Work Text:
синмін, насилу перебираючи ногами, завалився на ліжко. порожнє.
знову.
юнак, не турбуючись про верхній одяг, стягнув з себе ногами взуття та скрутився клубочком на зім'ятих ковдрах. виснажену порожнечу всередині знову заливало гірким, тупим болем.
синмін не любив будувати теорії та підозрювати. він вірив, коли йонджун вибачався та виправдовувався, що мусить їхати у термінове відрядження. коли зимна похмура осінь повільно уступила місце колючій, голодній до тепла зимі, синмін зрозумів, що більше ночей проводить сам, ніж зі своїм чоловіком.
– йонджуне, будь ласка, я не сваритимусь на тебе. я прошу лише буде чесним зі мною, – тихо, виважено.
ледве тримаючи оманливо-спокійний тон, синмін відчував себе жалюгідним.
– мінні, – той уникав прямого погляду, роздратовано скидаючи речі в дорожню сумку. – у мене справді багато роботи.
– йонджуне...
– квіти, милий, – він поспіхом чмокнув чоловіка у каштанову скроню. – якби я не любив тебе, ти б помітив.
квартира важко стисла тишею синміна. і наче коханий був правий, але непрохані сльози стрімко скотились блідими щоками.
день за днем тягнулись однаково, а синмін вже не міг відрізнити п'ятницю від понеділка. він завалював себе роботою понаднормово, викликаючи співчутливі погляди колег, щоб ввечері знесилено впасти на холодне ліжко.
треба було піднятись та перевдягтись у домашнє, повечеряти та почистити зуби. синмін вже забув, коли востаннє вони вечеряли вдвох.
синмін вже забув, коли востаннє він взагалі вечеряв.
– синміне-сонбеннім, пробачте мою цікавість, але ви так сильно схудли, ми переживаємо за вас, – якось на обідній перерві підійшла до нього лілі. – можна вас пригостити обідом?
дівчина скромно простягнула йому милий рожевий ланчбокс з ведмежатами. вочевидь, вона готувала сама. синмінові було незручно відмовляти, тож він, змушений прийняти неочікуване частування, до кінця перерви свердлив очима рожеву коробку. їжа була простою, але мала апетитний вигляд та чудовий аромат.
синмін не відчував голоду. спроба поїсти насилу обернулась спринтом до найближчої вбиральні.
він не ходив по п'ятницям з колегами в караоке, відмовлявся від запрошення на пікнік від чанбіна і джісона – давніх ліпших друзів. вибачався десятками разів, посилаючись на брак часу та завали на роботі.
– мінні, ти ж знаєш мій характер. мені важко приділяти увагу деталям. я такий, який є.
це боляче. це нестерпно боляче. квіти, яких вони всі так боялись, ніколи не турбували його – це був потужний доказ.
– ти такий, який є, – луною відгукувався синмін у темряві спальні, забираючись під холодні важкі ковдри.
голодна порожнеча зжирала рештки радості з його життя, поглинаючи всі світлі спогади, знищуючи можливість радіти взагалі.
він стискав ковдри, що ледь пахли рідною людиною, та захлинався беззвучним плачем.
– я йду, – одного ранку вимовив хлопець, коли йонджун варив каву їм обом перед роботою.
– куди? – із цікавістю перепитав він, засипаючи три ложки цукру у свою чашку.
– від тебе, – синмін силився знайти відповіді на цьому безтурботному обличчі, у цих очах, що давно не дивились у його власні.
– чому? – жодна нота не змінила простий дитячий інтерес. ні стурбованості, ні страху, ні навіть злості. нічого.
– у тебе хтось є?
– мінні, я вже казав, що люблю лише тебе. подумай про квіти.
– чхати мені на ці кляті квіти, – спалахнув синмін, але провина миттю задушила злість. – ти наче є, але тебе немає, джуні, – втомлено вимовив він, – майже кожної ночі я лягаю спати один. я стомився витягувати з тебе правду. коли ми востаннє були на побаченні? коли ти казав, що любиш мене? я вже не знаю, чи справді тебе приваблюю.
– мінні, якщо ти хочеш сексу, достатньо просто попросити.
синмін похлинувся повітрям, стукнувши дном своєї чашки об стіл. кава, розплескана по світлій скатертині, розтікалась огидною коричневою плямою. хвиля образи, сорому й злості раптово стисла йому горлянку і знадобилась чимала пауза, щоб віднайти слова.
– я перестав тебе розуміти, – повільно промовив він, дивлячись у своє напівпорожнє горнятко. – я не прошу тебе про секс, хоча його дійсно не було... давно. я не розумію, чому маю просити кохану людину мене кохати.
– синміне, припини, – обірвав йонджун роздратовано, підіймаючись з-за столу. – я не можу читати твої думки. знаєш, дорослі люди тим відрізняються від дітей, що вміють словами домовлятись один з одним, – порожнє горнятко йонджуна опинилось у посудомийці. – я трохи запізнююсь, постав митись посуд, будь ласка.
– я перестав тебе розуміти, – пошепки повторив синмін у порожній кухні, коли квапливий поцілунок розтанув на його каштановій скроні, а вхідні двері гучно зачинилися за його чоловіком.
це була остання їхня розмова. йонджун не був вдома вже дві доби. подзвонити? синмін знав, що почує автовідповідач. він більше не лишає занепокоєні повідомлення після сигналу. він навіть не впевнений, що йонджун слухав хоча б одне з них.
напевно, синмін вже давно прийняв своє рішення. він боявся. діяти означало перетнути межу, за яку не можна повернутись назад. назад, туди, де він щасливий, як останній ідіот, біг за руку з йонджуном на останній потяг метро. туди, де вони зі сміхом вимазували один одному обличчя збитими вершками з нудотно солодкого какао посеред заметеної снігом вулиці. туди, де вони дали клятви один одному та обмінялись обручками.
порожнеча душила його разом з тихим риданням. короткі нігті вгризались у тендітну шкіру передпліч, роздираючі ледве загоєні порізи. вони знову сочились, сильніше, ніж учора, та бруднили рукава його офісної сорочки. ще ніколи синмін не намагався так глибоко вдертись під шкіру, розірвати тендітні тканини та випустити назовні цю чорноту, що тисла та поглинала його живцем.
він піднявся глибокої ночі. не було якогось осяяння, лише противний білий шум стояв у вухах. синмін дістав велику дорожню сумку, з якою вони колись їздили на пікнік до лісу. мимоволі пригадав, як йонджун, наче дурний підліток, бігав за переляканим синміном, щоб показати йому слимака. хлопець стряхнув головою та відігнав такі недоречні спогади, звалюючи необхідний одяг: білизну, пару сорочок, штани, піжаму. окинув порожнім поглядом спальню, яка належала їм вже чотири роки. здається, стільки всього необхідного, але кожна дрібничка – болісне занурення у пам'ять.
синмін схопив у напівтемряві зарядний пристрій до свого ноутбука і почув звук розбитого скла. довелося вмикати більше світла, щоб знайти, що зламалось. юнак примружився, коли яскраві лампочки боляче різанули по очах, і швидко зрозумів, що розбилась стара фоторамка. колись він прикрашав її власноруч: охайно та старанно виліплював квіти, кульки та дрібні завитки з полімерної глини. а під рамкою – розмите фото з незрозумілими вогниками. синмін добре пам'ятав, що воно було зроблено після їхнього першого побачення.
треба прибрати розбите скло. рано чи пізно чоловік мусить повернутись додому і синмін не хотів, щоб він поранився.
рамка відправилась на смітник. згорбленим над прозорими друзками йонджун його і знайшов.
– синміне! – він увірвався в кімнату, задиханий. біг?
синмін підняв до хлопця почервонілі від сліз, але здивовані очі.
– що..?
він не встиг закінчити своє питання, коли йонджун, скрутившись навпіл, зайшовся надсадним кашлем.
