Chapter Text
глянеш ізранку якось у дзеркало
а там – не людина
а там – війна
(с) Іздрик
- Здивуй мене.
- Люпине, саме по собі формулювання «Здивуй мене» передбачає готовність реципієнта отримати незвичний досвід і, таким чином, знижує імовірність відчути здивування. Не можна сподіватися несподіванки – і навіть для людини з таким примітивним інтелектом, як твій, це мало б бути очевидним… О, пробач, я забувся. Ти ж не людина.
Професор Снейп замовкає на декілька секунд, і ми з містером Люпином також мовчимо – я, насупившись, дивлюся на них обох по черзі і думаю, що настільки химерного замовлення в мене ще не бувало. Містер Люпин усміхається як людина, в якої страшенно болять зуби, але показати цього жодним чином не можна.
- У чому річ, містере МакКенна? – Снейп переключається на мене, майже не змінюючи тону. – Така складна мовна конструкція викликала у вас колапс когнітивних функцій? Для колишнього студента Гафелпафу це, втім, не дивно. Дивно інше: як вам взагалі спало на думку зайнятися ментальною магією…
Руки професора схрещені на грудях, очі саркастично поблискують. То ж треба: наче живий.
- Містере Люпин, це дивовижно, - кажу я. – Зовсім нові інтонації, я й не знав, що він так може.
В сенсі, не знав, що Снейп не лише над учнями збиткувався. Що він і з друзями… отак, навідліг – а містер Люпин йому напевне ж був другом, якщо отак носиться з цією справою?
- Містере МакКенна, - знову влізає невгамовний Снейп, - насмілюся нагадати вам, що я чую вашу розмову з Люпином. Вам не здається, що обговорювати мене у моїй присутності – певним чином неетично?
- Северусе, ти… - різко вигукує Люпин, але буквально змушує себе замовкнути. Відвертається.
А я міркую, що він хотів сказати. «Ти портрет»? «Звикай»?
Мене звати Тристан МакКенна, я працюю у портретній майстерні в майстра Істлейка. Він пише посмертні портрети, а я… Я роблю все інше. Не люблю слово «оживляю» - очевидно, що мертве залишається мертвим, а намальоване – намальованим. Але це я змушую їх рухатися і говорити. Бувають зовсім прості замовлення. Скажімо, для отих карточок від шоколадних жабок ніхто не заморочується. Мінімальна портретна схожість з історичною персоною, декілька цитат з першого-ліпшого підручника – і все, цього достатньо. Ніхто не стане вести глибоких розмов з колекційною карткою. А от для парадного портрета якого-небудь спадкового аристократа доводиться нагаруватися як слід: зібрати спогади нащадків, з’ясувати імена і титули пращурів, дослідити родове дерево… Часом і два, і три тижні минає, перш ніж вийде пристойна суміш.
Над портретом професора Снейпа, покійного директора школи Гоґвортс і кавалера Ордену Мерліна (посмертно) я працюю третій місяць. Третій, курва, місяць! І два з них – під проводом містера Люпина, аби його мантикора зажувала! З ним складно. Але цікаво. Але збіса складно. Але… ну, ви зрозуміли. Такого замовлення в мене ще не бувало...
***
Взагалі-то, спершу до нас офіційно звернулися зі школи. Мінерва Макґонеґел написала. Надіслала чарознімки Снейпа і пару пробірок зі спогадами – власними, як я зрозумів, і когось із учнів.
А от на першу пробу заявився Люпин.
Проба – це коли ти наносиш мішанку на портрет і намагаєшся побалакати з покійним. Проби потрібні, щоб оцінити, чи достовірний вийшов образ, і якщо замовника все влаштовує – лише тоді я запечатую чари; без того вони злітають за пару хвилин – сполука випаровується швидко. Так от, на першу пробу зі школи скерували містера Люпина. Я приснув при ньому на портрет, і професор Снейп махнув рукавом мантії, зблиснув очима з-під темного волосся і крижаним голосом мовив: «П’ятдесят балів з Ґрифіндору!».
Люпин затулив руками обличчя і видав дивний звук.
- Вам не подобається? – обережно запитав я.
- А вам? Вам самому це подобається, містере МакКенна? – спитав Люпин так спокійно і так ввічливо, що я чомусь одразу пригадав, що він узагалі-то вовкулака.
