Work Text:
i. who dares to love forever when love must die
Вихопити швидкий поцілунок десь у гримерці, поки ніхто не бачить, змазано торкнутися своїми губами чужих, ледь зачепити пальцями вкладене волосся, відчувати гарячі дотики на своїй шкірі, слухати збите дихання й дивитися в сп’янілі очі, а потім — вдавати, що нічого з цього ніколи не траплялося, сміятися з чуток у жовтій пресі, що вони, нібито, пара, й запевняти всіх (а найбільше — самого себе), що це нічого не означає.
— Як вони до цього додумалися? — вигукує Барті щоразу, як з’являється черговий заголовок, і, здається, ігнорує вкладені з концертів фото, де його рука аж надто відверто лежить на Еванових стегнах чи де він його цілує й плутає пальці у волоссі.
— Дійсно, — сміється Еван у відповідь, але йому зовсім не смішно.
Тому що Барті — пропасниця, з якою Евану тепер доводиться вчитися жити й з якою, думається йому, він не навчиться жити ніколи, бо дотики Кравча обпікають до самих нутрощів, бо іноді його серце б’ється аж надто швидко, коли той з’являється поблизу, бо іноді він не може відірвати від нього погляду й бо бачити його поруч з іншими — якісь особливі тортури.
— Виглядаєш не дуже, — рівно й відверто, з властивою їй беззаперечною чесністю говорить Пандора, переступаючи поріг Еванової квартири. В руках у неї декілька пакунків, й Еван відчуває дивну вдячність за те, що вона так піклується про нього, хоч він ніколи не просив її про це вголос. Нікого не просив.
Він впускає її всередину, а разом із нею — морозну свіжість зимової вулиці й кілька самотніх сніжинок, що заплутались у її волоссі й ще не встигли розтанути в теплі його під’їзду. Пандора побіжно кидає пальто на диван, проходить на пусту кухню й методично, мовчки розкладає куплені продукти, поки Еван спостерігає за нею, застигнувши у дверному прорізі.
— Дякую, — вимовляє він змучено й ледь чутно, й Пандора розвертається, посміхається йому своєю звичною теплою посмішкою, але погляд її трохи стурбований.
— Зроби мені кави, — тягне вона замість «Немає за що» й всідається за стіл.
Еван покірно слухається її бажання, намагається приборкати кавоварку, що мирно стоїть у кутку його кухні, й та відповідає обуреним гулом на всі його спроби видобути з неї краплину напою.
— Барті не з’являвся? — обережно запитує Пандора крізь глухе дзижчання. Еван обпікає собі пальці.
— Ні, — відповідає чітко й виважено, ніби це все його зовсім стосується й ніби Барті не пропав знову, залишивши його самотньо заліковувати нещасне серце. — Він зараз зайнятий. З тією дівчиною. Не пам’ятаю імені.
Пандора нічого не відповідає якусь хвилину, тільки крутить у руках зняту з пальця каблучку. Тьмяне кухонне світло вимальовує м’які тіні на її силуеті.
— Так не може тривати постійно, ти ж знаєш, — озивається вона нарешті. — Він знову приходить і знову йде, а ти…
Чекає. Випрошує зустріч, випрошує випадковий дотик, випрошує невідчутний цілунок мимо лиця.
— Я в порядку, — обриває її Еван й продовжує методично готувати їм каву. Квартира наповнюється ароматом свіжозмелених зерен і невимовної туги.
Вони мовчать, несмілі заговорити знов; Пандора підбирає ноги до себе, обхоплює їх руками й вкладає голову на коліна; сніг на вулиці все падає, заліплюючи вікна, й контури сніжинок миготять у розмитих пасмах світла ліхтарів. Еван все порається на кухні, безцільно намагаючись пригадати ідеальне співвідношення еспресо й молока, дзвенячи посудом і вдаючи, що шукає цукорницю, яка стоїть просто-таки в нього під рукою; бо повертатися до розмови про Барті не хочеться, й відчувати на собі стурбовано-співчутливий погляд Пандори не хочеться теж.
Врешті-решт під натиском тиші він здається, розливає каву по високих чашках, з легким грюкотом ставить на стіл; підсовує до Пандори ту, що всипана дрібними сердечками, бо саме з неї вона п’є завжди, коли затримується в його квартирі, й всідається поруч. Вона тягнеться за нею мовчки, робить перший ковток і залишає легкий відбиток помади на керамічному обідку.
Еван ловить себе на думці, що Пандора, мабуть, чи не єдина людина, з якою він дозволяє собі бути незібраним і розбитим, яку підпускає до себе, коли його розтрощує на шматки й весь він — лиш гострі уламки й ниючі шрами. Її мовчазна присутність відчувається комфортніше, ніж німа самотність, з нею можна не вдавати, що тобі не боляче, й не вигадувати теми для розмов, коли говорити не хочеться. А ще: вона чесна. Завжди відверта й беззаперечно чесна у всьому.