ні.
дідько, ні.
додолу впало кілька дрібненьких квіточок. білий бузок, дрібно усіяний червоними крапками крові.
– мінні, милий, – прохрипів йонджун. – що ти робиш?
– я йду, – його голос надломився.
синмін відчув дежавю, але цього разу йому не довелося вдавати спокій.
– не говори дурниць, – джун обхопив холодними долонями обличчя синміна. – облиш все це, я зранку приберу. йди до мене.
він судомно згріб свого чоловіка в обійми. синмін чув, як шалено колотиться його налякане серце. у них обох.
– джуні, – пошепки.
щось знову крихко розкололось всередині. синмін так давно не відчував цих теплих, майже гарячих обіймів. пригорнувся голодно. він так сильно хотів ці доторки на своїй шкірі, їхню ніжність, тепло, огортаючу пристрасть. любов. він міцно заплющив очі, зариваючись обличчям у комір та вдихаючи аромат рідної людини, змішаний з новим, ледве чутним – бузок.
йонджун знову закашлявся, спльовуючи квіти.
– мінні, – йонджун знову обхопив обличчя синміна, із жахом вдивляючись в його очі. синмін лише міцніше стис чужий одяг крижаними долонями.
– мінні, – повторив йонджун, накриваючи чужі потріскані вуста своїми.
поцілунок був гіркий і солоний від сліз. синмін віддав би усе, якби отримав його раніше. губи йонджуна, наповнені, обшерхлі, були зовсім чужі на смак.
– мінні, – як заведений повторював чоловік, зціловуючи вологі доріжки з блідих впалих щік. – не мовчи, будь ласка.
синмін не міг вичавити з себе жодного слова.
– мінні, я же так тебе люблю, мінні...
гарячі цілунки сипались градом, палали на шкірі відбитками болю. синмін загубився в них, загубився у руках, що так добре знали його тіло.
– я люблю тебе, – гарячково шепотів йонджун.
одяг зім'ятою грудою опинився десь на підлозі, тремтячі пальці ніяк не ладнали з сорочкою. синмін запрокинув голову, підставляючі шию під такі віддалені та гострі поцілунки. опинитись на ліжку здавалось чимось дивним, незвичним. шкіру обпалювало холодним повітрям кімнати та кололо доторками. синмін вигинався під чужими руками. йонджун щось шепотів нескінченно, виціловував кожну випираючу кістку схудлого тіла, торкався запалених порізів та старих шрамів. пальці всередині відчувались гостро й болісно, вони насилу вибивали колюче тваринне задоволення. колись рідне тепло тепер стало холодними далекими зорями. синмін хапав ротом повітря, вигинаючись на простирадлах від болісного наповнення, а йонджун засичав кудись у ключицю від надмірної вузькости. вони так давно не були разом, що зовсім забули, як відчуваються їхні тіла, як торкаються, рухаються, вигинаються, як вони звучать.
синмін, тихий й надламаний, кусав роздерті зап'ястя. оргазм, задушливий та огидний, вибив з легень усе повітря. юнак вже не міг стримати плачу, хапаючись за плечі йонджуна, як потопаючий. всього було забагато для нього одного. а йонджун все белькотів якісь дурниці, тихо закінчивши слідом.
синмін відчував важкість розжареного тіла і водночас не відчував нічого, скляним поглядом впершись у стелю.
на ранок йонджун прокинувся від надривного кашлю, випльовуючи закривавлений білий бузок. ліжко поруч було порожнім і давно холодним, а на подушці блищала обручка.
***
вокзальний гомін долунав наче з-під товщі води. синмін стиснув у руках квиток – паперовий, звичайний, щоб потім лишити собі на згадку – та рушив пероном до свого вагону. щось дитяче всередині раніше б зраділо маленькій пригоді, але зараз юнак відчував тільки холод та нескінченну втому.
дорога зайняла три години, вдалося навіть подрімати. на цій зупинці вийшов він один, озираючись: засніжена крихітна станція з єдиним виходом крізь великі старовинні ворота. хлопець скинув сумку та дістав телефон, сподіваючись відкрити мапу, але зв'язок у цій глушині ледь пробивався.
– перепрошую, – він гукнув, помітивши станційного наглядача. – підкажіть, як я можу дістатись до «флорезону»?
– ай, що ж ви так зачастили, – низенький чоловічок в літах захитав головою. – йди, синку, крізь ворота, вийдеш на широку доріжку. вона приведе, куди треба, за півгодини дійдеш.
– дякую щиро, – синмін з повагою склонив голову та рушив.
шлях лежав засніженим гаєм. синмін подумав, наскільки гарно тут має бути пізньої весни або влітку, коли листя набере соковитої зелені, а птахи переливатимуть свої мелодії від гілки до гілки. зараз юнака зустрічав лиш зібраний монохромний краєвид, де тільки мощена жовтувато-піщаним камінням доріжка смужкою вела за собою крізь білий простір.
дійсно, хвилин за тридцять синмін вийшов до пункту свого призначення. табличка на відкритих воротах оголошувала:
флорезон
клінічна лікарня ім.св. елла
фойє основного приміщення зустріло юнака сонною ранковою тишею. десь повільно крокували пацієнти та поодинокий персонал, зосереджений на стосах паперів. тут пахло квітами. тут пахло смертю.
– добрий день, – синмін натягнув ввічливу усмішку, звернувшись до молодої жінки на рецепції. – підкажіть, будь ласка, чи можна стати пацієнтом, якщо ханахакі себе ще не проявило?
енн, як оголошувало ім'я на її бейджі, мала досить спантеличений вигляд.
– перепрошую? – перепитала вона, швидко щось клацаючи на комп'ютері. – чому ви вирішили, що у вас проявиться ханахакі?
– я був вимушений... – він запнувся, – так, рано чи пізно воно прокинеться.
фойє, здається, задзвеніло тишею.
– ви маєте право пройти усі необхідні обстеження, але ми не маємо повноважень по догляду за пацієнтами, чиє ханахакі ще не прокинулось. по суті, ви ще здорові. вам видалять квіти, коли прийде час, – нарешті, відповіла енн. – скористайтесь цією можливістю.
остання фраза прозвучала якось... сумно?
– я не хочу їх видаляти, – заперечив синмін. – але і не хочу страждати, коли квіти мене душитимуть.
– клініка не доглядає за людьми, у які не мають середньої чи важкої стадії захворювання або не наближені до термінального стану, – тон медсестри став сухішим. – вибачте, але або ми зараз з вами заповнюємо форму на загальне обстеження, або вам доведеться піти.
синмін відкрив було рота, щоб ще щось сказати, але, завагавшись на мить, лише кивнув та рушив до виходу.
можливо, прийти сюди було дійсно дурною ідеєю.
юнак вийшов на двір, який минулого разу пролетів, не помітивши. не можна сказати, що територія клініки була затишною. звичні клумби вздовж стежинок не були зарослими якимись рослинами, стійкими до морозів, які зазвичай можна зустріти на територіях інших медичних закладів. замість них землю масивно притискало усипане снігом каміння. чорні неказисті валуни чергувались із кольоровими породами, білими морськими кругляками та гострими блискучими мінералами. синмін, зачарований цим дивним садом, повільно ступав стежиною.
його наздогнали чиїсь швидкі кроки.
– перепрошую! – гукнули позаду.
синмін озирнувся. до нього квапився молодий чоловік у розстібнутому медичному халаті поверх буденного одягу.
– я чув вашу розмову на рецепції, – пояснив він та простягнув долоню. – мене звати бан крістофер чан, головний лікар відділення ханахакі. мене зацікавив ваш випадок.
– кім синмін, – представився юнак.
– пройдімо всередину.