- Ні, - визнав я. – Стереотипно вийшло, еге ж? Тупо «Жах Підземелля»…
Містер Люпин всміхнувся одною стороною рота.
- О, так. «Жах Підземелля». Ви ж також у нього навчалися?
Я кивнув.
- Боялися його?
Чи боявся я професора Снейпа?.. Так, на початках – коли мені здавалося, що я справді такий тупий і нікчемний, як він каже, і його пильний погляд, неначе прожектор, підсвічує мою тупість і нікчемність, і руки перестають слухатися, а в горлі пересихає, коли він зупиняється біля мого столу.
Потім я його ненавидів – коли зрозумів, що шлях у медицину мені закритий, бо Снейп скоріше перетвориться на чарівну віїлу, аніж дозволить мені складати НОЧІ зі свого предмету.
Потім я подорослішав.
- Всі його боялися. Адже він хотів бути страшним, - знизую плечима я.
- Хотів, - тихо погодився Люпин. – Але я не хочу, щоб тільки це дивилося з його портрета наступні кількасот літ. Ви розумієте мене?
Я розумів. Ми, тупі нікчемні гафелпафці, якщо і вміємо щось – то це розуміти.
Через пару днів Люпин прийшов з оберемком пляшок – і в кожній клубочилися нитки чиїхось спогадів, то звиваючись зміїними кільцями, то розтікаючись по прозорих стінках.
- Це вам для портрета, - сказав Люпин.
- Чиї це?
- Професорів, які його навчали. Дітей, яких навчав він. І трохи моїх.
- Я сподіваюся, містере Люпин, що у вас багато вільного часу, - зітхнув я. – Дуже, дуже багато.
Схилившись над ситом, ми переглядали спогади один по одному, і Люпин акуратно клеїв ярлички на склянки.
- Пробачте, містере МакКенна, я не подумав, що хронологічна послідовність має значення.
- Нічого. Не лише вона. Деколи важливіше враховувати емоційне забарвлення, а іноді – те, що навколо, єдність місця. Це приблизно те саме, як тлумачити сни.
- Ніколи я не був спеціалістом в онейромантії, - розвів руками Люпин, перш ніж знову пірнути в сито спогадів. Я приєднався до нього, і через кілька секунд побачив нас обох посеред кабінету зіллярства. Старий професор, який викладав ще до Снейпа – Слаґхорн, здається – неквапно походжав поміж рядів, заглядаючи у казанки. Свого живого клієнта – Люпина двадцятирічної давнини – я знайшов одразу, ми опинилися просто біля його столу. Він працював у парі з невисоким метушливим хлопцем. Втім, «працював» - це засильно сказано. Переважно він витріщався на сусідній ряд столів, і я не здивувався, коли побачив там свого покійного клієнта, тоді-ще-не-професора Снейпа.
Підлітком Снейп був анітрохи не гарніший, аніж дорослим – те саме неохайне волосся, ті ж глибоко посаджені темні очі. Але, розглядаючи його, я раптом зрозумів, чого в нього так втупився юний Люпин – і чому дорослий Люпин приніс мені саме цей спогад. Адже це завжди цікаво – спостерігати за людиною, яка робить те, що любить і вміє.
Снейп стояв біля казана один – напарника йому не дісталося – але, схоже, геть не переймався з цього приводу. Руки його літали над обробною дошкою, підхоплюючи то ножа, то ступку з товкачиком, то чарівну паличку; серпанок над паруючим зіллям пом’якшував риси некрасивого лиця, і здавалося, наче на вустах у нього грає відсторонена, нікому не призначена посмішка.
- Ану, містере Снейп, що тут у вас? – професор Слаґхорн, схиливши голову до плеча, декілька секунд розглядав зілля у казанку. – Я бачу, все поки що йде непогано, га? Але оцей перламутровий відблиск… то мені ввижається, чи ви дещо змінили рецепт?
- Поміняв спосіб подрібнення асфодельного кореня, - хрипко, буцім його раптово розбудили, відповів Снейп викладачеві. – Зменшивши розміри частинок, можна пришвидшити процес…
- А ви кудись поспішаєте, містере Снейп? – благодушно дорікнув професор, уже продовжуючи рухатися далі уздовж столів. Снейп розвернувся і відповів йому в спину:
- Я – ні. А от який-небудь поранений, якому потрібне знеболювальне зілля, імовірно, оцінить ті п’ятнадцять хвилин, які мій метод дозволяє заощадити.