— Ти жорстокий до себе, — врешті порушує мовчанку Пандора й хитає головою, піднімаючи погляд на Евана. — Й мені це болить.
*
Від морської води й без того звихрене волосся Барті стає ще неслухнянішим і жорсткішим, але йому все одно — він знову й знову стрибає з пірсу, пірнає з головою; вологі пасма липнуть йому до обличчя, лізуть в очі, й Еван спостерігає, як він прибирає їх назад швидким рухом руки перед тим, як вчергове оббризкати водою й без того нещасного Реґулуса, що примостився на березі, між дівчатами, під променями призахідного сонця. Еван сидить трохи віддалік, на нагрітому спекою камені, зануривши ноги у воду, вслухається в морський прибій і в гавкучий сміх Барті, і літнє сонце пустотливо кусає його шкіру.
— Агов! — гукає Барті, й коли Еван озирається, то розуміє, що той звертається до Пандори. Вона сидить на березі, підставляючи лице липневому теплу, поки Реґ читає щось вголос, а Доркас заплітає їй кіски. Барті говорить щось нерозбірливе, але Пандора посміхається у відповідь, лізе у свій пляжний кошик і вивуджує звідти яблуко. Барті ловить його однією рукою з відстані декількох метрів, занурює у воду, сміється й відкушує, і губи в нього липкі від соку. Яблуко солодке, й губи Барті, мабуть, солодкі теж.
Парою годин пізніше Кравч знаходить їх всіх, розпластаних на піску, зачарованих зорями.
— Моя — ось там, — Реґулус тицяє пальцем у темряву. Еван жмуриться. — Сузір’я Лева.
— А твого брата? — питає Пандора, напружуючи зір.
— Он, — рука Реґулуса тепер вказує правіше. — Сіріус, найяскравіша зірка нічного неба. Її складно не побачити, — й Еван дійсно помічає там, вдалечині, мерехтливу цятку. Він думає, чому ніхто з астрономів, що століття й століття жили до них, не додумався назвати зірку іменем Барті. Він би назвав.
— Усе ще не можу повірити, що всіх членів твоєї родини звуть на честь якогось небесного світила, — сміється Барті, перебиваючи. — Підривайтеся, юні астрономи, я приніс нам випивку.
Алкоголь обпікає їм горло й губи, коли вони роблять перші ковтки. Доркас кривиться, але п’є далі, Реґулус розслаблено розвалюється на шезлонгу з пляшкою в руці, Пандора сидить обабіч і виводить візерунки на піску. Барті — поруч із нею, схрестивши ноги по-турецьки, сутінки розмивають контури його обличчя, і вологий вечірній вітер куйовдить його й без того сплутане волосся. Вони говорять, Барті, як завжди, по-дурному жартує, Еван, як завжди, найгучніше сміється й думає про те, що не проти лишитися тут назавжди.
— І тоді він запросив мене до них у гості, але… — тиху, злегка п’яну розповідь Реґулуса про найкращого друга його старшого брата (Джек? Джейд? Джеймс?) перериває музика, що лине з прибережного клубу й гучні верески тих, хто там зібрався. Барті хихотить і підривається на ноги.
— Танці! — оголошує він захоплено; його пляшка лишається покинутою на піску, в руці — щойно запалена цигарка, очі блищать яскраво й п’яно. — Ну ж бо, давайте! І не кривися так, Реджі!
Барті знову сміється, сміх його просочений морем і димом; він здіймає руки, кружляє сам, дивом не спотикаючись на піску, ловить ритм і виглядає трохи розчарованим, коли бачить, що ніхто до нього не приєднується.
— Ну хоч ти, Розьє! — вигукує він і хапає Евана вільною рукою, тягне до себе; бере цигарку в зуби, вкладає долоні йому на плечі.
— Я не вмію, — намагається уникнути своєї нещасної долі Еван, але чомусь підходить ще ближче. Він дивиться на Барті, на його розчервоніле від алкоголю обличчя й жахливо чудові веснянки коло носа, акуратно забирає цигарку й затягується нею сам.
— Не ходив на шкільні вечірки чи що? — Кравч ігнорує цю наглу крадіжку й кривить губи в усмішці, однією рукою обхоплює Евана за талію, іншою — бере його долоню у свою, змушуючи викинути недопалок; робить обережний крок, бурмоче своє п’яне «Ось так» і починає вести, затягуючи Евана в хаотичну й трохи незграбну подобу вальсу.
Вони рухаються повільно, поступово знаходячи правильний ритм, їх босі ноги плутаються й тонуть у піску. Хвилі тихо шурхотять об берег, зорі, здається, дзвенять десь угорі, й Еван розтікається в чужих обіймах від втоми, алкоголю й чогось дивного, чому ще не може дати конкретної назви. Він тулиться до Барті так, ніби, з якоїсь неясної причини, хоче жити в нього під шкірою, утикається носом у згин між шиєю та плечем. Барті близько, може, аж занадто, від нього пахне цигарками й незрозумілою ніжністю, й Еван думає, чи опиняться вони так близько ще коли-небудь, бо, з якоїсь неясної причини, він би дуже цього хотів.