кабінет крістофера виявився маленьким і, на диво, затишним. синмін зовсім не таким уявляв обитель головних лікарів. крихітний коричневий диван замість лікарняного стільця, бурштинові стіни замість холодної блакиті, безліч вазонів із квітами та велика настільна лампа, що горіла навіть удень теплим сонячним світлом, ніби переважаючи над зимними променями, що пробивались крізь напівпрозорі фіранки. виникало якесь внутрішнє протиріччя, коли синмін не відчув себе, як у лікарні. радше він був у гостях у нового знайомого.
– сідайте, – запросив чан. – може, чаю?
– зелений, будь ласка.
цей лікар значно приємніший за персонал на рецепції, відбиток сонця лежав в глибині його очей.
за кілька хвилин порцелянове горнятко з паруючим ароматним напоєм тихенько цокнуло об стіл перед синміном.
– отже, ви стверджуєте, що ханахакі у вас зараз немає, але воно мусить з'явитись. воно у вас було раніше?
синмін похитав головою.
– ніколи.
він зробив ковток гарячого чаю, та, поміркувавши мить, вирішив продовжити.
– може, ви вважаєте мене безрозсудним, але у мене були причини піти.
– я не збираюсь вас засуджувати чи хвалити, – спокійно відповів крістофер, обіймаючи долонями своє горнятко. – коли ви йшли, чи уразили людину квіти?
питання було надто інтимним, надто глибоким. синміна пробрало тремтіння, він зробив глибокий вдих.
– так, – тихо одказав синмін. – я написав нашому спільному знайомому та попросив навідатись до нього.
– переймаєтесь? – це прозвучало занадто по-дитячому для такого здорованя.
– я кохав цю людину, – дивно, але синмін не злився, пояснюючи. було якесь полегшення у тому, щоб вивільнити ці слова ледве знайомій людині. – він не був мені чужим.
– але вас квіти досі не уразили.
це вже занадто.
– я прекрасно знаю, що це означає, – стукнуло синмінове горнятко. – або зникнуть почуття, природно чи штучно, після операції, або його не стане.
слова колотим склом продерли горло. він уникав думати про це. інші гинуть, аби знайти своє кохання, завоювати його, тільки б не задихатись отруйними квітами, а він? а він пішов, лишаючи своє кохання наодинці зі смертю.
– що саме вас цікавить? – прямо запитав синмін, аби лише відволіктись від трясини у грудях, що погрожувала затягнути на дно щомиті.
– я шукаю ліки від ханахакі, – крістофер явно чекав на це питання. – ви, певно, знаєте, що єдиний спосіб, яким послуговується людство, – це оперативне втручання. спосіб надійний, втім побічні ефекти, як на мене, занадто жорстокі. я вірю, що можна вилікуватись від ханахакі, але зберегти можливість відчувати, хоча б частково, і, щонайголовніше, можливість покохати.
– це звучить, – синмін намагався дібрати правильне слово, оскільки звучало все як утопічна підліткова мрія. – цікаво. що від мене залежить?
– на етапі індивідуальної розробки ми обстежуватимемо ваше фізичне та ментальне здоров'я. ми мусимо дочекатись появи ханахакі та провести ряд експериментів. перед кожним етапом я пояснюватиму більш детально що до чого. самі розумієте, для цього знадобиться ваша письмова згода, але з можливістю для обох сторін розірвати її протягом дослідження. при непередбачуваних обставинах цей документ гарантує, що я зобов'язуюсь зробити все, щоб уберегти життя пацієнта.
– чи мали ви вже якийсь успіх у своїх дослідженнях? – обережно поцікавився юнак, гріючи досі крижані долоні.
сяюче обличчя чана посмурніло.
– двоє останніх піддослідних розірвали угоду та зробили операцію. випробування препарату не дало результату для них, хоча я отримав певні відповіді. маю розповісти, що з семи випробувань лише мій найперший експеримент був найневдалішим і ледь не закінчився летально, якби ми тягнули з операцією. втім, пацієнт не скаржився, оскільки він сидить прямо перед вами.
неозвучені питання синміна вмить отримали свою відповідь. і те, з якою пристрастю крістофер говорив про свою ідею... це чіпляло, щонайменше. синмін давно не бачив настільки запалених мрією людей. він півдесятиріччя проіснував серед офісних планктонів, які розважались рейтинговою конкуренцією по відділу, а ввечері п'ятниці після пляшки соджу зізнавались, що не бачать сенсу жити. чим старше ти стаєш, тим менше ти гориш, а ті рідкісні іскри захлинались, задушені побутом, болем та брехнею.
синміну не були цікаві сміливі ідеї бан чана. якби хтось спитав, чому він погодився, він би не знайшов відповіді. але ніхто не питав, а сам юнак обрав про це не думати.
чан наполягав на vip-палаті, але синмін відмовлявся до останнього та погодився лише на звичайну. він не хотів особливого ставлення, вже і без того будучи особливим пацієнтом головного лікаря. тому юнак отримав крихітну, але світлу та зручну одиночну палату на третьому поверсі в самому кінці коридора.
синмін підписав угоду, даючи дозвіл на експеримент. з цього почалась його нескінченна черга обстежень, аналізів та опитувань про стан здоров'я. чан міг увірватись до палати серед ночі, щоб перевірити, як синмін дихає, не зважаючи на наявність моніторів, що відображали стан легень. утім, він звикнув до цього швидше, ніж, певно, мав би.
***
стукіт.
– так?
приємне тепло розтеклось у грудях, коли до палати незграбно завалились дві такі знайомі фігури. синмін лишив на тумбочці книгу, що читав з самого ранку, та піднявся з крісла.
– гей, стариганю! – джісон першим налетів обійняти друга, слідом чанбін також міцно стис хлопця в обіймах.
– до цієї діри не так просто було дістатись, – пробурмотів со з удаваним невдоволенням, але від синміна не приховався радісний блиск його темних очей.
джісон застрибнув на синмінове лікарняне ліжко з ногами, попередньо скинувши розтоптані кросівки. чанбін був дещо стриманіше, присівши на край, а синмін повернувся у крісло.
– ти не уявляєш, що ти пропустив! – затараторив хан скоромовкою. – хеджін одружується!
– може, вийшла заміж?
– я все правильно сказав, не перебивай мене, – відмахнувся хан. – хвіін з транспортного зробила їй пропозицію! виявляється, вони вже рік зустрічались! а пам'ятаєш мінхо, якого перевели до нашого відділу ще у червні? він точно нерівно до мене дихає!
– але ти вклепався у нього перший, – вставив чанбін.
– це справи не міняє! – спалахнув хан.
– запроси його на побачення, – синмін не міг стримати м'якої усмішки.
тепло всередині розросталось. у монотонності клініки йому не вистачало цього нескінченного трьопу, пліткування та невдалих жартів.
– твої уявлення про мою сміливість надто завищені, – пробурмотів джісон, червоніючі до самих вух.
– але ж він тобі подобається, – підморгнув кім.
– ні! тобто, так! але... иии!..
джісон із виттям уткнувся обличчям у синмінову ковдру та забурмотів нерозбірливо:
– він такий красивий, що я заїкаюсь кожного разу, як дивлюсь на нього.
– якщо ти цього не зробиш, я напишу йому з твого робочого, – хекнув чанбін.
– і мінхьок мене зжере на зборах, – скривився джісон. – тимчасова керівна посада зробила з нього нестерпного та зарозумілого барана. він читає робочі чати, пасе камери, щоб ми криво не пукнули зайвий раз та, боронь боже, не пішли на тридцять секунд раніше до кінця робочого дня. бляха, ти мусив отримати цю посаду, а не цей шмат...
він обірвав себе, тяжко зітхнувши.
– тебе не вистачає, мінні, – стиха промовив чанбін, вдивляючись в обличчя синміна.
між ними важко провисла тиша, яку швидко хотілось порушити.
– ви не знаєте, що з... – кім почав сміливо, але вимовити ім'я власного чоловіка віддало гіркотою на корені язика, і він замовк на півслові.