Вуса Слаґхорна здригнулися.
- Затримайтеся після уроку, містере Снейп, - звелів він. – І ми обговоримо, чи завжди в нашій професії доречні сміливі експерименти. Прошу всіх продовжувати роботу, молоді люди!
- Так, професоре.
Снейп устиг знову повернутися до столу, коли поверхні його зілля щось торкнулося – травинка чи волосина – а я встиг побачити, що вродливий хлопець через стіл від Люпина, завершивши малюнок левітаційних чарів, спритно поклав паличку на стіл. Пройшла секунда чи дві – мені здалося, то були страшенно довгі секунди – а потім рідина у Снейповому казані мовби сказилася, миттю закипіла і плеснула догори. Снейп інстинктивно затулив долонями обличчя.
Професор, попри свою видиму статечність, відреагував миттєво, знищивши невербальним закляттям казан разом із його вмістом. Галас у класі також скипів і розплескався – хтось реготав з недолугого експериментатора, хтось гучно присягався, що то «знову ті кляті ґрифи», юний Люпин – сполотнілий, з перекривленим обличчям – щось кричав красеневі з паличкою… а Снейп стояв посеред цього безладу і дивився на свої руки – бризки зілля пропалили шкіру на долонях; язви швидко розросталися, і над ними тріпотів димок.
- Міс Еванс, охолоджувального з моєї підсобки, бігом! – гарикнув Слаґхорн.
- Все було правильно, сер, - пробурмотів Снейп побілілими губами. – Воно не повинно було…
І, не договоривши, звалився на підлогу. Спогад на цьому обірвався.
Стоячи у моїй майстерні, Люпин із силою провів долонями по обличчю.
- Руки в нього тоді зажили, на щастя. Але шрами залишилися, - він кинув оком на портрет, на ретельно виписані Істлейком вузькі долоні зілляра.
- Певно, майстер Істлейк не звернув уваги, - повинився я за шефа. – Можна його попросити, він допише, якщо це важливо.
- Всі шрами важливі, містере МакКенна, - невесело всміхнувся Люпин. – Але нехай буде, як є. Руки вийшли дуже гарні, шкода псувати їх шрамами.
- Що він тоді кинув у казан? Ваш однокласник. Я помітив: він щось левітував.
- Шерстинку.
- І від одної шерстинки…
- Шерстинку вовкулаки.
Ще два дні ми розбирали пляшечки, потім я малював схему та вибудовував формулу. Люпин приходив щодня і подовгу спостерігав за моєю роботою – з такою напруженою увагою, що мені було майже ніяково. Я зауважив, як він кусав губи і стискав пальці – а потім, схаменувшись, знову прикидався безтурботним. А ще я зауважив, що виглядав він з кожним днем все гірше й гірше. Ну тобто… він і в перший раз не сяяв здоров’ям – воно і не дивно, їм там у Гоґвортсі дісталося усім – а цей до всього ще й лікантроп (угу, а я такий хоробрий, що з лікантропом сам на сам працюю, але це тому, що про містера Люпина у «Віщуні» цілих три абзаци було – згадували його серед інших героїв війни і писали, що він, мовляв, не такий вовкулака, як ті вовкулаки, а цілком навпаки, «морда волохата, а серце людське», чи як там?)… Ну, словом, я зауважив, що морда його, себто лице, виглядає страшенно змарнілим.
- Ви нездужаєте, містере Люпин? – спитав я, поки вів лінію на схемі. Для початку олівцем.
- З чого ви взяли?
- Просто спитав.
- Ні, я здоровий, - відмахнувся Люпин. – Навчите мене готувати суміш?
- За тиждень? Я цьому три роки навчався.
- Так, справді… Тоді дозвольте просто подивитися. Ох, Містере МакКенна… ви хоч розумієте, наскільки чудесну річ ви робите?
Я посміхнувся у відповідь на цей захоплений вигук.
- Ви ж іще не знаєте, що вийде – раптом нічого чудесного, а черговий «жах підземелля»?
- Ні, - хитнув головою Люпин. – Ви ж тепер бачили його… Бачили, яким він був.