«Коли-небудь» настає якимось місяцем пізніше, на сцені. Невеликий бар, спокійний у будні й шаленіючий із настанням вечора п’ятниці, сповнений людьми. В одному кутку хтось танцює, в іншому — б’ються чергові келихи, вислизаючи з тремких рук; сміх і шум наповнюють простір, відбиваються від стін. Сценічне світло засліплює Евану очі, голова йому йде обертом. Він звертає погляд на перший ряд, і його серце теплішає, коли серед натовпу він помічає знайомі Блекові риси. Поруч із Сіріусом — його найкращий друг, чиє ім’я Еван все не може запам’ятати, високий хлопець із шрамом на щоці, який не зводить із Сіріуса очей, і незнайома дівчина із світлим волоссям і темною помадою на губах. Реґулус не казав нічого про прихід старшого брата, але Еван знає, як це важливо для нього, й всміхається сам собі.
— Дякую, дякую, дякую! — голос Барті прорізає гомін і поодинокі аплодисменти, і його вуста привабливо кривляться в усмішці. Сьогодні він виглядає особливо чарівно, волосся в нього скуйовджене, очі підведені чорним, і безліч дрібних і не дуже татуювань видніються крізь напівпрозорий топ. — Дякуємо за теплий прийом! Сьогодні з Вами — чарівні Пандора Лестранж, — він робить жест у бік Пандори, й та посміхається публіці, приязно махаючи вільною від мікрофона рукою, — і Реґулус Блек, — Еван бачить, як після цих слів Сіріус та його друзі плескають сильніше, і це змушує його всміхнутися знов; Реґ же лише ніяковіє, піднімає погляд і поправляє гітару на своєму плечі.
— Поаплодуйте також нашій незрівнянній Доркас Медоуз за барабанами! — Доркас піднімається й виваженим швидким жестом відправляє в зал одну із своїх паличок, її чоло вкрите крапельками поту й темні жорсткі кучерики трохи вибиваються з косичок; білявка поруч із Сіріусом чомусь особливо панікує. — І звісно ж, неймовірний Еван Розьє, моя слабкість, — Барті обертається на нього й підморгує, й Еван не знає, що ще йому зробити, окрім як побіжно провести по струнах у якомусь акорді.
— Ну і я, ваш покірний слуга, Барті Кравч, — він продовжує ламати комедію й карикатурно вклоняється залу; в голосі його, як завжди, звучить сміх. — А тепер наша остання пісня на сьогодні!
Перші акорди Реґулусового соло линуть приміщенням, змушуючи всіх стишити тон розмов, і Доркас із своїм мелодійним постукуванням приєднується до нього майже одразу. Пандора вступає першою, голос її переливається кришталем, і Барті доєднується до неї на приспівах, звучить сильно й впевнено, рухається сценою; дошкуляє Реґу, чіпляючи його, відволікаючи від гри, жартівливо фліртує з Доркас у перерві між її партіями. Останні слова він виводить, ліниво закинувши руку на Евана, ігноруючи, як той сердито шикає.
«Відійди, придурку, ти мені заважаєш», хочеться сказати Евану, чи, може, хочеться хотіти це сказати; втім, у будь-якому випадку, він мовчить і Барті не відштовхує. Навіть коли той обіймає його ззаду, обхоплює двома руками, ледь не вішається на нього й вкладає голову на плече, навіть коли грати свою партію доводиться так, із Кравчем, що надто поруч, і дрібним тремтінням у ногах. Еван торкається струн, задихається й продовжує грати, поки Барті ковзає пальцями по його грудях, а серце в них б’ється аж надто гучно.
Він завершує свою партію з вибухом хаотичних овацій і не встигає нічого зрозуміти, коли Барті розриває обійми, повертає його лице до себе й цілує. Світ навколо одразу ніби тускніє й перестає існувати, й Еван прикриває очі, забуває, як дихати; губи в Барті м’які, він цілується владно й кусюче. Це триває момент, не більше, — Евану хочеться, щоб це тривало довше, бажано вічність, — і коли Барті зупиняє поцілунок і кострубато всміхається, він по його очах бачить, що вголос вони не піднімуть це питання ніколи. Відчуття губ Барті на його власних повертається до нього тієї ж ночі, коли Барті дзвонить у його двері.
*
Барті повертається, коли за вікном гуде завірюха й за сніжною курявою нічого не видно; ввалюється в чужу квартиру нахабно, без запрошення, стукоту чи дзвінка, відкриваючи двері власним ключем, і приносить із собою запах свіжості й диму. Без слів падає на диван, втомлено тре долонями очі й голосно зітхає, щоб на нього точно звернули увагу. Еван піддається.