йому не треба було силувати себе – хлопці зрозуміли.
– він довго відмовлявся від госпіталізації. зараз його перевели до центральної сеульської клініки. але він досі навідріз відмовляється від операції, – безбарвним голосом пояснив чанбін.
– дуже схоже на нього, – відсторонено усміхнувся синмін.
титанічних зусиль йому вартувало не провалитись крізь тоненьку кригу у скаламучені, наче темна вода, спогади.
– а у тебе тут затишно, – недоречно видав джісон, силячись розрядити обстановку.
– користуюсь привілеями особливого пацієнта, – хмикнув синмін.
– і довго тебе тут триматимуть, крольча ти наше піддослідне? – поцікавився чанбін.
– гадки не маю. поки ханахакі не проявить себе.
знову ця незручна тиша. раніше такого між ними не траплялось.
– а ти не думав... – обережно почав хан, ховаючи очі.
– що? – з нажимом спитав кім, подавшись у кріслі вперед та свердлячи хлопця важким поглядом.
– не знаю...
– що я помилився? змінити своє рішення? – метал задзвенів у голосі синміна.
– легше, чуваче, – чанбін підняв долоню. – ми прийшли не вправляти тобі мозок, ми прийшли побути тут з тобою.
синмін розслабив долоні, що до побіління кісточок вгризлись у підлокітники крісла, та стомлено прикрив очі.
– пробачте, я просто... пробачте.
– гей-гей-гей, – джісон сунувся до краю та обережно взяв синміна за прохолодну долоню. – ми прийшли тебе навідати, бо ти наш друг. ти зробив те, що зробив. ніхто не знає, добре це чи погано, тож ніхто не має судити. все це – твій досвід, не більше, не менше.
– чи змінив би ти своє рішення, якби була така можливість? – раптово спитав со.
– чанбіне! – обурений джісон розвернувся до нього всім тілом, розпахнувши очі. – ти зовсім ідіот? такі питання роблять тільки гірше.
– знаєте, чого я боюсь більше за все? – майже прошепотів синмін, змусивши їх обох замовкнути. – що люди почнуть все виправдовувати. що, дивлячись на мене, вони скажуть, що кожна сльоза була того варта. що це цінний досвід, без якого я б не був собою. знаєте, це все дещо зламало мене. я не впевнений, що я – це досі я.
– мінні, – джісон стис у маленьких теплих долонях руку синміна. – так, ти змінився, але ти все той кім синмін, яким був раніше. ми міняємось постійно, знаєш? це може бути повільно, по крихті день за днем, а інколи трапляються події, що змушують нас викривитись під обставини, зліпити з себе щось нове. але матеріал один і той самий. це все ще ти, яку б химерну ти форму не прийняв.
синмін дивився на їхні зчіплені разом руки. щось тужливо нило під серцем.
– я знаю, чого вартувало моє рішення. і, думаю, я не змінив би його, чанбіне, – кім пронизливо подивився другові в очі.
той мовчки кивнув.
– досить хандрити! – знову безтурботно задзеленчав джісон. – краще скажи, сюди можна замовити доставку? давайте поїмо макфлурі!
***
за обідом кількома днями пізніше до синміна за стіл неочікувано підсів один з новеньких пацієнтів, що потрапив до клініки незадовго після нього самого. здається, його звали фелікс.
– ти знаєш, що говорять про тебе? – без привітання спитав юнак. у його голосі не було засудження чи презирства, лише цікавість. синмін спиною відчував, як до нього липнуть чужі приховані погляди.
– гадки не маю, але щось підказує, що це навряд щось хороше, – вимовив юнак, задумливо колупаючи виделкою картопляне пюре.
– вони називають тебе вбивцею.
з даху за вікном зірвалась масивна крижана бурулька, зі свистом розсікаючи простір, та розбилась зі скляним дзвоном.
– цікаво, – насилу всміхнувся кім.
– що цікаво?
– ніхто з них не знає моєї історії, але вже встигли мене осудити. занадто... як це правильно називається? шаблонно? певно.
– думаю, твоя історія нічим не відрізняється від інших, – відповів фелікс, активно насідаючи на гарячий обід. – всі історії унікальні, але розбиті серця болять однаково.
– не чув, щоб всіх підряд називали вбивцями.
фелікс припинив жувати, винувато потупивши очі.
– вони кажуть, що ти пішов від свого коханого. – обережно почав він. видко, цікавість перемогла над банальним почуттям такту. – що це, як не вбивство?
– не знаю, – просто знизав плечима синмін, – може, ще й відкладене самогубство на додачу?
фелікс розпахнув широкі сонячні очі. синмін помітив у них переляк та усвідомлення.
– у тебе були причини так учинити, – він не питав.
– були, – погодився синмін.
– ти не думав, що, ну, можливо, ти погарячкував?
слова зі свистом батога вспороли так турботливо заколисані рани.
– а ти не думав, не знаю, що лізеш не у свою справу? – прогарчав кім, свердлячі гострим поглядом медовий блиск в очах фелікса. – чому всі довкола так впевнені, що я не розумію, що вчинив?
– я не це... – запнувся на словах.
– ні, саме це, – синмін насідав на кожному складі, що спльовував з уст.
він різко піднявся з-за столу. стілець позаду нього втратив рівновагу та приземлився на плитку з оглушливим грюханням. у столовій заклякла тиша.
– хто хоче особисто в очі назвати мене вбивцею? – розкотистим, сильним, як ніколи, голосом, пролунало у залі. – підходьте, не соромтесь! – він зазивав із запалом шоумена, але з його язика можна було збирати отруту. – ви ж усі бували у моїй шкурі! ви так добре знаєте, чого варто поставити на кон життя одразу двох! всі знаєте, як пахнуть ваші квіти! вперед, ви маєте на це право!
ніхто не смів зіштовхнутись із його поглядом, жоден пацієнт не шевельнувся. у медових очах навпроти стояли скляні сльози. нижня губа фелікса тремтіла, але юнак силився це приховати, закусивши її.
– синміне, – у дверному отворі з'явилась знайома фігура у білому халаті.
юнак зиркнув на чана палаючим поглядом затравленого, загнаного у пастку хижака, готовим битись насмерть тут і зараз.
– синміне, – повторив чан, голос м'який, майже ніжний. – ходімо до палати. я принесу тобі обід.
стілець, упущений раніше, з розмаху влетів у стіну. столова загуділа розбурханим бджолиним вуликом тієї ж миті, як тонка постать синміна зникла за дверима.
– я приноситиму тобі їжу. не хочу, щоб вони більше докучали тобі, – почав кріс, ставлячи піднос із новою порцією свіжого обіду на столик у палаті.
– не треба про мене піклуватись, наче про безпорадного! – гаркнув синмін, ударивши дверима за собою з такою силою, що жалібно дзенькнуло вікно.
– кричи, скільки вистачить сил, – чан навіть не вдавав спокою, адже не втрачав рівноваги.
синмін біснувався все більше – злість, вирощена болем, затоплювала його по самі вінця.
– ти думаєш, мені це подобається? що я настільки безсердечний, що отримую задоволення, знаючи, що десь помирає людина, яку я кохав? а коли помре вона, то почну помирати і я?
– я цього не казав, синміне, і ніколи не скажу, – спокій чанових темних очей зіштовхнувся із палаючою пекельною бурею синмінового погляду. кріс витримав його.
– всі вважають, що це так легко, що я не знаю наслідків, що мені все одно! – у стіну полетіли канцелярські прилади з маленького письмового столика.
чан заспокійливо підняв долоню, кивнувши переляканим санітаркам, які заглянули до палати, і ті більше не турбували їх.
– я так сильно любив його, – розпечено прошепотів синмін, сповзаючи спиною по стіні та впиваючись відрослими нігтями в голову.
чан тихенько скоротив відстань між ними, присівши поруч.
