Work Text:
– Чані, будь обережним, не запливай на глибину, де не дістанеш ніжками - в морі небезпечно. – кричала з берега прекрасна жінка, дивлячись за маленьким сином у воді.
– Мамо, море хороше, воно мене не образить. І дивись як я гарно плаваю. Вчителька з плавання каже, що в майбутньому я буду чемпіоном. – махав хлопчик матері. – Але купатись в морі приємніше.
І, щоб підтвердити це, Чан ліг на спину, а хвиля підхопила його. Сонце гріло тіло і пісок. Жінка, що просто дивилась ха своєю дитиною з берега, теж не витримала і залізла у воду. М'які хвилі почали лоскотати і її тіло, заманюючи далі. Син і мати почали бавитись в хвилях, які розносили їх сміх далеко у море, а там на камінні сиділа дівчина, м'яко посміхаючись від чужого сміху.
– Ну привіт, я сьогодні виграв свою першу нагороду за плавання. Ти уявляєш? Хоча лише третє місце, але я старався. І взагалі це все твоя заслуга.
Чан стояв перед лінією води, поки навколо не було нікого. Сонце вже сідало за морський горизонт і прикрашало все яскраво-жовтими кольорами. Хвилі легенько лоскотали його ноги і викликали посмішку з такими прекрасними ямочками на щоках.
– Ні, Чані, це все лише ти і твоя наполегливість. – тихо промовила дівчина, коли підліток через години дві мовчання на пляжі пішов додому.
Чан часто приходив на цю частину берега, де ще дошкільнятком плавав з мамою. Тут рідко можна було зустріти інших людей, що дарувало спокій, лише час від часу око помічало дивну дівчину в білій сукні. Він приходив сюди і з гітарою, де грав свої перші незграбні кавери. А потім і перші свої власні пісні. Він вчився співати також тут. І лише звук хвиль йому підспівував. Чан обожнював ці моменти, моменти, коли він один на один з собою і природою. Хлопець сюди приходив і тоді, коли щось турбувало. І плакав про перше кохання, коли солоні сльози капали у солоне море. Чан ніби відчував підтримку, ніби хтось гладив його спину. І лише дівчина з-за дерева легенько направляла вітер, щоб не обвітрити очі. І розповідав за перемоги. Це було лише його місце. Його і дивної дівчини у білій сукні.
– Я виграв ті змагання! Я здобув перше місце! Нарешті. Вже два роки з моєї першої медалі, але я зміг дістати золото. Я ж молодець? – Чан прибіг до моря і просто в одязі знову впав на хвилю спиною.
Хвиля знову підхопила хлопця и легенько гралась з волоссям. Звуки тварин та комах навколо заспокоювали дарили Чану прекрасні почуття. Він знову не зміг стриматись, щоб не розповісти морю усе, ніби воно живе. І він розповідає. Розповідає, як ледве не програв якомусь диваку, але обіграв на три сотих секунди. Розповідає, що його кохання знову вийшло невдалим. І каже те, що його турбує найбільше.
– Я скоро покину це місце. Я хочу бути музикантом, хочу творити і я мушу тебе покинути. Покинути це місце. Зовсім скоро я полечу в Корею, шукати життя там. – тихо говорить Чан, а по його щоці біжить скупа сльоза.
Та зовсім не скупа біжить у дівчини, що стояла на камінні далі по морю. Невже вона більше не буде з цим хлопцем? З хлопцем, який виріс у неї на очах. Невже це все?
– Я буду сумувати, милий Чан, сподіваюсь, ти станеш великим музикантом.
Але дівчина знала, що не відпустить його і вже через рік вони знову зустрілися. Він стояв біля лінії моря на Чеджу, в Кореї і дивися на хвилі. Чан тихенько плакав.
– В мене нічого не виходить. Усі, з ким я разом тренеруюсь, усі просто йдуть до дебюту, йдуть до успіху, а я стою. Стою і нічого не можу зробити. Невже я такий незграбний.
І дівчина, яка сиділа десь там у морі та мочила ноги у воді почула рідний голос. Почула його, свого Чана. Та почула його плач. І вже не змогла. Їй не можна показувати себе людям, не можна. Але він ж не просто смертний. Це її Чан. Чану можна усе. І вже через секунду вона стояла на березі і обіймала його.