— Невже? — каже він, відриваючись від фортепіано й повертаючись до Барті. — Що трапилося?
— Втомився, — позіхає Кравч і піднімається на ліктях. — Ми розійшлися, бо я втомився. У нас скоро виступи, я не можу проводити весь свій час із Серсі. А вона цього не розуміє, — він шумно вдихає, влаштовується зручніше й ліниво закурює. — Плювати. Ти… — він жестом вказує на Евана й фортепіано. — Як успіхи? Написав щось нове?
Барті розмовляє так, ніби нічого не трапилося, ніби він випадково не зникав на декілька тижнів, ніби був тут увесь цей час. Погляд у нього відкритий, зацікавлений, очі звично блищать; синці під ними помітніші, ніж зазвичай, а веснянок майже не видно. Еван дивиться на нього, на його рідні гострі риси й розуміє, як сильно він за Барті сумував. Сумував за ним так сильно, що хочеться дати йому ляпаса. Так сильно, що хочеться його поцілувати.
— Ні.
— Брехло, — Барті посміхається, встає з дивану й підходить ближче, хапає листок, на якому Еван побіжно записав ноти, і розглядає його кілька хвилин. Тоді суне його Евану в руки, падає назад на диван і просить тихо й наполегливо:
— Зіграй мені це.
Й Еван піддається знову, тому що це Барті, а Барті, з його вкрадливим голосом, і блискучими очима, і дурним реготом, неможливо відмовити; тому що він був першим, хто, дізнавшись про спроби Евана писати музику, відповів на цю новину не сміхом, а щирою цікавістю й ледь не дитячим захватом; тому що він по крихтах й уламках витягував з Евана, невпевненого й наляканого, шматочки його творчості, ділитися якими завше було важко й ніяково; тому що він був поряд, коли Еван рвав листки, він ховав його нотатки й щоденники, аби ті теж не зазнали подібної долі, й не дозволяв зневіритися в собі остаточно.
Еван торкається клавіш обережно, ледь не турботливо, музика, що виходить з-під його пальців, розливається кімнатою; він відчуває на собі погляд Барті, в якому дивна незрозуміла ніжність змішується з захопленням, і це не дозволяє йому зупинитися, бо він знає, що той чекає, ковтає кожен звук і кожен подих, ніби від цього залежить його життя. Його руки рухаються заплутано, ловлячи ноти й акорди, нанизуючи їх на невидиму нитку, і він поринає в гру настільки, що не помічає, як долоні Барті лягають йому на плечі, заспокійливо й підбадьорююче.
— Краса, — отак просто видихає Кравч і чомусь торкається губами Еванової маківки — дивний, незбагненний жест, ледь не автоматичний. — Посунься.
Він намагається примоститися поруч за фортепіано й штовхає Евана ліктем, той видає ображений зойк і тихо всміхається, коли Барті починає хаотично тицяти по клавішам. Нещасний інструмент плаче під його руками, і звуки зливаються в незв’язне й розмазане плетиво.
— Я сподіваюсь, ти занотовував мою імпровізацію, — видає Барті, коли закінчує, й дивиться на Евана абсолютно серйозно.
— Мене не готували до такого на курсах сольфеджіо, — хитає головою той, і Барті ображено надуває губи.
— Я відчуваю сарказм у твоєму голосі. Це дарма, раптом я віртуоз і невизнаний геній. Шуберт теж спочатку небагатьом подобався.
Еван не стримується, закидає голову й вибухає реготом, вперше за нескінченні, тягучі тижні; Барті, задоволений своїм жартом, посміхається теж, чомусь дивиться на Евана довго-довго, аж поки сміх не вляжеться й не стихне, а тоді бере його обличчя обома руками й цілує так жадібно, ніби він і сам сумував.
Еван поступово повертає собі владу над власним диханням, намагається сфокусувати погляд; у приглушеній напівтемряві спальні все виглядає нечітко й розмито. Його сорочка лишилась покинутою десь у кутку кімнати, чиїсь джинси недбало полишені на підлозі, постіль зібгана й зім’ята під вагою їх тіл. Барті лежить поруч, відкинувшись на подушки, й Еван неконтрольовано підсовується до нього ближче, вкладає голову йому на груди. Пальці Барті миттєво торкаються його волосся, плутаються у світлих кучерях; вони лежать так якийсь час, ліниво й безтурботно. Еван намагається ні про що не думати. Барті клацає запальничкою.
— Чим ти надихаєшся, коли пишеш? — вирішує озватися він. Його дихання рівне й спокійне, запах цигарок наповнює кімнату. За вікном повільно опускається сніг.
— Якого біса тебе на філософію потягнуло? — хрипло тягне Еван, обережно торкаючись темних татуювань на чужому тілі. — Не знаю. Завжди по-різному.