– ми всі розділяємо рівну провину за наші вчинки. ти ніколи не знатимеш, чим закінчиться кохання.
– воно не мусило кінчатись, – сльози пропікали шкіру, наче кислота.
– але і не мусило тривати вічність, – кріс обережно торкнувся крижаної долоні.
синмін сполохано підняв на нього погляд.
– ти не зміниш ваше минуле, синміне, – промовив крістофер, погладжуючи великим пальцем тильну сторону руки; той не пручався. – ти не міг контролювати чужий вибір, від якого ти постраждав. мені шкода, що все склалось саме так. мені шкода, що ти мусив сюди прийти.
синмін стиснув чужу шероховату долоню, не в силах вимовити хоч щось. ридання знову перекрили йому повітря.
– синміне?
той зморгнув сльози та знову подивився у чанові очі, глибокі й теплі.
– я просто лікар, але я хочу, аби ти знав, що я на твоєму боці. ти можеш приходити до мене, коли завгодно. я завжди вислухаю тебе.
слова вдячності застрягли у горлі. кім уткнувся лобом у плече кріса, просочуючи білий лікарський халат гарячими сльозами. він ледь не вив, дитинно схлипуючи та стискаючи тканину до побіління кісточок. міцні руки лікаря огорнули його тонку статуру обіймами.
вперше за незлічену кількість днів синмін відчув тепло, що м'яко торкнулось його серця.
***
але у чому була вся заковика: квітів не було. минув тиждень, місяць, півроку – нічого.
синмін звик. біль притупився та більше не роз'їдав виснажене серце. порожнеча заповнилась мирною рутиною, чановими балачками та дурними жартами. компанією хлопця були лише втомлений психотерапевт та невгамовний крістофер, який чекав на прояв його ханахакі, як на восьме диво світу. синмін наново вчив себе жити. він навчився не думати про те, що лишив йонджунові квіти навколо серця, навчився не думати про чужий біль. він рано вставав, виходив на прогулянку трохи далі від інших пацієнтів, потім снідав у палаті, а чан нерідко складав йому компанію. інколи ввечері він сам обережно стукав до чана – навіть якщо лікар був у недоброму дусі, він завжди розквітав світлою усмішкою при синмінові – і вони разом кавували, наче старі друзі.
«наче» – тому що синмін не був ідіотом. він помічав довгі погляди, які затримував на ньому крістофер. а ще як той крадькома лишав у його палаті коробки з улюбленими цукерками синміна (звідки тільки дізнався?). синмін не ігнорував ці недвозначні жести, але і не акцентував уваги.
синмін хотів повірити у те, що нарешті рани добре загояться.
одного дня, рано вранці він, постукавши до кабінету головного лікаря, застав того за метушливим скиданням речей у невеличку дорожню сумку, чим не на жарт сполошив синміна.
– крісе? – він старанно намагався тримати обличчя.
чоловік зупинився.
– ти їдеш? – синмін не хотів звучати так жалібно.
– я зв'язався з лікарем твого чоловіка.
серце стисло металевим зашморгом.
– він?.. він не?..
– він ще живий. я їду обстежити його у рамках експерименту, він надав дозвіл.
– у нього є шанси? – синмін не помітив, як перейшов на пронизливий шепіт.
кріс підібгав губи, коротко хитнувши головою.
– у хлопця термінальна стадія. він відмовляється від операції, родичі вмовляли на евтаназію, але...
чан щось пояснював далі, збираючи речі, але синмін вже не слухав.
чому? чому він так учиняє? йонджун всі ці півроку жив у страшних тортурах, давився квітами та відмовлявся від допомоги. заради чого?
синмін не розумів, що відчуває. щось всередині ворухнулось і дало про себе знати знайомим тупим болем десь під сонячним сплетінням.
– я поїду з тобою.
кріс застиг із якимись записами в руках.
– це не обговорюється. тобі не можна.
– це мій чоловік. якщо він втратить дієздатність, я маю право... приймати певні рішення.
головний лікар вагався недовго.
– авто до сеула буде за півгодини. захопи тільки необхідні речі, ми зупинимось лише на день.
до міста вони приїхали опівдні. синмін, блідий і сам не свій, нервово трусив ногою у кімнаті очікування, поки крістофер збирав необхідну йому інформацію про хворого. за кілька годин чан повернувся та кивком голови указав слідувати за ним до палати.
синмін нервово схопив крістофера за передпліччя, коли той збирався постукати.
– будь ласка, не кидай мене там, – прошепотів він розжарено, втупившись немигаючим скляним поглядом у номер на дверях. – будь ласка.
чан м'яко накрив його долоню власною.
– я поруч, синміне. я тут.
у палаті стояв нестерпний солодкувато-гнилий аромат квітнучого бузку. синміна почало нудити, ледь він переступив поріг.
– джуні...
гіркота розливалась десь у горлянці.
– мінні? – йонджун ледве розліпив набряклі запалені очі. – не вірив, що знову побачу тебе.
синмін не знав, що мусить сказати.
– мінні, я так радий, що ти тут, – бліде змарніле обличчя на мить осяяла така знайома синмінові усмішка.
– я тут, милий, – юнак сів на лікарняне ліжко.
йонджун вложив слабку руку у долоню свого чоловіка.
– ти справді тут, – прошепотів він, погладжуючи долоні синміна.
щось грудкою перекрило кисень, наче важелем. синмін хотів спитати, чому це все, навіщо, якщо є інші шляхи, інші способи, інші рішення. але він знав, що йонджун, його сонячний джуні, той самий чоловік, якого він колись покохав до нестями, лише усміхнеться йому, слабко та болісно.
– я так завинив перед тобою, мінні, – чи завжди він розумів, про що думав синмін?
– облиш, – обірвав синмін. – чому ти не погодився на операцію, поки була можливість?
здавалось, що людина на смертному одрі не може усміхатись так щасливо.
– я не хотів убивати тебе, – просто відповів він, міцніше стискаючи долоню синміна. – я хотів, щоб ти пожив спокійно якомога довше.
слова відчувались синмінові гільйотиною.
– милий...
йонджун сухо закашлявся, мружачись.
– я не впевнений, скільки ще протримаюсь. лікарі подавляють кашель та біль, але квіти уразили всі життєвоважливі органи. вони кажуть, що я мав померти півтора місяці тому.
синмін не міг тут знаходитись і не міг піти.
– джуні.
важка гаряча сльоза кіма скотилась на щоку йонджуна. синмін торкнувся чужих потрісканих блідих губ своїми, ніжно, наче торкався невагомих пелюсток.
– джуні, милий, ти мусиш це припинити, – він торкнувся чолом чужого чола.
– але це означатиме принести ще більше болю тобі, – слабко заперечив юнак.
– ти сплатив достатньо, – прошепотів синмін.
йонджун заплющив очі. кім слухав його дихання, хрипке та поверхневе.
синмін не знав, що коїться у цій чорнявій голові. чому вони зробили стільки помилок?
– треба покликати медсестру, у них ці папірці завжди напоготові, – недоречно хихикнув йонджун і зайшовся приступом кашлю.
синміну довелось відхилитись, щоб юнак звісився з краю ліжка, відхаркуючи закривавлені білі квіти.
медсестра дійсно прийшла швидко. йонджун підписав папери нетвердою рукою, одразу розпочали приготування до процедури. скоро поставлена крапельниця беззвучно відбивала останні секунди. потім він засне, а уві сні...
– тобі більше не буде боляче, – прошепотів синмін, тримаючи слабку бліду долоню, кумедно більшу за його власну. – тепер моя черга.
– так не мало бути.
– не думай більше про це.
– синміне?
юнак підвів на свого чоловіка запалені очі. він намагався не плакати. він не хотів, щоб останнє, що побачить йонджун, його чоловік, якого він колись так сильно покохав, було його набрякле червоне обличчя. яка дурість.
