Work Text:
— Роса спадає. Як би я хотів... Відмити нею світ цей шолудивий! — блакитні очі півмісяцями дивляться у небо, що зараз було затягнуто темними хмарами, ховаючи за собою сонце, тепло якого з приходом осени повільно почало зникати.
Немов перед дощем. Хвилина і на землю падуть перші сльози небес: холодні-холодні, щоб тіло все тремтіло, одяг до шкіри прилип, а по обличчю краплі води повзли і блищали точнісінько як діаманти на дорогих каблучках у ювелірному магазині біля його будинку, що коштують не менше, ніж квартира у тому самому районі, а тут дивись і пальцями збирай, залишаючи на щоках мокрі сліди. Тоді під ногами з'явилися б калюжі, від яких старі чорні чоботи розклеїлися б до такого, що полагодити неможливо було! А різнобарвне листя на деревах падатиме прямо на голову, на таку ж руду маківку, як деякі з них, немов брата рідного вітаючи.
У хлопця лисячий погляд, він так і вабить замість нудних лекцій з філософії побігти кудись у парк — бажано недалеко від університету, щоб потім швидко повернутися, — впасти у купу листя, зібраного дітьми задля якихось їх ігор, та й пролежати, слухаючи як Накахара декламує хайку з безтурботним виглядом. Не існує нічого, крім рудого хлопця, небесні очі якого кожен раз дивляться у найтемніші куточки душі, нитками витягуючи слово за словом, яких ніхто не мав почути.
Неправильно все це, Рюноске б на парах сидіти та конспекти вести, з яких і слова не згадає після здачі сесії, але замість цього він мовчки плететься за хлопцем, що взявся нізвідки й тепер руйнує чужий звичний устрій, та ще й не соромиться цього, вперто хапаючи за лікоть, щоб разом втекти з території університету, сподіваючись, що ректор не вирішив минулого тижня замінити старі непрацюючі камери.
"Розслабся, я не Оґай-сенсей, на перездачу не відправлю, якщо щось не те скажеш! Але звикай, що хайку тепер буде частиною твого життя."
В такі моменти стає легше дихати.
Вічно холодні руки — йому емоційно кричать, що вони немов з льоду — зігрівають чужі з плямами фарб, які ніколи не виходить відмити, а гаряче дихання залишає опіки, що потім цілий день палають немов на нього випадково лаборанти з сусіднього кампусу вилили пробірку з невідомою йому рідиною — він ніколи не розумів ані колоїдну, ані органічну, та що брехати — жодну з їх дев’яти хімій. Іноді здається, що краще зіштовхнутися з цими привидами, що виглядають немов не спали більше трьох тижнів, ніж з Чюєю Накахарою.
Але це не причина відмовляти, тому Рюноске завжди погоджується на пропозиції старшого.
Саме тому зараз, коли той стрибає з вікна першого поверху, зриваючи пару з англійської під мовчазний суворий погляд Морі Оґая, Акутаґава хапає свій потертий темно-синій рюкзак і вибігає з аудиторії під здивований погляд одногрупника. Його чекають за кутом, хапають за руку, через що не виходить втримати рівновагу, й валять на твердий асфальт на мокре жовте листя.
— Накахара! — розлюченою кричить він, вдивляючись в усміхнене лице навпроти.
Чужі щоки всіяні сонячними поцілунками — вони розквітають на всьому обличчі, залишаючи на шкірі темні сліди, які кажуть, що ця людина належить зірці.
Чюя не належить цьому світу, він сам по собі окремий світ.
А Рюноске тоне в них обох.
Просто поки цього не усвідомлює.
Скоріше за все, Накахарі не подобається чуже похмуре обличчя, тому він поспішає схопити його за впалі щоки, торкаючись гострих вилиць, а потім притулити власного лоба до іншого. У нього очі прикриті й побачити як налякано дивиться на нього Акутаґава не вийде, але шкірою чітко відчувається як збилося чуже дихання. На щоках рожевий рум'янець: "це від холодного вітру," — думає Рюноске й сам прикриває очі, вирішуючи віддатися моменту.
З Чюєю інакше неможливо. З ним треба закривати очі на багато речей.
Обійми рудого хлопця такі теплі, що навіть улюблений светр, з яким Рюноске ніколи не розлучається восени, хочеться зняти та кинути кудись подалі, розчиняючись у жарі рук з чіткими веснянками на тих. На його руках крім ластовиння завжди плями фарб — Акутаґава ніколи не бачив як хлопець малює, а той ні слова про власні картини не каже — й іноді на них з'являються білі медицинські бинти, коли Чюя десь зап'ястя вивихне. І вони завжди теплі, ні — гарячі, немов те саме сонце влітку, тільки у них немає цілі когось спалити. Руки Рюноске білі й чисті немов полотно, яке він колись бачив у кабінеті історії мистецтва у кампусі з іншого району, бігаючи з документами замість їхнього старости, на них ніколи немає подряпин, бруду і навіть жодного шраму. А також вони вічно холодні, наче кров зупинила там свій кровообіг ледве не при народженні.