— Я вперше за все своє життя задав розумне питання, а ти не хочеш відповідати, — награно ображається Барті, в його голосі — звична насмішка. Еван припіднімається на хвилю, щоб подивитися на нього й недовірливо скривитися.
— Це не було розумне питання, — він знову лягає Барті на груди, той знову ледь не рефлекторно плутає пальці в його волоссі. — Я дійсно не знаю. Усім, що мене оточує, мабуть. Довгими поїздками на машині, і грою Доркас на барабані, коли вона імпровізує, і тим, як Реґулус вирішує пожартувати раз на сто років. Виступами. Коханням, може.
Барті здушено пирхає.
— Звучить надто нудотно навіть для тебе, Розьє.
— Що?
Він робить протяжну паузу, гасить недопалок; як і раніше, несвідомо бавиться з Евановими кучерями, пропускає крізь пальці світлі пасма. Еван чує, як його серце б’ється так само рівно й помірно; відчуває, як його власне насторожується в очікуванні чогось безповоротно болючого.
— Кохання — це соціальний конструкт, — пафосно й смішливо відказує Барті й кривить губи в усмішці. — Але я серйозно. Хто в біса насмілиться кохати, коли, рано чи пізно, будь-яке кохання має померти? Я не вірю в усю цю солодку маячню.
Еван затримує дихання, може, для того, щоб не зітхнути з помітним розчаруванням, його серце котиться вниз і гримить, запинаючись на сходинках слів «я», «не», «вірю», всі відчуття збираються в горлі огидним задушливим клубком. Він стримується, щоб не сказати те, що все зруйнує й про що він потім сто разів пожалкує, як-от «Я тебе кохаю» чи «Я тебе ненавиджу», гамує в собі бажання чи то поцілувати Кравча, чи то його вдарити.
— Може, ти й маєш рацію, — видушує з себе він і зусиллям волі відриває себе від Барті, жбурляє йому його сорочку, і той незадоволено гудить. — Давай, підривайся. Тебе Пандора ще сто років назад шукала, щоб поговорити щодо розподілу партій. Я наберу їй, вона має бути на студії. Чаю?
— Хочеш вигнати мене на вулицю в завірюху? Ти так сильно мене ненавидиш? — жартує Барті, натягуючи зім’яті джинси, і хихотить у своїй звичній дурнуватій манері. Евану сміятися не хочеться, він тільки припіднімає брови й виходить із кімнати, кидаючи байдуже «Якось переживеш».
За двадцять хвилин Барті йде, лишаючи по собі недопитий м’ятний чай у своїй звичній порцеляновій чашці й запах цигаркового диму, й Еван сідає за стіл сам й опускає голову на руки. Його плечі різко здригаються в ледь чутному схлипі. Він сидить так якийсь час, зіщулившись, більше за все бажаючи стати маленьким і непомітним, розчинитися в часі та просторі.
Коли він нарешті встає, то одразу жбурляє в смітник порцелянову чашку, відчиняє настіж вікна, ігноруючи холодне повітря, що вривається у квартиру, й думає про те, що завтра ж треба змінити замки.
ii. and we can have forever, and we can love forever
У дверях клубу темно й незатишно, ноги Барті трохи тремтять, коли він заходить всередину, й тепло приміщення обпалює його лице й руки після морозу зимової вулиці. Він ледь помітно киває охоронцю у формі, який за рік з гаком їх регулярних невеликих концертів тут встиг запам’ятати весь їх гурт в лице, й той привітно всміхається. Музика, що лине з залу, викручена на динаміках на повну, звучить тут приглушено, вібрації від басів неприємно тиснуть на вуха. Барті вагається, чи варто йому повертатися на танцпол, чи краще піти викурити ще одну цигарку, чи взагалі піти додому, поки ця афтерпаті не зіпсувала вкрай його й без того поганий настрій. Поки якусь хвилину він стоїть у сумнівах, вдаючи, ніби ховає по кишенях цигарки й запальничку, у приміщення зі сміхом ввалюється якась компанія, й Барті, що, нетипово для нього, менш за все зараз жадав чиєїсь присутності, подумки лається.
— Ви класно зіграли сьогодні! — ляскає його по плечу якийсь хлопець із зачесаним волоссям і масивними прикрасами довкола шиї. — В принципі, як і завжди…
Барті думає, що йому треба вичавити із себе хоча б посмішку, а ще краще слова подяки, але поки він збирається це зробити, хлопця уже хапають під руку його товариші й волочуть у бік танцполу, рятуючи Барті від непотрібної й фальшивої ґречності. Він робить короткий рваний вдих і сам непомітно тягнеться за ними.
