл. Та сама дівчина, яка стала професором математики у такому жахливому і несправедливому світі. Хоч Голмс і не вірить у долю, та інакше їхню зустріч на Ноатіку не назвати. Ця дівчина пробралася у голову Голмс з того самого часу. Можливо, саме тому під час зустрічі у потягу, Шеріл все ж назвала її Лордом Злочинів. Вона хотіла заволодіти увагою Віллі, і зараз, чуючи ідентичні слова з уст Моріарті, детективка готова зійти з розуму.
- Ох, Ліам, як я можу тобі відмовити? Хіба моя присутність вже не дала відповідь на будь-яке твоє запитання? - Вона знову повертає погляд до Моріарті і та лише кивнула, посміхаючись. Дивлячись у її бурштиново-червоні очі, Шеріл навіть не встигає осмислити власних слів, які вилітають з рота у наступну мить - Якщо так хочеш заволодіти моєю увагою, то подаруєш мені танець?
Доки вони мовчки розглядали одна одну, за спиною Віллі, за важкими шторами, долинала какафонія з гомону присутніх та музики, яка все ж перекривала більшу половину розмов, завдяки близькому розміщенню музикантів до тераси.
Відступати було нікуди – з одного боку на неї дивилися два здивованих бурштини, а з іншого – перила тераси. Єдиним, що могла зараз зробити Шеріл, це очікувати рішення Моріарті. Звичайно, Голмс ще може зараз ляпнути, що пожартувала, як і в ситуації зі звинуваченням дівчини у злочинах серійного вбивці, та все ж бажання почути "так" перебороло страх перед відмовою.
Музика якраз почала зростати, даючи зрозуміти парам у залі, що час підготуватися до початку танцю, коли Віллі, не кажучи ні слова однією рукою обхоплює талію Шеріл. Її пальці на оголеній спині здавалися крижаними та обпікали розгарячілу від алкоголю та теперішніх обставин шкіру. Інша рука взяла долоню Голмс і Моріарті повела дівчину у танці.
Не всі могли б вправно кружляти у танку на такому непридатному для цього місці, як тераса, та Віллі рухалася настільки впевнено і точно, що було зрозуміло – її математичні здібності, як завжди, вражають. Шеріл могла лише віддатися цьому. Все ж, ця зустріч була запланована Моріарті, тож Голмс буде грати по її правилам і податливо кружляти у її впевнених руках. Спідниці суконь то здіймаються від рухів, то колихаються від подиху вітру, перетворюючи дівчат на бурхливих метеликів синього та червоного кольору. Значення втрачає усе навколо, тиха ніч кутає їх у свої химерні тіні, підіграючи музиці шурхотінням листя. Вони залишаються одні на світі, можуть думати лише про наступний крок, який приведе їх до фіналу. Коли останні ноти поринають у пітьму ночі, дівчата, що танцюють на самотній терасі, завмирають поряд зі стіною біля захованого полотном проходу. Від різних маневрів дихання обох збите, а руки Моріарті перенеслися на шию Шеріл, яка притискала її до стіни у тому місці, де вони закінчили танець. Силуети завмерли, перетворилися на нерухомі тіні і стояли так, втративши лік часу.
Погляд Голмс сковзить по обрисах обличчя Моріарті, а губи ловлять її сиплі видихи. Руки дівчини перестали бути холодними, навпаки, тепер зігрівали спину. Аромат її парфумів дурманив погірше нікотину.
– Так приємно пахнеш. – шепіт Шеріл був хрипким, коли вона відсунула носом передні пасма волосся Віллі, щоб дібратися до шиї. Вона відчуває, як дівчина здригається від цих дій, та це не зупиняє Голмс, вона продовжує вести кінчиком носа по порцеляновій шкірі шиї, вдихаючи аромат парфумів – запах зелених яблук.
– Шерлі... – її голос ще більше зачаровує, коли пелена формальності розчиняється у моменті близькості.
– Так, Ліам? – власний голос стає подібним котячому вуркоту, коли Шеріл все ж неохоче відсторонюється, щоб поглянути у вічі Моріарті.
– Дякую за танець. – Віллі зачесує пасма кучерявого волосся за вухо, торкаючись подушечками пальців щоки та вилиці детективки. Від цих дій майже підкошуються ноги, та Шеріл лише веде плечима, намагаючись тримати себе під контролем.
– Це я повинна дякувати, пані професорко. – Шеріл все ж відпускає її, щоб приховати збентеження у темряві тераси.
– Якщо мені сподобалося, то хіба я не можу теж виказати вдячність? – Вона відступає від стіни та проходить повз Шеріл, направляючись до виходу з тераси. – Я збережу цей вечір у своєму серці, Шерлі.
Вона зникає за шторами, залишаючи Голмс наодинці зі своїми думками. Всередині здіймається страх і тривожне відчуття того, що скоро щось має статися.
***
Припущення підтвердилися, коли до квартири завітала Мері. Страх підсилився, коли Мілвертон поставив умови гри. Тривога зникла, коли у маєтку журналіста Шеріл стала обличчям до обличчя з найстрашнішим злочинцем в історії Англії, Робіном Гудом та аж ніяк не Лордом, а Леді. Всі ці події відбувалися надто швидко, всі карти були розкриті в один момент. Розуміння, що детективку обвели навколо пальця неприємно стискало серце. Судний день був грандіозним планом, та вперше Шеріл не цікавили мотиви. Не цікавило, яким шляхом все це повинно бути досягненим. Вона просто не хотіла відпускати Моріарті. Віллі не мала на смерть права.
Стоячи на Тауерському Мосту, лише зараз до Голмс дійшло - остання зустріч на вечірці не була чимось спланованим заздалегідь. Це не було потрібним плану, щоб відвернути увагу дівчини, чи дізнатися про неї щось нове. Віллі просто востаннє хотіла побути поряд перед ось таким ганебним фіналом. Тепер Голмс розуміє, що ця дівчина відчуває те ж саме і наразі поводиться, як дурепа. Триматися за руки у наступному житті? Навіщо чекати, коли це можна зробити зараз!
Шеріл не вагаючись стрибає за Віллі слідом. Якби це потрібно було зробити ще раз - Голмс погодилася б не роздумуючи. Востаннє їхні тіла були так близько, коли вони танцювали на пустій терасі, насолоджуючись останніми хвилинами мирного життя, тепер Голмс тримала дівчину ще міцніше, доки вони метеликами-смертниками летіли у обійми глибин Темзи.