– я люблю тебе, синміне, – прошепотів йонджун на межі сну та яві.
синмін мовчки стис його руку. сльози, які він так хотів стримати, котились одна за одною, гарячі й злі.
йонджун заснув. слабке, виснажене болем тіло нарешті розслабилось. на обличчі, на якому залягли перші тонкі зморшки, застиг мирний спокій, і кашель більше не турбував зранені легені.
– синміне.
юнак не шелохнувся, коли голос подав чан, що, пообіцявши бути поруч, ні на мить не лишив хлопця.
– синміне, тобі краще вийти. нам треба піти.
синмін дивився на сплетені долоні та відчував, що порожнеча, від якої він тікав стільки місяців, жадібно шматувала його серце, щоб випити все до останньої краплі.
– синміне.
монітор серцевого ритму сповільнювався, а синмін не розумів, він чує його противний писк чи гудіння у власній голові.
серце йонджуна більше не билось. чужа широка долоня лягла на плече. синмін не пам'ятав, що говорили медсестри, що він підписував та як чан виводив його з палати. синмін не пам'ятав, про що говорив ритуальний агент і як чан взяв розмову на себе, не пам'ятав їхній шлях до готелю, де вони зупинились.
синмін добре пам'ятав, як ввечері легені обдало окропом і як з першим кашлем на плитку впав синій анемон, закрапаний червоним.
***
– я дещо продвинувся у своєму дослідженні. але для випробування експериментального препарату доведеться за тиждень відмінити всі знеболювальні.
синмін навіть не кліпнув, втупившись у стелю.
– роби, як треба.
минуло кілька тижнів, а може навіть місяців – юнак давно збився з рахунку. за вікном затишної палати квітла друга весна, яку синмін зустрічав у клініці.
він не був на похороні йонджуна: родичі чоловіка розірвали б його живцем. лише раз він попросив чана скласти йому компанію та навідався до колумбарію, де зберігалась урна з прахом. померлим від ханахакі не приносять квіти. натомість синмін приніс маленький білий кругляк, один з тих, що потай утягнув з камінної клумби на території клініки, та лишив цей блискучий камінець у ніші. хотілось щось сказати, щоб розбити цю натягнуту тишу, якось невдало пожартувати з чаном, вивернути власний біль чорним гумором. слова не лізли та відчувались відверто зайвими. вся їхня поїздка була пронизана важким мовчанням.
втім, мовчати із крісом не відчувалось напругою. чан не набридав увагою, але завжди був поруч. він уже не прилітав посеред ночі заради якогось термінового огляду, а тихо стукав до палати та сидів у кріслі біля ліжка синміна, гортаючи газету. з цим молодим чоловіком було спокійно. навіть надійно. інколи кріс непомітно для себе засинав, і синмін помічав знайому йому втому за умиротвореними рисами обличчя. потім серед ночі чан прокидався, стривожений криком синміна, якого переслідували нічні жахи. синмінові гіршало. кашель, важкий та надривний, подавлявся спеціальними препаратами, а кількість знеболювального була значно вища за норму. синмін ніколи не скаржився, завжди готовий до нових експериментальних процедур, які мали невеликий успіх. але парадоксально-абсурдно було те, що чим гірше ставало юнакові, тим більше він вірив у чанову здатність знайти антидот до ханахакі.
крістофер нахмурив брови.
– синміне, я говорив з твоїм психотерапевтом. тобі гіршає не тільки фізично.
юнак не реагував.
– синміне. подивись на мене.
кім насилу відірвав скляний погляд, перевівши очі до глибокого карого спокою.
– якщо цей препарат не подіє, я наполягатиму на операції.
ці слова шарпнули синміна, висмикуючи з апатичного трансу.
– що? – перепитав він тупо, кліпаючи очима. – ні, ніякої операції. ти маєш знайти ліки.
– не ціною твого життя.
– моє життя вже не має ніякого значення.
– ти помиляєшся.
– ти мусиш знайти ліки та рятувати людей! – гарячо заперечив синмін.
– не ціною. твого. життя, – відчеканив чан.
– мені по цимбалах, що зі мною буде.
– а мені ні.
синмін сів на ліжку.
– я правильно тебе зрозумів?
– мені треба повторити?
– ні, я... – синмін захитав головою. – як це? хіба це можливо? хіба тобі не робили операцію?
– думаю, навіть мої найперші експерименти мали якийсь результат.
повисла задумлива пауза. квіти в грудях синміна незадоволено ворушились, викликаючи новий приступ.
– я не відчуваю всього, що мав би, не у повному обсязі, – нарешті, пояснив кріс. – але щось у мені лишилось.
це пояснювало його запал. пояснювало, чому він не живе, як механізм, як запрограмований робот, як всі інші, хто зважувались на операцію. пояснювало його очевидну симпатію. але дещо синмін не розумів.
– чому я?
– а чому будь-хто інший? – чанова дурна звичка відповідати питанням на питання веселила кіма.
– я не знаю, – він знизав плечима. – я просто твій пацієнт.
– натякаєш, що я порушую лікарський етичний кодекс? – хихотнув чан, спираючись спиною на стіну та здіймаючи очі до стелі. – може, тому, що я побачив у тобі того себе, що жив до операції. може, тому що я побачив у тобі відбиток себе нинішнього. ти інакший і ти зовсім на мене не схожий, втім... щось змушує мене про тебе думати перед сном і рано вранці. можливо, це надто наївно з мого боку.
синмінові завжди легше було для себе аргументувати увагу крістофера лікарською зацікавленістю, аніж особистим інтересом. і навіть тепер, після відвертого зізнання, все одно все це відчувалось надто спонтанно і надто безглуздо.
– якщо мені зроблять операцію, я втрачу можливість відчувати, – почав синмін. – хіба це має сенс?
– життя завжди має сенс.
вони більше не повертались до цієї розмови, але слова чана гачками засіли у мозку синміна на довгі дні. вони говорили багато, про все і ні про що водночас. чан хотів заспокоїти синміна, але той зовсім не переживав про майбутні процедури. дивовижний спокій розливався судинами, варто було зіткнутись поглядами з цим чоловіком.
знеболювальні препарати скасували за тиждень, як і попередив кріс. кривавий кашель душив, вивертав легені, просочені ніжним квітковим ароматом. синміна лихоманило і його стан наближався до критичного.
– синміне, – тепер кріс майже не лишав його наодинці. – ми можемо почати підготовку до операції прямо зараз.
– ти мусиш, — прохрипів юнак крізь зсохлі бліді вуста, – мусиш закінчити хоча б цей етап випробувань. я хочу, щоб ти це зобив.
чан вмовляв молодого чоловіка на операцію по кілька разів на день, але кім уперто стояв на своєму.
***
– знаєш, це все так дивно.
кріс стояв біля вікна у своєму кабінеті, як завжди обіймаючи долонями гаряче порцелянове горнятко міцного чаю, та дивився кудись далеко за обрій. синмін вже звично сидів в одному з глибоких зручних крісел. цього дня лихоманка дала йому трохи спокою.
– прошу? – синмін відірвався від книги, зробивши порядний ковток зі своєї чашки.
– те, що ми так часто вважаємо власні почуття якоюсь помилкою.
юнак злегка здвинув брови та поклав закладку на відкритій сторінці.
– про що ти?
кріс схилив голову та збовтав чаїнки коловим рухом.
– я думав про те, що відчуваю.
– поділишся? – поцікавився синмін.
чан не завжди викладав усе, що мав на думці, але і не закривався від кіма.
– ти мені подобаєшся, – лікар повернувся до нього, ловлячи очима уважний погляд. – я не мав би цього відчувати, мене можуть осудити за це, але це правда.
синмін не квапив, даючи чоловікові можливість дібрати слова.