Яскраве клубне світло ріже йому очі, кольорові відблиски миготять перед ним, люди розсипані залом, утворюючи невеликі групки, сміються, танцюють, цілуються, б’ють склянки. Барті лавірує між ними, побіжно вітаючись із знайомими, розштовхує натовп ліктями, кидаючи нещирі вибачення, відчуває, як усього довкола стає надто багато для його змученого виснаженого мозку, й молиться, аби доповзти до бару. Він падає на стілець із гучним видохом і звертається до вже помітно втомленого бармена:
— Віскі із льодом, будь ласка.
Порція алкоголю обпікає йому пальці скляним холодом, а горло — гіркотою спирту; він випиває все одним духом, шумно ставить склянку на стійку й відчуває, як під дією міцного напою його розслабляє й розмазує. Він розтікається за баром, думки плутаються, як павутиння; він просить у бармена повторити замовлення й втомлено й неуважно розглядає танцпол.
— Агов, — хтось всідається поруч і несильно штовхає його в ліве плече. Барті обертається з написаним на лиці роздратуванням, але вираз його обличчя м’якшає, коли він бачить перед собою Доркас, розпашілу після танцю, із змазаною помадою і скуйовдженим волоссям.
— Привіт, —відказує Барті збайдужіле, тягнеться за новою порцією віскі, що залишив перед ним бармен. Доркас розглядає його довгим уважним поглядом, і він відчуває дивну вдячність до Всесвіту за те, що вона не має при собі своїх барабанних паличок. Знаючи її та їх стосунки, вона зараз би точно дала йому ними по голові, якби мала можливість.
— Ти якийсь сам не свій, — промовляє Доркас спокійно. — У тебе щось трапилося?
Ні, нічого не трапилося, думає Барті. Просто Еван мовчки змінив замки у квартирі. Перестав приносити йому каву перед кожною репетицією, перестав побіжно цілувати перед виступами («На удачу», як він любив казати), намагатися заспокоїти, коли він стає занадто нервовим й опиняється на грані зриву. Перестав із ним розмовляти. Уникає його присутності і…
Його очі вихоплюють за спиною Доркас розмитий силует, і Барті впізнає в ньому Розьє, бо, здається, впізнав би його з тисячі. Він мружиться, намагаючись сфокусувати зір.
— Що там? — нерозуміюче каже Доркас й обертається в напрямку його погляду.
Еван сміється, і хоч його сміху не чути за гучною музикою, Барті знає, що цей сміх до біса красивий. Поруч із ним — якийсь хлопець, його обличчя не видно в клубній напівтемряві; він вішається на Евана, торкається його талії й стегон, й Еван не скидує з себе його рук, як зробив із Кравчем востаннє, коли той спробував його обійняти. Незнайомий хлопець шепоче йому на вухо щось, від чого Еван посміхається ще ширше й затягує його в танець. Барті дивиться, як вони рухаються, повільно й розслаблено, й коли їх губи нарешті торкаються, всередині нього щось обривається.
… І цілується з іншими, очевидно.
Барті відчуває, як його серце падає вниз і всі емоції чи то зникають, чи то, навпаки, загострюються до нестерпного рівня, якась панічна злість охоплює його, змішуючись із тривогою й бажанням жбурнути когось об стінку.
— У мене нічого не трапилося, — огризається він до Доркас, відповідаючи на задане декілька хвилин назад питання, й рвучко встає, чіпляючи порожню склянку. Вона летить на підлогу, дзвін розбитого скла губиться у звуках чужого сміху й року, що волає з динаміків. Не кажучи більше ні слова, Барті швидким кроком залишає залу, розштовхуючи натовп уже без жодного вибачення, ігнорує звернення охоронця й виходить на вулицю; різко вдихає морозне повітря й з тремтячими руками закурює.
Тьмяні ліхтарі підсвічують дорогу, заважаючи побачити зірки, небо над Барті геть темне, й він сидить під клубом, не відчуваючи холоду. Сніг, що пустився, повільно вкриває пеленою асфальт, падає йому на плечі, сніжинки лоскочуть шию й обличчя. Гамір у клубі поступово втихає, його змінює глухий шум машин і нічного міста, люди, п’яні й веселі, групками висипають на вулицю, вже не звертають уваги на Барті з його схиленою головою й вогником запаленої цигарки. Еван виходить останнім, сам-один, майстерно уникнувши чиєїсь присутності, в нього скуйовджене волосся й сліди від чужих зубів на шиї. Він намагається закутатися у своє пальто, надто тонке для сніжної погоди.
— Ти геть з ґлузду з’їхав? — не може втриматися Барті, полишає своє місце на лавці й підходить до Евана ближче. Той піднімає на нього збентежений погляд.
— Що?
— Ти, — Барті відчуває, як злість знову наповнює всі його нутрощі, він починає задихатися, і його мова нечітка й рвана. — Про що ти думаєш, коли трахаєшся з фанатами й зализуєш їх у всіх на очах? Ти подумав про те, як це може на нас вплинути?