***
...Нарешті схема готова. Я веду паличкою вздовж намічених ліній, і кожна з них загоряється своїм кольором. Келихи, розставлені в ключових точках, нерухомі. Тільки центральний келих слабко вібрує.
- Ну от. Я готовий починати. Відійдіть трохи вбік, містере Люпин, але можете дивитися, якщо вам цікаво.
Я беру підписані нами пляшки і, заглядаючи у формулу, змішую спогади. Ось дитинство – те, що ми знаємо про його дитинство. Він був злостивий дрібний самотній засранець. Враження однокашників, спогади вчителів… потім колег. Учнів. Мої власні спогади: контрольна напередодні Різдва у вісімдесят четвертому, зустріч у нічному коридорі в вісімдесят шостому, ох і розважився тоді професор Снейп, знімаючи бали з Гафелпафу… Якась педрада на початку дев’яностих, кумедна історія з ховчиком у дев’яносто третьому – строго кажучи, до Снейпа вона стосунку не має, адже він при тому не був присутній, але дуже незвичайна в нього там міміка, у тому спогаді. Така розгублена фізія, гріх не використати. Так, що там далі… Спекотне літо, списані колючим почерком аркуші, вкрита пилом занедбана площа, вкрита пилом задавнена ненависть. Втома – неважливо, чия – вона одна й та сама в усіх спогадах. Спільна. Ніч на Астрономічній вежі, рік на директорській посаді, декілька хвилин у Верескливій Халупі. Збовтати, але не змішувати…
Нарешті всі мітки розставлені, і я починаю виспівувати формулу, і мої чари змушують наповнені келихи тихо гудіти, поки нарешті ефірні нитки нової сполуки не стікаються до центру стола і не змішуються там у срібний клубок.
- Ми можемо повторити пробу, містере Люпин.
Він, здається, навіть не дихав весь той час, поки я порався з формулою. Принаймні, зараз він зітхає так, що дзеленчать порожні склянки на столі, і уривчасто киває:
- Так. Давайте.
Я занурюю в клубок свій найтонший пензлик, наношу трохи мішанки на портрет. Люпин посувається ближче і жадібно дивиться, як намальований Снейп знехотя розплющує очі.
- Здивуй мене.
***
- Хочете чаю? - запитую я, коли суміш випаровується з полотна, і Снейп знову застигає, нерухомий і німий – бо треба ж хоч щось запитати. Містер Люпин киває. Я не впевнений, чи він взагалі чув, про що я його спитав, але я все ж готую чай, чорний, із медом.
- Він вас не здивував, так?
- Типовий! Типовий Снейп! – із раптовою люттю Люпин плескає долонею по столі, але одразу ж підводить на мене зляканий погляд. – Пробачте, містере МакКенна…
- Пийте свій чай.
Люпин слухняно робить ковток, кривиться і зненацька говорить:
- Дзеркала.
- Ви про що?
- Ми всі навколо нього – дзеркала. Я приніс вам відображення, цілу купу його відображень у різних дзеркалах. І в кожному він має якусь функцію: вчитель, учень, шпигун, колега, ворог, союзник, герой…
Він не каже слова «друг».
- Ціла купа відображень. Але має бути щось іще – те, що залишається, якщо забрати всі дзеркала. Справжнє. Розумієте? Ви розумієте мене, містере МакКенна?
Я дивлюсь у його гарячково розширені зіниці, немов у чорні дзеркала, і розумію.
- Пийте чай, містере Люпин.
- Дайте мені ще трохи часу. Не запечатуйте портрет.
- Мені вже писала професорка Макґонеґел. Вона хоче, щоб до початку навчального року портрет висів у директорському кабінеті, - кажу я; мені його по-справжньому шкода.
- Зовсім трохи часу, будь ласка. Я поговорю з нею. Я дістану те, що треба.
Наступного разу він приходить не сам.
Гаррі Поттер власною персоною – Обраний, герой війни, Хлопець-який-переміг, і якими там ще епітетами обзивають його у «Віщуні» - сидить у мене в майстерні, і я проводжу повторну пробу для нього. Портрет прокидається, обводить Поттера уважним поглядом і сухо промовляє:
- А я сподівався, що зробив достатньо, щоб ніколи більше вас не побачити. Недарма кажуть, що надія – це прихисток ідіотів.
- І вам доброго ранку, професоре.