– чотири роки тому я мав одружитись на чарівній, неземній дівчині. дехто сприймав її запальний характер злим і агресивним. ми зустрілись у неправильний час: на мене насідали батьки, що я зобов'язаний створити родину, будувати кар'єру та мати успішний успіх. я був розчарований в обраній професії та мав за плечима декілька невдалих стосунків. вона опинилась покинутою усіма друзями, самотня та розбита. ми були правильними людьми один для одного. колись вона розповіла мені, що я одразу їй не сподобався, та і вона, якщо чесно, не викликала захвату: похмура та груба на язик.
синмін мимоволі провалився у той спогад, де вони з йонджуном зіштовхнулись у дверях офісу, обидва проходили перші дні стажування. як йонджун, роздратований, лаявся крізь зуби через пролиту каву, а синмін був готовий вибухнути через новеньку заплямовану сорочку. тоді це здавалось зіпсованим днем, зараз згадувалось із теплою сумною усмішкою.
– вона перша покликала мене на побачення. сказала, що їй психолог дав завдання піти в кіно з другом. у неї не було друзів і чомусь я був першим, хто спав на думку, – погляд кріса, направлений на синміна, дивився кудись вглиб, гортаючи спогади. – напевно, все почалось з того дурацького фільму, з якого ми пішли через півгодини за раменом до найближчої забігайлівки. знаєш, – теплі карі очі знову сфокусувались на синмінових, – вона була неймовірна. я кохав її до нестями.
лікар відвернувся до вікна, але синмін встиг помітити, як його блискучі очі затягуються сльозами.
– це був нещасний випадок. вона їхала до мене, щоб після мого вечірнього чергування ми заїхали в кіно – це стало смішною традицією по п'ятницях. мені зателефонували опів на шосту, але я вже відчував, що щось не так. відчував, але не хотів вірити. сойон, моя маленька сойон, – голос чоловіка надломився.
синмін піднявся, та, підійшовши, тихо опустив долоню на плече крістофера.
– два роки тому я відчув на смак квіти. два роки тому я поклявся біля труни коханої, що кохатиму її все життя. зробити операцію означало вбити свою любов остаточно. я вирішив шукати, щоб не сконати від цієї хвороби, почав експерименти на собі, згодом за підтримки одного з професорів мені вдалося отримати дозвіл на офіційне дослідження. і... це все не важливо. важливо те, що я кохаю сойон. мені здається неправильною симпатія до тебе, розумієш мене? але як може бути неправильним те, що виборюєш ціною життя?
синмін не знайшовся з відповіддю. питання, яке підняв кріс, важко осіло на його тонких плечах. він розумів, що чанові зараз важче. синмін відчув жагу зняти цей тягар з них обох.
– я розумію тебе, – тихенько відповів він. – ми обидва дорослі, що свідомо керують власним життям. ми приймаємо рішення та готові до наслідків. почуття, які б не були, не можуть бути неправильними.
він обережно пригорнув крістофера до себе. той уткнувся йому в плече і синмін відчув, як тепла волога просочує його футболку.
– ти не злишся на мене? – прогудів лікар приглушено.
– анітрохи.
руки чоловіка тендітно огорнули талію синміна.
***
у день випробування крістофер метушливо смикав не менш розбурханих медсестер, прискіпливо перевіряючи кожен етап підготовки до випробування. він був упевнений в успішності експерименту на дев'яносто відсотків, але ці десять змусили його потурбуватись про реанімаційне обладнання.
синміна перевезли до готової палати за п'ятнадцять хвилин та почали підготування. юнак дихав слабко, поверхнево. його під'єднали до моніторів, що відображали роботу основних органів життєдіяльності. крістофер силився втамувати тремтіння рук, весь запакований у стерильний операційний одяг. одні тільки очі, жваві й налякані, виблискували з-під натягнутої до бровей шапочки, а решту обличчя ховала хірургічна маска.
– отже, – видихнув він. – колеги, – кивок до медсестер, – професори, – стриманий кивок до важних пик, що розтіклися за товстим склом у кімнаті спостереження.
вони хвилювали його найменше. кріса давно не хвилювало, чи буде його кар'єра винахідника успішною чи провалиться із тріском. єдине, що його хвилювало – дихання синміна. хрипке, коротке, надривне й нерівне дихання юнака, до якого він так хворобливо прив'язався.
він знав, що це порушує всі норми моралі, коли пацієнт стає особистим інтересом. він знав, що мусить тримати обличчя та уникати жодного прояву, як самого всередині стисло й викрутило. до нудотного болю, до тремтливих вуст та загнаних блискучих очей. він мусив триматись.
– процедура пройде у два етапи. спершу пацієнт отримує дозу експериментального препарату, з формулою якого я вас ознайомив минулого тижня. за півгодини речовина почне діяти. далі наша задача: понизити температуру тіла пацієнта до мінімальної, щоб попередити новоутворення квітів протягом процедури, та посприяти швидшому збору квітів.
– перепрошую, – підняв руку один з професорів.
кріс відчув, як сіпнулось око.
– ви не зазначили використання анестезії чи місцевого знеболювання.
– на жаль, – чан ледве стримував себе, аби не цідити крізь зуби. – на даному етапі розробки препарат не може бути задіяний разом із анестетиками, оскільки може спричинити раптову зупинку роботи нервової системи.
синмін не знався на медичній термінології, але навіть до його затьмареного агонією мозку дійшов сенс сказаного чаном. йому треба зібратись. буде кепсько.
крапельниця з препаратом розмірено відміряла краплю за краплею. він не відчував холоду, хоча, судячи з пари, що звивалась під його носом, температура в операційній була значно менше норми. чан коментував події, що мали відбутись всередині його організму, пояснюючи професорам кожну свою маніпуляцію. коли вони випадково стикнулись очима, лікар запнувся на півслові, його очі склались у тоненькі смужки. синмін був готовий присягнути, що чоловік розквітнув під маскою однією зі своїх найщириших усмішок, синмін кліпнув з ледь помітним кивком: на більше у нього зовсім не вистачало сил.
біль був усюди. він гостро пульсував, перекочуючись клітинами, наливаючи собою кожну кінцівку, кожен міліметр шкіри і затікав кудись вглиб. він витісняв собою вигризену порожнечу, міцно займаючи її місце.
– п'ятнадцять хвилин, – оголосила медсестра.
– температура тіла? – уточнив крістофер.
– тридцять чотири і два та продовжує опускатись.
– опускайте до тридцяти трьох та зупиняйте, – скомандував лікар.
було зле. синмін відчував, як навіть попри охолодження, його тіло вкривалось лихоманливим потом.
різко писнув один з моніторів.
– показники? – приховуючи стурбованість, нахмурився під маскою кріс.
– квіти уразили наднирники, – хутко відповіла медсестра.
різкий, засліплюючий біль обпалив щось всередині. синмін заскиглив, закочуючі очі.
– потрібен знімок, терміново рентген, – скомандував чан.
голоси танули. персонал метушився довкола, установлюючи апаратуру, але синмін вже не чув, про що вони говорять. у голові болісно пульсував білий шум.
– у нього починаються спазми! – вирвалось як крізь важку товщу води.
– треба переривати експеримент!
ні, – хотів заперечити синмін. – я витримаю, – хотів сказати він.
з горла вирвався слабкий хрип. він відчайдушно хапався за свідомість, але підступна темрява ухопила його й потягнула на дно, наче якесь безпорадне кошеня, замотане у пакет з камінням.
***
пік. пік. пік. пік.
цей бісів монітор серцевого ритму діяв на нерви.
пік. пік. пік. пік.
напевно, це добре, що він ось так пікає.
пік. пік. пік. пік.
але дратував він просто нестерпно.
– у нього є режим «без звуку»?
голос був хрипким та надламаним. живі люди не звучать так кепсько.
– синміне?
– він отямився!
– натисніть «виклик медсестри» біля узголів'я.
забагато народу. між бровами залягла глибока зморшка: він хотів ще поспати, але довкола почалась якась метушня.
