Work Text:
Йосан цілує Чонхо, відчуваючи пекучий біль: його вуста закусали морози, тому чутлива шкіра сохне, тріскається й лущиться, і так по колу, бо він не згадує про бальзам доти, доки не ступає на холодну бруківку тротуару, під мляве світло вуличного ліхтаря. Вітер обдає його ляскаючим ударом — у відповідь лише химерна хмарка пари, що швидко й легко розчинилася у повітрі. Так само, як…
Йосан цілує Чонхо, необережно тримається за чорний комірець сорочки, і йому здається, що скоро він вимаже пальці в сажу — так сильно стискає темну тканину в руках. Ніхто не проти або не каже про це вголос (чи достатньо голосно). Можливо, Чонхо подобається чи навіть дуже сильно подобається, та він мовчить: захоплений дотиками настільки, що Йосан помічає, як дрижать чужі вії — наполохані пташки, які от-от злетять з високовольтних дротів. Чонхо мовчить: або більше зацікавлений поцілунком, або думає, що зможе сказати більше вустами, ніж голосом. Тривожно перекочуються туди-сюди — думки в голові Йосана точно маленькі скляні кульки, які б'ються одна об одну, цокотять, обертаються, як їм заманеться, але гладеньку черевну коробочку не полишають. Чомусь він зберігає їх в такій собі скриньці з коштовностями разом з кожним момент, коли...
Йосан цілує Чонхо, забуваючи все на світі, хапаючись долонею за відкриту шию й невміло кусаючи його нижню губу, і Чонхо вперше посміхається за весь вечір. Можливо, це допомогло йому розслабитися після робочого дня, можливо, він усвідомив, який його хлопець дурник — Йосан не знає й навряд чи дізнається цю надто інтимну правду, але він все одно віддзеркалює посмішку й не відлипає від теплого тіла під собою. Всередині нього калатають, пульсують гарячою кров'ю питання, і кожне з німою згодою Чонхо ковтає, не наважуючись розірвати поцілунок хоч на секунду. За вікном виє підбитий зимовою люттю вітер, спересердя він кидається в шибки сніжним кашлем і через шпарини пролазить маленьким рукастим холодом, що залоскоче боки навіть під ковдрою. Йосан ховається в руках Чонхо — і вони надійно вкладаються на його талію, зігріваючи. Йосан горить: обвуглюються кінчики пальців, заплутані в темному волоссі; його грудна клітка — розжарений метал, а тріщини на губах — шви літосферних плит, які поступово розходилися в морі киплячої лави.
Повітря не вистачає настільки, що горло ріже й пече так само, як тоді:
Йосан цілує Чонхо в брудній підсобці школи, заповненій пилом, швабрами й списаними з бібліотеки зіпсованими книгами (їх залили чорнилом Мінґі й Уйон). Одною рукою куйовдить його волосся, іншою — мне раніше ідеально гладенький комірець білої сорочки, губами стирає з губ напроти формули з попереднього уроку (дурна алгебра), а рука Чонхо хапається за оголену шкіру Йосана, повністю розмальовану шпаргалкою з датами (дурна контрольна з історії). Ніхто не знає, як то все там робиться, а тим більше, як робити правильно, але вони по черзі ведуть, з юнацьким запалом змагаючись, хто змусить іншого дрижати сильніше. Сан стоїть «на стрьомі», перейматися не варто, але Йосан підшкірно відчуває тривогу, наче сотня очей липне до них бридкими мухами, хоча навколо — лише мілкий пил, підсвічений гострими жовтими променями. Хоча поряд лише Чонхо зі смішними червоними щоками й нерівномірним диханням, наче тільки що він був у своєму дурному спортзалі й тягав свої дурні залізяки (насправді, Йосан дивився б на це годинами), поряд лише Чонхо, що чарівно посміхається і тягнеться за ще одним поцілунком, але Йосан тільки швидко чмокає його в гарячу щоку й тихо шепоче: «Потім. Скоро останній урок. Почекай трохи, Чонхо-я». Грається, щоб приховати страх, але потім...
Йосан цілує Чонхо й грається з його вухами, з насолодою слухаючи тихеньке скиглення, а через мить вже проводить долонею по доступним лише для нього стегнам, досі трохи напруженим після цілого дня в університеті. У їх своєрідних перегонах з'являється переможець, і це дратує обох: одного, бо якось легко він перемагає, а іншого — бо, очевидно, програє.
— Ти так швидко здаєшся? — тісняться на невеличкому дивані, тому між ними й голка не впаде, а Йосан ще й вмощує коліно між ногами Чонхо, з маніакальною жагою спостерігаючи за реакцією. — Це надто важко для тебе, сонечко?
Він зрозумів би, якби його захотіли стукнути за те, що дражнить, але він знає, як це декому подобається, тому просто дивиться: обпалююче, зухвало, з викликом, щоб пихатий, егоїстичний норов Чонхо прокинувся нарешті й поставив зарозумілого Йосана на місце. Але нічого не відбувається: замружені очі, зім’ята у кулаку тканина, розпатлане фарбоване волосся, швидке-швидке дихання – та мовчання.
— Чого ти хочеш, дияволе? – Чонхо обережно заправляє пасмо волосся Йосана за вухо, злегка проводить по ньому кінчиком пальця й посміхається найневиннішою посмішкою, яка тільки може бути у світі. І тонка межа, що стримувала жагу й невідомі бажання, у ту ж секунду зникла, але ніхто знову не рухався – лише дивилися, чекаючи на найдрібніші зміни, наче перетворюючись на мисливців. – Чи тобі надто важко впоратися зі своїми думками, м?