- Забудьте. Я вам вже не професор. Ви тепер не мій головний біль. Люпине, за якою химерою ти його сюди притягнув? Так наче мені твоєї похмурої пики недостатньо…
Поттер дивиться на Люпина з відчутним сумнівом.
- Ну, не знаю, Ремусе. По-моєму, портрет вийшов цілком вдалий. І Снейп також… цілком вдалий. Не знаю, що ти ще намагаєшся в ньому побачити.
- Неможливе, - посміхається Люпин. – Те, чого ніхто не бачив. Віддай нам його спогади, Гаррі. Хай вже краще підуть у діло, не в музеї ж їх зберігати. Він би тебе вбив, до речі, якби довідався про цю затію з музеєм.
- Ти дуже добре мене знаєш, Люпине, - коментує портрет.
- Довгі роки тренувань, Северусе, - огризається Люпин.
А я, затамувавши подих і схрестивши пальці, слухаю. Невже вони говорять про Ті Самі спогади? Ті, про які писали у «Віщуні»?.. Ті, які Снейп віддав Гаррі Поттеру перед смертю?!
- Гаразд, - помовчавши, каже Гаррі. – Я передам містеру МакКенні спогади. Якщо ти, Ремусе, все ж пообіцяєш навідатися до Елли Честер. Адресу ти маєш.
- Гаразд, - також помовчавши, киває Люпин. – Навідаюся. Коли портрет буде готовий.
- Хто така Елла Честер? – встрягає Снейп, але тут суміш випаровується, і відповіді він не отримує. А шкода, мені теж було цікаво.
- Хто така Елла Честер? – запитую я, коли Люпин приходить наступного разу, сам, і з новою порцією пляшок.
- Психотерапевтка, - спокійно відповідає містер Люпин. – Так у маґлів називають цілителів, які лікують мізки. Герміона знайшла – точніш, її батьки. Вони вважають, мені стане легше, якщо я порозмовляю зі спеціальною людиною для розмов.
- Ви підете?
- Я ж сказав: коли портрет буде готовий. Я тут трохи розібрав спогади, щоб не марнувати ваш час. У хронологічному порядку.
Він їх всі передивився, розумію я. Він не хотів дивитися при мені, зі мною.
- Дякую, містере Люпин.
- Скільки часу вам потрібно, щоб побудувати нову схему? Коли мені прийти?
Хороше питання. Це ж я тепер також мушу все це передивитися, потім зрозуміти, як зістикувати власні спогади Снейпа з тим, що пам’ятають про нього інші, потім з нуля намалювати схему, вивести нову формулу… і це не кажучи вже про те, що у нас із містером Істлейком є інші клієнти та інші замовлення.
- Я напишу вам протягом тижня, добре?
***
Перед останньою пробою я нервую так, як навіть на іспиті не нервував. Люпин запізнюється, а коли нарешті приходить, мені хочеться похмуро пожартувати про те, що на його власний посмертний портрет ми зробимо знижку. Дуже вже паскудно він виглядає. І падає в крісло, витираючи вологе чоло.
- Ви хворі, - цього разу я вже не питаю.
- Просто втомився. Давайте, містере МакКенна. Не тягніть.
…Вони просто дивляться одне на одного. Довго-довго. І жоден не каже ні слова. Потім, нарешті, Снейпові вуста розмикаються:
- Ти?
- Ти, - луною відгукується Люпин. – Це ти.
- Якого дідька ти накоїв? Навіщо?..
- Навіщо?.. Бо я не підписувався залишатися тут сам! – Люпин підвищує голос; я й не знав, що він так вміє. – Тому що ти чудово влаштувався, Севе! Покинув мене і просто… просто помер? А я не згоден. Я не…
- Стули пельку, - перебиває Снейп. – Я тебе не «покинув», бо я тобі ніколи нічого не обіцяв. А все, що я обіцяв іншим – Альбусові та Нарцисі Мелфой – я виконав. Я більше нікому нічого не винен. Тому просто дай мені спокій і забирайся до бісової матері, Ремусе Люпин.
Вовкулака шкірить зуби – насправді, звісно ж, він посміхається, але я б не хотів, щоб мені коли-небудь так посміхалися.
- Ні, Севе. Я не дам тобі спокій. І не заберусь.
Він обіруч тримається за раму, так сильно, що побіліли кісточки, і не розтискає пальців навіть після того, як портрет застигає.