– синміне, ти чуєш мене? – знайома тривога у голосі.
– чую, – зсохлий важкий язик не хотів рухатись як слід.
синмін доклав зусиль, щоб розліпити набряклі повіки. очі пекло, наче їх засипали сіллю, як домашніх слимаків. мутне зображення ледве-ледве приходило до норми. юнак змусив себе прокліпатись, щоб хоч трохи сфокусуватись.
– лежи, не вставай, – скомандував чан фірмовим лікарським тоном. – води?
синмін коротко кивнув. чан натиснув на кнопку й автоматичне ліжко припіднялось, а перед очами миттю з'явилась склянка з прохолодною водою, що вляглась у слабку нетверду долоню. десь поруч шаруділа медсестра, щось тихенько наспівуючи.
– ти закінчив експеримент?
лікар не відповів. у його рухах була нервова смиканість, обличчя осунулось, а під очами залягли глибокі темні круги.
– синміне, — знайомий тривожний голос поруч належав чанбінові. – як ти почуваєшся?
синмін чесно прислухався до свого тіла. напевно, дарма. кінцівки відчувались свинцово важкими, набряклими, наче його без підготовки змусили здавати нормативи з важкої атлетики. але дихання напрочуд було легким і ніщо не заважало зробити вдих.
– я не відчуваю квітів, – сказав він.
синмін обережно передав склянку назад та вдивився уважно в обличчя чана та чанбіна з джісоном. останній намагався контролювати нервово танцюючу ногу, і, вочевидь, програвав у цьому.
– синміне, у мене кілька новин, – почав крістофер.
– хороші? погані? дуже погані? – якомога безтурботніше поцікавився синмін.
– ми видалили квіти.
мозок синміна поступово почав рухатись.
– ти закінчив експеримент? – у питанні промайнула слабка іскра надії.
посмурнівше обличчя лікаря було красномовніше за його майбутні слова.
– нам довелося перервати процедуру та терміново робити операцію, як зазначалось у нашому договорі. квіти почали вести себе непередбачувано, ми не очікували на такий опір. все ж ця паразитуюча хвороба ще недостатньо нами досліджена.
тіло нило, а думки рухались важко, наче в застиглому желе.
– все було дарма?
– не зовсім. негативний результат – також результат. це дає підґрунтя продовжувати експеримент та враховувати минулі помилки, – голос чана був зовсім безбарвним.
він підняв очі, зустрівшись поглядом із синміном і низько вклонився, тримаючи руки по швах:
– мені шкода.
– не смій, крісе, – синмін хотів було потягнутись до чоловіка, смикнути його за рукав, щоб він припинив, але найменший рух віддався глухим вібруючим болем у тілі.
– перепрошую, але я мушу вас покинути на деякий час, маю заповнити папери та написати розгорнутий звіт.
і головний лікар, схиливши голову, швидко покинув палату.
– мінні, нам так шкода, – почав джісон.
– стулись, га, – беззлобно кинув синмін, прикриваючи важкі повіки. – як ти там сказав? я є я, якої би форми не прийняв.
сумирне прийняття відчувалось дещо дивно, але воно здавалось найбільш правильним.
– вони сказали, що справи були погані та іншого вибору не було, – заговорив чанбін.
– ви давно тут?
– пару годин. помчались одразу, як нам повідомили, але на окружній якісь ремонтні роботи та довелося їхати за три чорти.
– чуєш, – обережно почав джісон, зиркаючи на медсестру, що зникла за дверима палати, та понизив голос. – а цей лікар, мені ж не здалось? він якось зацікавлений у тобі. не просто як в особливому пацієнті, – з нажимом вимовив він останнє слово.
синмін пирснув.
– соні, твоя проникливість інколи справді вражає.
– ви говорили про це? – поцікавився чанбін.
– не те щоб...
– а що ти думаєш щодо нього? – продовжив джісон.
– ну що за коршуни, – слабко хихикнув кім, – людина ледве до тями прийшла, а вам аби попліткувати.
– на питання відповіси?
– він... – синмін задумався. – він гіперактивний. і турботливий. тихий і гучний водночас.
десь під ребрами щось солодко тремтливо занило, огортаючи теплою хмарою. юнак на мить затримав дихання, здивований.
– я попрошу про додаткові обстеження.
– що таке? – сполошився хан.
– тобі зле? – перепитав чанбін.
– ні-ні, – синмін захитав головою. – навпаки.
– га? – джісонове кумедно-здивоване обличчя веселило синміна.
– здається, – обережно почав він, – здається, я можу щось відчувати.
юнак майже пошкодував про озвучені слова, бо наступної миті палата вибухнула грімом захоплених вересків. і як ці двоє можуть бути такими гучними?
зовсім скоро до палати зайшла невдоволена чергова медсестра та всім трьом зробила суворе зауваження, змусивши хлопців потупити очі, як шкідливих дітлахів. так юнаки тихо і гомоніли, поки до палати не доставили обід.
– дякую, що приїхали, – синмін слабко, але світло усміхнувся. – певно, скоро мене випишуть, як закінчиться період реабілітації.
– мінні, ти пробач, треба бігти, – винувато вимовив хан. – але ми обов'язково ще заїдемо післязавтра! не сумуй! – джісон обережно обійняв хворого на прощання.
синмін відчував втому, але теплу й приємну. їжа не вражала смаковою вишуканістю, але зігріла виснажене сонне тіло. хотілось спати, але свідомість була надто бадьора.
синмін попросив чергову медсестру покликати чана. той не забарився явитись.
– синміне, я... – почав той з дверей. очі блукали, а руки не знаходили собі місця.
– сядь, будь ласка, – попросив кім.
лікар послухався, вмощуючись на краєчок ліжка біля пацієнта.
– синміне, мені шкода, я був впевнений, що все пройде успішно, я намагався врахувати всі можливі сценарії, але я щось упустив, я...
– крісе.
лікар затих.
– я не знаю, чи можливо це взагалі, – почав кім. – але раніше ти вже зазначив, що частково твої експерименти мали успіх, тож, певно, це не є чимось за межею можливого...
– синміне, – нетерпляче-стурбовано обірвав його чан. – не тягни, говори вже.
– здається, я щось відчуваю.
крістофер закляк.
– тобі болить?
синмін захитав головою:
– зовсім навпаки.
в очах кріса спалахнула надія. у них гаряче жахтів той вогонь, який синмін завжди у ньому бачив. який зігрів його.
– т-ти... тобто, я... – чан раптово почав заїкатись, а руки нервово стисли краєчок лікарського халату.
синмін обережно торкнувся його широкої долоні та, не зустрівши опору, обережно взяв її обома руками.
– це, напевно, все-таки дещо неправильно? я твій пацієнт, ти мій лікар, ми обидва втратили коханих людей, – синмін робив довгі паузи, правильні слова ніяк не хотіли дістатись його язика. – я не знаю, чи здатен на велике почуття. я не знаю, чи є хоча б якісь шанси, що це добра ідея. але я добре знаю, що хотів би бути поруч із тобою, якщо ти мені дозволиш.
очі чана прудким човником бігали від його лівої зіниці до правої та назад, щось шукаючи.
– я не очікував від тебе взаємности, – зізнався він. – я був вдячний, що ти просто приймаєш мене, але взаємність... про таке годі й мріяти.
– ти готовий визнати, що я чоловік твоєї мрії? – не втримався синмін, граючи бровами.
крістофер заливисто захихотів, відкидаючись спиною на ліжко. сонячне світло пронизувало саму душу синміна, коли цей чоловік так заразливо сміявся.
– давай підемо на побачення, коли мене випишуть? – бовкнув він, відчуваючи, як щоки зрадницьки заливаються рум'янцем.
чан витримав справжню драматичну паузу, але цей сяючий іскрами погляд, що дивився кудись в саму глиб, дав синмінові всі відповіді.