Накахарі подобається який контраст створюють їх руки, тому при кожній можливості намагається схопити чужу долонь, щоб стиснути у власних гарячих пальцях. В такі моменти дихання збивається, наче він біг на зустріч з хлопцем через все місто.
Це теж правда, але вона нікому не цікава.
Але якщо його і запитають, він навряд чи зізнається. Бо навіщо?
Яскрава усмішка на рум'яному обличчі ріже по серцю гірше за будь-яке лезо, шипами білої рози впивається в орган, лишаючи після себе глибокі рани, що кровоточать — смертельні. В ній настільки багато ніжності, що ще трохи та Акутаґава розтане так само, як і кубик льоду у його айс-американо, на яке Чюя завжди дивиться з вигнутою бровою, поки сам п'є до неможливості солодкий раф, на який навіть дивитися боляче від кількості цукру у ньому. Це не дивно, просто Накахара такий, що з ним не те, що незвично, не маєш навіть гадки як себе поводити й реагуєш на все надто яскраво. Спочатку.
— Ми не друзі, — якось каже Рюноске.
Тому що це правда. Між ними ніколи не було такого виду зв'язку, жодного разу вони не використовували слово "друг" по відношенню до один одного. Виправляти це ніхто навіть не поспішав.
У відповідь Чюя хитає головою, через що руде волосся приходить у ще більший безлад, ніж до цього. І посміхається без натяку на образу.
Навіть власне серце ніяк не реагує.
Між вогневими пасмами застрягли гілочки, коричневе листя, — тому що вже початок листопаду — і навіть трохи землі. Варто звернутися з молитвами до великого Будди, щоб там не виявилося жодного живого організму, тому що всі інші від голосного крику Накахари якщо не вимруть, то оглухнуть в радіусі як мінімум двох кілометрів.
Акутаґава не слухає що йому розповідають, ланцюг діалогу загубився між "історією періода Санґьо, який я хотів взяти за проект на екзамен Одзакі-сенсей" та "я нещодавно переплутав потяги й мене відвезло в інше місто, уяви як я здивувався, коли прокинувся в Хаконе!"
Відколи це припинило його дивувати?
Світ не любить таких яскравих людей як Накахара. Тому що він як тайфун у похід року Бун'ей руйнує всі кораблі зі суспільно прийнятими законами та топить військо з людей, що кричать йому який він неправильний. А сам Рюноске відчуває себе єдиним з них, хто вижив, пливучи до берегів Японії на шматку дерева, що колись був маленьким човном, який сама доля вберегла — ні, то був Чюя, світ якого з невідомих на те причин не дав йому потонути, — тим самим зруйнувавши всю подальшу історію, бо переможець у війні не просто змію на грудях пригрів, а й розвернувся до неї спиною, перекидуючи вогняне, як полум'я з Ді-ю — невже зацікавленість Чюї у китайській культурі тепер і йому передалась? — волосся на одне плече, чим шию відкриває й немов каже "кусай", через що змія, точніше змій, завмирає та не наважується наблизитися. За класикою жанру зараз він має помститися за вбитих воїнів і безжалісно гострими іклами зі смертельною отрутою обірвати чуже життя або ж розкаятися й понести покарання у вигляді смертної кари або ж довічного ув'язнення. Йому лячно, але світ Накахари інший, тому він посміхається, знаючи, що його планують вбити.
У кожного свій хрест, але на цвинтарі навряд чи саме його шукатимуть. У них інша віра, поки у тайфуна інший світ, вхід до якого супроводжується смертю. Не хоробрих — дурних.
Де живе Накахара невідомо навіть декану, але чомусь Акутаґава впевнений, що в його кімнаті на столі у вазі стоять засушені квіти, на стінах або постери, немов у підлітка в період бунтарства, або ж мапи, обов'язково на пожовклому папері, з шляхами якихось битв і епох Японії чи Китаю, — чи обох, тому що Чюї нерідко складно визначитися. Ще у нього велике вікно, біля якого стоїть мольберт, поруч з яким на підвіконні ціла майстерня, одна чи дві полички з книжками, тому що все цікаве та потрібне розписано кілометровими реченнями у зошитах, а також схематично намальовано на ватмані у куту тієї ж кімнати, і тим паче читати книжки цікавіше у бібліотеці, ніж вдома, тому навіщо витрачати на них купу грошей, щоб ті гарно стояли та повільно пилом покривалися? На пил у нього, до речі, алергія.
Але Рюноске ніколи не питає, ніколи не цікавиться тим, як може виглядати чужа кімната. Вистачає їх спілкування в межах університету та району, більшого не хочется.
— Довгий, довгий шлях — і ніхто не йде навстріч, лиш осіння ніч...
Сьогодні Чюя не сміється так голосно, як зазвичай, у нього на вустах стримана усмішка й надто спокійний вираз обличчя, немов штиль, що прийшов на зміну вічному тайфунові. На щоці ледь помітна подряпина, наче гілкою вдарило, а руки сховано у кишенях темного пальта. Замість того, щоб знов збирати весь бруд вуличних доріг, вони сидять у тихому кафе, Накахара гріє замерзлі пальці о стаканчик з малиновим чаєм, а Рюноске нічого не запитує, поки за вікном тихо плаче небо, сумуючи чи то за штилем, котрого давно не бачило, чи то за тайфуном, до якого встигло прив'язатися.