Здивований подих зривається з вуст Йосана, він кусає їх замість відповіді й знову вкладає долоню на чуже стегно, погладжуючи згори-донизу, нігтями обережно дряпаючи під коліном, кінчиками пальців ховаючись під край шортів. Нога Чонхо тепер на його талії тримається впевненіше, а сам він грудиною відчуває обидва серцебиття, що резонансом розходяться до кожної клітини, змушують тремтіти від задоволення, але не припиняти гру в піжмурки: хто перший знайде слабкість іншого, ту саму точку, після дотику до якої вже нічого не зупинити – виграє. «Торкнися, натисни, залоскочи, схопи, натягни волосся, стисни руку на шиї, не відпускай, — свербить на язику, проситься стати голосним шепотом, болить жагою в м’язах, застигає грудочкою в горлі, поколює непотрібним зараз на тілі светром, — іншу руку запусти під одяг, скажи, як і де хочеш, покажи, яким навіженим можеш бути, підкори мене й підкоряйся мені», — шкіра так пече, що хочеться зняти її – стати відвертим у своїй оголеності, розказати наочно чутливістю, як їм обом може подобатися. Чонхо спостерігає – мовчить – кусає очима, їх пильністю, а потім зубами залишає на душі Йосана подряпину, овальний червонуватий слід, що обпікає, але ось-ось зникне, і такий самий дублює у нього на шиї. А потім ще один, і ще…
— Ти захоплюєшся, — глибокий голосом Йосана – під язиком Чонхо, який так органічно відчувається на тонкій шкірі.
— Ти проти? – заціловує по лінії щелепи, залишає в чутливому місці під вухом.
— Я навіть не буду проти, якщо ти перегризеш мені горлянку, — очі Чонхо ковзають по чужим губам, з яких от-то – він знає точно – будуть пелюстками спадати стогони. – Продовжуй.
Спиною тепер втиснутий в диван, але це не заважає йому відчувати, наче в нього ростуть крила так само, як коли…
Йосан цілує Чонхо, і цей поцілунок солоний від сліз і солі з шотів текіли, які вони тільки що залили в себе, щоб стати трохи більш рухливими на танцполі цього невідомого клубу, але млявість не проходить навіть після четвертого напою. Кінець кінцем Йосан падає на м’яке плече, одразу відчуваючи ласкаву руку в волоссі, і всередині нього піднімається буря: похилий дощ стіною обвалюється на нього, змішується зі сльозами й шмарклями, бруднить чужий одяг; кошлаті темнючі хмари скупчуються над головою, загрожуючи наробити купу шуму, рука обіймає за спину, притискає ближче, гладить ніжно – та плакати хочеться сильніше. Повітря клубу просякнуте алкоголем, «димом» електронних цигарок, розпустою й гучною музикою, і від незвички дихати таким майже нестерпно, але ідея сходити сюди задля того, щоб відпочити і розвіятися, здалася їм правильною: вони планували напитися, потанцювати від якусь попсу, поцілуватися в оточенні купи гарячих молодих тіл, при цьому не переймаючись, що їх засудять за дотики, а на ранок знайти себе десь на даху бажано не голими і хоч трохи тверезими. Йосан ненавидить, коли щось іде не по плану, ненавидить себе за те, що так гидко розревівся, ненавидить роботу, з якої його сьогодні звільнили (він сам планував йти, але все одно образливо), ненавидить всіх людей – надто щасливих, достатньо п’яних, щоб не турбуватися про щось, пластичних і тих, хто дозволив музиці увійти в себе, дозволив собі з нею цілком злитися – всіх, окрім Чонхо. Хтось гаряче на нього покашляв, і він хотів би закипіти, влаштувати бійку, та м’яка долоня грається з його волоссям, а кохане обличчя втішливо посміхається, і всі його м’язи розслабляються, м’якшають, нагадують тісто, з якого Чонхо дозволено ліпити все, що йому заманеться.
І він обіцяє, що все стане краще з часом, а зараз Йосану просто варто відпочити від людей, від роботи, від всього гучного й дивного світу, не здатного на прийняття й розуміння, йому просто потрібен час для себе, місце, де він зможе побути на самоті зі своїми думками – в найстрашнішому й найтривожнішому для нього місці. Заспокоює: мелодійний голос, спокійні, лагідні дотики, матеріал, з якого виготовлений одяг Чонхо, те, що він пошепки каже, і кожне слово на його губах наче горить, зсередини його обпікає; його тихе «ходімо додому» і шлях до його тихої квартири. Де…
Чонхо цілує Йосана: спочатку в щоку, поки той дивиться серіал і їсть попкорн, потім в плече, коли Йосан помішує суп і кривиться від запаху (треба зателефонувати і сказати Сонхва, щоб він точніше надиктовував рецепт), в оголену спину, застелену піною, коли вони разом приймали ванну після спільної істерики, в розбите коліно ще за часів школи, бо Йосан не вмів стрибати через перешкоди, але його взяли «на слабо», в родиму пляму, зціловуючи з неї краплі сліз й обіцянки, які бояться казати вголос. Його вуста – розтулена рана, сповнена болісного мовчання, тривог і страхів, омитих червоним, його вуста болять, вражені вітражем сухих тріщин, вони – ламана лінія буденності, хвиля теплого й привітного моря.
В аптечці не було нічого, окрім вазеліну, тому Чонхо обережно видавлює на палець трохи його і ласкаво проводить по чужим червонуватим губам. Він не впевнений, що це аж так допоможе, як хотілося б, але це краще, ніж нічого, тому він посміхається відблискам світла у очах навпроти і не втримується – швидко цілує у змащені губи. Йосан чіпко хапається за шию Чонхо, наближається так, що їх дихання змішуються, млосно дивиться спочатку в пильні очі, а потім на блискучі від вазеліну вуста і не може сказати нічого, окрім:
— Хочу ще.
І Чонхо не може відмовити цій зірці.