Його голос тремтить, поки він говорить. Вітер проймає його холодом, байдуже-глузливий погляд навпроти проймає його болем. Сніжинки падають йому за комір і плутаються в Еванових кучерях. Світло ліхтарів лишає розмазані відблиски на асфальті.
— Відколи ти так переймаєшся за нашу репутацію, Кравч? — цідить Еван і ховає руки в кишені; відводить очі й дивиться в далечінь вулиці. — Я щось не пам’ятаю, щоб ти дуже про це переживав, коли лизався з дівчатами під чорним входом. Так що не тобі мені докоряти за те, що я роблю. Не твоя бісова справа.
Ці слова прорізають повітря, мовби ніж, відлунюють у темряві, проймають до кісток, і Барті не знає, як і чому, але стискає кулак, замахується й безконтрольно б’є Евана в обличчя. Щось під його рукою хрускає, й Розьє моментально хапається за скривавлений від удару ніс, рвучко вдихає ротом повітря.
— Ти ідіот! — кричить він на Кравча, кров тонкою цівкою стікає по його підборіддю. Барті дивиться на нього декілька довгих секунд, у його погляді — страх і злість, а тоді розвертається й мовчки крокує геть, лишаючи Евана десь позаду. Далеке «Визначся, що ти, бляха, від мене взагалі хочеш!», пожбурене йому в спину, змішується з гулом машин і вуличним шумом.
*
Барті стоїть під їх спільною студією, несмілий ні натиснути на кнопку дзвінка, ні відчинити двері власним ключем, міряє площадку перед входом власними кроками й вкотре закурює, цигарка тремтить у його змерзлих руках, і попіл хаотично летить у сніг.
«Вибачитися, — гарячково крутиться в нього в голові. — Мені потрібно вибачитися».
Еван не показувався йому на очі після їх сварки на афтерпаті (з моменту якої минуло майже два тижні), очевидно, не бажаючи його бачити, й Барті, хоч і пожалкував про свій вчинок ледь не миттєво, вирішив дати йому час. Але дні йшли, а льодяна стіна, що її Еван довкола себе вибудував, все не танула; він і далі не відчиняв двері квартири, не приходив на репетиції, якщо знав, що там буде Кравч, й уникав усього, що могло бути з ним пов’язане. Друзі, як Барті їх не допитував, теж мовчали.
— Звісно, я люблю тебе, Барті, — лагідно відказала йому Пандора, коли він вчергове спробував вивідати в неї, як і де йому зловити Евана. — Але це його рішення, і я не маю права втручатися.
Врешті-решт, після сотні тисяч вмовлянь, маніпуляцій та прохань, здався Реґулус.
— Еван має бути сьогодні на студії, — швидко кинув у слухавку він. — Тільки я тобі нічого не казав.
Холодне повітря б’є Барті по обличчю, коли він знову підпалює цигарку (вже четверту за останні двадцять хвилин) і випускає дим у порожню вулицю. Він думає про те, що має вибачитися, і про те, яким ідіотом потрібно бути, щоб не помітити того, як трепетно Розьє його кохав. Щоб понівечити серце людині, яку кохаєш і сам.
Еван торкався його, як торкаються чогось дорогоцінного й водночас забороненого, як молитва, для якої не існує слів, мирився з його спалахами гніву й дратівливості, міцно хапав у моменти трагедій і зривів і був ладен збирати його по уламках, лише для того, щоб потім Барті ненароком поламав його самого. Барті ніколи не думав, що вміє кохати, тим більше — що хтось зможе кохати його, тому обрав нехтувати кохання загалом, ховаючись за маскою цинічної глузливої недовіри й ігноруючи дрібне тремтіння всередині, коли Еван з’являвся поруч.
Зараз Еван знову поруч, на відстані декількох метрів за темними дверима студії, і Барті знову дрібно тремтить.
Він швидко провертає ключ і заходить.
У приміщенні студії царює напівтемрява, блякла лампа підсвічує лише фігуру Евана за фортепіано. Зосереджений на грі, він не чує, як Барті заходить і зупиняється, зробивши лиш крок; ноти висковзають з-під його пальців, сплітаються в єдину мелодію. Він сидить, зсутулившись, з опущеними плечима, перериваючись лише для того, щоб записати зігране. Барті спостерігає за ним із неосвітленого кутка й дивується, як він може бути настільки красивим.
Еван грає далі, й Барті чомусь не може відірвати очей від нього, від лінії його плечей, згину ліктів, світлих кучерів, у яких ніби заплутався штучний сніг, маленького татуювання ззаду на шиї (крива квіточка, партак, який йому декілька років тому набив сам Барті), плямки на його потасканій футболці. Якась невиразна задушлива ніжність наповнює його, й дивитися на Евана відчувається як дивитися на сонце: в якийсь момент очам стає боляче, але відвернутися не виходить.