— Мандрівник — і все: це тепер моє ім'я. Йде осінній дощ.
Сам Акутаґава ніколи не розумів такої любови до хайку, але Чюя зачитує його при будь-яких обставинах, залишаючи після цього порожнє місце на сторінці книги, наче там має бути ще щось, що ніколи так і не буде заповненим, бо Рюноске ніяк не коментує пориви співбесідника — надто голосно сказано, коли зазвичай говорить лише один Накахара, — а останній піднімає очі до неба й ніколи не пояснює свої дії та слова.
Втомлений, Акутаґава засинає на дивані у кутку того ж самого кафе, коли між ними панує півгодини повної тиші, яку розривав звук дощу з вулиці та тихі розмови з боку барист в іншому кінці приміщення.
Прокидається він години тільки через дві з чимось, коли вулиці розфарбовані у помаранчеві відтінки заходячого сонця.
Чюї навпроти немає.
Під власним телефоном лежить шматочок паперу з намальованим олівцем видом на вулицю, який Рюноске викидає вдома у смітник. Чи то боїться невідомо чого, чи то дійсно вважає непотребом.
Наступного тижня Накахара не приходить до університету.
Це не дивує, тому що той не раз міг пропустити кілька днів або ж тижня два, якщо захворів. Саме тому Акутаґава ніяк не звертає уваги на те, що його протягом тривалого часу ніхто не турбує крім старости групи, залишаючи звичний розподіл дня "дім-університет-дім".
Але навіть через місяць, один тиждень, два дні і тринадцять годин рудої маківки ніде не видно.
І ніхто не питає де той, чому його немає, навіть імені не промовляють, немов ніколи не існувало в них на потоці такого студента.
Зрештої, вони не друзі.
Рюноске не має турбувати чуже життя.
Прийшовши додому, на столі він помічає той самий малюнок виду з вікна кафе, де вони бачилися востаннє. Його хлопець знайшов через тиждень, виявляється тоді він промахнувся і папірець впав не у смітник, а у коробку з усілякою хімією для кухні. Чомусь спочатку він забув його викинути, а потім не захотів і причин такої поведінки теж не розумів.
Без Чюї легше, ніхто не тягне його до парку валятися у купі листя, яке з приходом зими втратило свій колись гарний колір, й сидіти у якомусь кафе, куди він би ніколи не зайшов, теж не приходиться. У планах вдало закрити сесію в Оґай-сенсея, настрій якого останні тижня два був хорошим через приїзд улюбленої доньки з відпочинку з-за кордону — набагато цікавіше слухати про його "янголятко", ніж про те як всі знов завалили писемну частину тестів.
На вулицях набагато холодніше, хочеться сховатися вдома у ковдру й заснути на всю зиму, може й назавжди, але про це думати не хочеться.
У житті Акутаґави все стабільно й здається, що Накахара був лише ілюзією, бо про нього він не чує нічого більше місяця, а всі спогади про руду маківку, руки у фарбах та голос, що декламував хайку, немов у тумані, повільно забуваються, чого апріорі не мало траплятися за такий короткий період часу.
Чомусь та легкість кудись зникає, залишаючи з хлопцем тільки тягар від турбот, що звалилися на голову.
А потім Рюноске опиняється на тих самих гойдалках, прикриває очі й дихає холодним повітрям, не хвилюючись, що може легко захворіти. У кишені лежить розряджений телефон, під темним чохлом якого заховано той самий малюнок, на який дивитися сил не вистачає так само, як і викинути.
Змія не вбили, його просто залишили на тому самому шматку дерева посеред моря, щоб той не зміг нікому нашкодити у майбутньому. Для збереження історії та світу він мав померти у тайфуні, але чи є різниця від того як він потоне? Наприклад...
Гойдалки поруч скриплять, ріжуть чутливий слух, але не змушують розплющити очі. Зараз це здається найбільшою помилкою у житті, що може з ним трапитися. Навкруги знов тиша, крізь яку чутно тільки машини, що проїжджають недалеко від майданчику.
Рюноске знає хто сидить поруч, але дивитись не планує.
— Цілував би — жаль: од моїх пекучих сліз іней піде в тань...
Те, як він голосно видихнув, мав чути весь світ. Той світ, що сидить зараз поряд з ним.
На вулиці холодно, чужі губи теж холодні, а колись гарячі руки більше не гріють. Проте Рюноске не відпускає веснянкове обличчя з долонь, яке усміхається у поцілунок трохи гірко, але й не намагається відсторонитися.
Вони не друзі, тому що їм це не було потрібно і зараз відсутність цього статусу робить все тільки легше.
Отруйний змій лежав на плечах переможця, дивився як тонуть кораблі та як вмирають його люди, але не бажав мститися. Це не той світ, який був йому потрібен, тому він робить вибір на користь іншого — того, чиї блакитні очі дивляться в його, темні, з болем та ніжністю. Йому готові дати другий шанс виправитися й довести, що врятований він був не дарма.