Мені страшно до нього заговорити, але час іде, а Люпин все сидить, притулившись чолом до полотна, і тоді мені стає страшно від думки, що він, може, отак і помре у нас в майстерні.
- Містере Люпин, - обережно кажу я, торкаючись його плеча. – Ви як? З вами все гаразд?
Він підіймає на мене сухі блискучі очі.
- Так, містере МакКенна. Все гаразд. Зі мною все гаразд.
- Я ще маю попередню суміш. Якщо ви хочете. Якщо ви не хочете…
Всяке, звісно, буває, але навряд чи вони оцей варіант портрета повісять у школі? Я б не повісив. Це ж все одно що… все одно, якби містер Істлейк намалював Снейпа голим.
- Дякую, містере МакКенна, - чужим голосом каже Люпин. – Дякую вам. Я маю подумати до завтра. Обіцяю. Завтра я дам вам знати, який варіант ми беремо, і ви запечатаєте чари.
Я знизую плечима: діло хазяйське. Думай собі. Один день мені нічого не міняє.
Я виливаю новий варіант сполуки у чистий фіал – навмисно взяв темніший, щоб не переплутати. Ставлю його на полицю і проводжаю Люпина за двері, легенько підтримуючи попід лікоть, бо його страшенно хитає. Чесне слово, сходив би він до тої своєї цілительки мізків. Йому, здається, давно пора.
***
- Перший, - каже Люпин, кутаючись у кофтину, хоча день стоїть до неможливого спекотний, і вітерець, що залітає у вікно, також приносить саму лише спеку. І жменьку мух. І одну пелюстку шипшини. – Тобто попередній. Застосуйте попередній варіант.
- Як скажете, містере Люпин, - я звично знизую плечима і готую стіл до чар запечатування: вкладаю портрет плазом, достаю широку кисть і чисту лляну ганчірку, розставляю каганці з воском і запалюю у них ґнотики. Люпин поїдає мене поглядом. Така собі ідіома, коли йдеться про вовкулаку… Я нервово посміююсь, але руки спокійно роблять своє.
Нанести суміш. Прочитати закляття. Забрати залишки зілля в кутах картини, втерти трохи зачаклованого воску в зімкнуті повіки та стулені губи намальованого чарівника. Ще декілька заклять. Паличка не тремтить. Я знаю, що з найцікавішим своїм замовленням я щойно впорався на відмінно.
- Йому потрібен буде час, щоб прийти до тями, - кажу я Люпинові, підіймаючи портрет. – Це нормально. Не турбуйте його сьогодні-завтра.
- Так. Так, авжеж.
Люпин відповідає розсіяно, начебто йому байдуже і на мене, і на портрет. Наче то не він мені чайною ложечкою мізки виїдав ледь не три місяці поспіль! Наче то не він поставив на вуха половину Гоґвортсу і Гаррі Поттера на додачу.
Потім він трусить головою і посміхається.
- Пробачте, містере МакКенна. Я задумався. Я… я вам вдячний. За все. Отут гроші – сума, про яку ви домовлялися з професоркою Макґонеґел, і ще трохи від мене – винагорода за ненормовану роботу… я ж вас геть замучив, правда? – він кладе на стіл мішечок, так акуратно, що той навіть не дзенькає. – Дякую вам.
- Нема за що, містере Люпин, мені було дуже цікаво працювати над вашим замовленням, - щиро відповідаю я. – Ви плануєте повертатися каміном? Може, давайте я загорну портрет, щоби порох не пошкодив фарби?
- Дякую! – усоте повторює він, коли я повертаюся з підсобки з рулоном пакувального паперу.
Коли у каміні осідає вогонь, я консервую і прибираю залишки використаного зілля – сполуки належить зберігати на той випадок, якщо потрібно буде відреставрувати портрет або написати ще один. І лише через півгодини схоплююся, що так і не знищив останню суміш, ту, яка в результаті не знадобилася. І тоді з’ясовую, що темного фіалу на полиці немає.
Мабуть, мені варто попередити Гаррі Поттера. Або ту їхню розумницю, Герміону. Чи навіть саму професорку Макґонеґел. Якщо містер Люпин заведе собі домашній портрет Снейпа і вестиме з ним розмови на кшталт тої, що я тут чув – йому скоро ніяка Елла вже не допоможе.