Він спостерігає і слухає, майже не дихаючи, щоб ненароком не видати себе, й тоне в музиці настільки, що не одразу приходить до тями, коли вона стихає. Еван встає з-за фортепіано й розвертається, його вродливе витончене обличчя з розсипами родинок миттєво тьмяніє, коли він помічає Барті. Його ніс, припухлий і дбайливо заклеєний пластирем руками Пандори, й досі не загоївся, на лівій щоці видніється невелике садно.
— Що тобі треба, Кравч? — промовляє Еван відчужено, навіть грубо, й пронизує Барті поглядом. — Прийшов знову розбити мені носа?
Барті дивиться на нього у відповідь довгі секунди й мовчить, не в змозі зв’язати й двох слів, думки плутаються в нього в голові, і всі заготовлені слова й фрази губляться, закочуються кудись у закапелки свідомості, звідки він не може їх виловити. Раптовий імпульс проймає його, він перетинає кімнату у два кроки, рвучко стискає Евана в тремких нервових обіймах і відчуває, як шалено калатає його серце. Він піднімає погляд, дивиться в рідне й водночас чуже лице й торкається залишених саден самими кінчиками пальців у ласкаво-ніжному порусі.
— Вибач, — шепоче він слабко й роз’ятрено, а тоді, мовби повернувши собі контроль, розвертається й стрімко йде геть, лишаючи розгубленого Евана на самоті. Двері зачиняються за ним із тихим скрипом.
*
Очікування виходу на сцену вперше відчувається таким нескінченним і тягучим, а сам виступ — хаотично-тривожним і відстороненим. Еван грає, аби лише дограти, уникає дивитися на Барті, що звично дуріє й блазнює, ніби нічого не траплялося; барвисті вогні, люди з їх розмовами, шум та звуки зливаються в одну-єдину розмазану картинку. Він торкається струн методично, на автоматі, чує голоси Пандори та Барті так відчужено, ніби його від них відділяє товсте скло. У нього не вистачає дихання, у нього закінчуються сили; гітара в його руках відчувається надто важкою, і, незважаючи на всю його відданість сцені та музиці, сьогодні він молиться, аби все це швидше скінчилося й він зміг повернутися у свою квартиру, темну й неприбрану, впасти на ліжко й заснути.
Він видихає з полегшенням, коли Пандора завершує свою партію й у залі починають лунати фінальні оплески й гучні підбадьорюючі крики.
— Дякуємо! — голос Барті звучить розлого й трохи знервовано, ніби він готується до чогось важливого. Він поправляє пасма волосся коло лиця й озирається, намагаючись піймати погляд Евана, поки той наполегливо відводить очі вбік. Барті робить довгу паузу, змушуючи зал напружено очікувати, й шумно вдихає повітря.
— Я не вірив, що таке можливо, — врешті промовляє він стримано, скидаючи свою звичну маску блазня, — але покохавши одного разу, кохають усе життя.
Він робить короткий швидкий жест у сторону Реґулуса, і той, киваючи, вступає з відведеною йому партією. Еван розгублено дивиться на них усіх, нерозуміюче припіднімає брови, бо вони не змінювали плейлист і бо це навіть не їхня пісня взагалі. Кольорове сценічне світло розмиває силуети; він бачить, як Доркас вичікувально крутить у руках палички, і чує, як голос Барті прорізає музику.
Він співає самовіддано й серйозно: жодних тобі посмішок, жартів, блазенства, — його голос вібрує й переливається розсипами нот, його плечі здригаються, його губи ледь не торкаються мікрофона. Еван чує, як він набирає в легені повітря й вдихає; дивиться на його вологе волосся, крапельки поту на чолі, татуювання на правій руці, що тримає мікрофон, розмазану під очима підводку, від якої його синці здаються ще темнішими. Він розуміє, що, мабуть, Барті, так само, як і він, нормально не спав.
Can’t we give ourselves one more chance?
Why can’t we give love one more chance?
Can’t you give me one more chance?
Барті озирається до Евана, врешті ловить його погляд, і жоден з них більше не відводить очей; у погляді Барті — мовчазні вибачення й зізнання, змішані із смутком, він сам — як оголений нерв, й Еван відчуває, як закостенілі злість і образа поступаються місцем знайомій невиразній ніжності, від якої хочеться втекти й разом з тим — зберегти її в собі назавжди.
Він усміхається самими краєчками вуст.
Коли концерт скінчено, й останні оплески відлунали, й всі довкола надто зайняті тим, щоб насолоджуватися залишком вечора, в гримерці за кулісами Еван акуратно бере Барті за обличчя, роздивляється кожну бліду веснянку на його щоках і цілує так обережно, неначе боїться, що зараз той зникне, мовби міраж. Чужі руки торкаються його спини, перераховуючи хребці, Барті дихає здушено, й Еван не може стриматися й не всміхнутися йому в губи, перериваючи поцілунок.
— Що? — тривожно запитує Кравч, зазираючи йому в очі.
— Ти просто такий придурок, — відказує Еван, пестячи його щоку.