– Ти не незграбний, ти найталановитіший, просто люди цього не помічають. Вони взагалі багато чого не помічають. Люди сліпі. А ти найкрасивіший та найталановитіший. Не лий сльози дарма, заплачеш, коли знайдеш команду, добре?
– А ти хто?
– Кажу ж, люди сліпі.- тихо пробубніла дівчина.
– Ні, я тебе бачив, ти часто стояла біля моря в Австралії, але я ніколи не бачив тебе так близько.
– І все ж, ти не такий, як усі, Чані. Просто знай, що все в тебе попереду. Я в це вірю і ти повір.
І зникла. Просто зникла. Чан ще довго крутив головою, шукаючи дівчину, але, як і в Австралії, вона швидко зникає. І він вже думає, що сходить з розуму.
Проходить ще пів року і Чан знову на рідному пляжі в Австралії. Тут знову нікого, лише хвилі лоскочуть ноги. Хлопець весь цей час не міг забути ту дівчину. Але ні разу її не бачив. І взагалі, звідки вона знає його ім'я? Хто вона така? Як з'явилася там за мить? І як так же пропала? Чи не зійшов він з розуму? Але все він відкинув кудись подалі, поки він тут, на своєму місці.
– Привіт, я знову тут. Я досі ще ніхто. Просто нікчема, так? Групи в мене досі немає, музика моя нікому не цікава. Може мені потрібно було йти в спорт, як казав батько?
– Твоя душа бажає музики, Чані, значить, йди до цієї цілі. Тебе захочуть чути багато людей, мільйони будуть слухати твоє слово. Ти далеко не нікчема, ти найцікавіша людина, яку я знаю, милий Чані.
І знову дивакувата дівчина в білій сукні. В ті ж самій білій сукні. Вона взагалі її змінює? Але вона знову тут. І знову підійшла. І знову підтримує його. І з нею так спокійно, як завжди було спокійно з морем. Але вона вже знову розвертається.
– Зачекай, хоч скажи, як тебе звати.
– Називай мене Хілаана. – мовила дівчина і зникла з очей. За секунду. Знову.
Йдуть роки і знову Чеджу, і знову та ж лінія моря. І знову Чан стоїть, мочить ноги в воді, але на цей раз посміхається. Ззаду нього стоїть ще два хлопця, які сперечаються між собою та сміються.
– Я знайшов їх. Знайшов своїх людей. Так, їх лише двоє, але ми разом. Ми відчуваємо один одного і музику. Ти не уявляєш, який я радий.
І Хілаана на камінні знову посміхається. Вона знала, що його чекає велике майбутнє. Не може така щира и прекрасна людина бути без такого ж світла в житті, яке у неї в серці. Вона так хотіла обійняти його, але не може, бо інші люди не повинні її бачити. Да і сам Чан не мусив, але вона не могла не з'явитись.
І вже ввечері, коли небо було покрите килимом з зірок, Чан знову прийшов до води, але на цей раз один. І вона не змогла не з'явитись. Не змогла не вийти до нього у своїй білій сукні.
– Рада знову тебе бачити, Чані. І твоя посмішка гріє моє серце. Вона в тебе дуже гарна, ти ж це знаєш?
– Хілаана, ти все ж прийшла. Я вже думав, не побачу тебе. – Чан посміхнувся ще ширше
– Я не можу приходити до тебе, коли навколо ще є люди. Та і до тебе приходити не можу, але кого це хвилює?
– А чому не можеш?
– Заборонено. Та і розказувати про це небезпечно. Просто не можу. Такі правила.
– Та хто ти така?
– А ось здогадайся. Моє ім'я тобі допоможе. А тепер я мушу йти. І... Вітаю з новою командою, ти заслуговуєш цього, Чані. Сподіваюсь на твій скорий дебют.
– Якщо я дебютую, ти розкажеш мені, хто ти?
– Якщо ти до цього не здогадаєшся сам, милий.
Прийшло ще два роки і Чан знайшов ще п'ять хлопців. Тепер їх стало вісім. Вони пройшли багато перешкод, на їх шляху було багато чого, але вони завжди йшли далі. Усі два роки Чан не міг відійти від студії, не кажучи про поїздки на море, тому ні моря, ні Хілаани він не бачив давно. Не бачив, але думав занадто часто. І дізнався за її ім'я. Мова гінді. Хвиля. Її ім'я означає хвиля. Але це ж нісенітниця якась. Вона не може бути хвилею. Та як вона завжди з'являлась і пропадали, як дізналась його ім'я, як підтримувала завжди і чому з нею завжди було так комфортно, ніби вони все життя провели разом. Бо це дійсно було так, вона дійсно все життя провела з ним. У вигляді води, а точніше хвилі. Чан зрозумів. Але не міг їй це сказати до самого дебюту. А вже після нього запропонував своїм хлопцям, своїм друзям, з якими разом він виборов право на існування як музикантів, поїхати відсвяткувати на море.
І знову берег, і знову теплі хвилі грають з його ногами. Чан посміхався, як тільки міг, бо Хілаана знову поряд і тепер вітає його з дебютом. Він стоїть тут один, отже..
– Привіт, Чані, здогадався?
– Привіт, Хілаана. Чи краще морська хвиля?
– Все ж здогадався? Тоді ось твоя винагорода.
Дівчина нахилилася та поцілувала його. Вона лише легенько торкнулась губ, але Чан не дав так просто відірватись. Він обійняв за талію та продовжив сам цілувати цю тендітну дівчину в білій сукні, що була такою крихітною в його руках. Вони двоє тонули в цьому поцілунку, відчували себе один цілим. Ніхто з них не спішив ні в поцілунку, ні в тому, щоб розірвати його. Поки на берег не явились і інші учасники, щось кричучи Чану. Хілаана не встигла зникнути, як Хьонджин, один із мемберів Чана, помітив її. Вона розуміла, що це тепер кінець. Кінець для її життя як духу морської хвилі. І вона зникла. Просто розтворилась у морській піні.
Бан Чан ще довго їздив по різних куточках світу на море, шукав її, але не знаходив. Навіть її тіні ніде не було видно. Він лише в тому поцілунку зрозумів, що саме вона його перше кохання. Перше і останнє. Чан не зможе без неї. Навіть плавання в морі не таке, без Хілаани. Він зрозумів, що її тепер немає, тепер інша чи інших дух морської хвилі. Це важко було не зрозуміти, бо хвилі не такі м'які, не такі теплі і не так несуть його по морю.
І вже пройшло чотири роки з дебюту. Чотири роки як її немає, а Чан знову в Австралії, нарешті зміг приїхати додому, де не був три роки. Нарешті він тут. Але її тут немає. Хоч це було сумно, але Чан не зміг не прийти на його місце. На їх місце. І ось здалека, коли підходив до свого пляжу, він побачив білу сукню. І зірвався з місця. Чан ще ніколи не біг так швидко. Але ось на піску, витягнувши ноги у воду сиділа вона. Вона сиділа і посміхалася, пока морська хвиля гралась з її ногами і низом сукні.
– Хілаана? Це ти, Хілаана? – Чан не повірив своїм очам.
– О, Чані, ти нарешті повернувся. – вона посміхалася так щиро, що сердце юнака не витримувало.
– Я весь цей час шукав тебе. Місця знайти не міг. Де ти була Хілаана?
– Коли твій друг побачив мене, бог моря розгнівався. Він і так не добре ставився, що ти бачив мене. А тоді він просто перетворив мене на піну, щоб забрати до себе. І лише дивлячись на твої потуги мене знайти, він знову дав мені тіло. Але я більше не дух, я звичайна людина. Звичайна людина, яка колись була духом морської хвилі і закохалась в просто плавця, який потім став музикантом.
– І цей музикант кохає дівчину, шо була духом морської хвилі, всіма фібрами душі і не хоче залишати. І не залишить ніколи.
Тому в підтвердження цього Чан поцілував її. Поцілував дивакувату дівчину в білій сукні, яка за брала його серце, а у відповідь віддала своє. Вони цілувалися ще довго, але свідком цього було лише море