Work Text:
Зоро сходить з корабля, повного самогону й контрабандного рому з берегів Багам, коли сходить перша зоря.
Зоро підпалює тоненьку сигаретку й видихає дим у прозоре небо.
Світлішає.
Темнішає?
А біс його знає, клятий час не його парафія.
Його парафія — випивка.
Він дивиться собі за спину, на яскраві вогники вечірки, прислухається до дзвінкого сміху дівчат і все ж усміхається.
– Оце кутять.
Болото хлюпає під ногами, холодна вода заливається у чоботі. Зоро матюкається, шарить руками в цій темряві, натикаючись на вологі стовбури дерев, мох забивається під нігті, кора трухлява. Щось повзе по долоні, багатоніжне й огидне, й Зоро здригається.
– Трясця їх матері, хто придумав це все.
Кінь підіймає на Зоро голову.
– Що ти там жуєш, друже?
Кінь хрумкотить кісточками летючої миші.
Зоро тягне його за поводи, провалюється в болото по коліна й материться так, щоб почув сам творець бог.
Виїжджають вони з тих потонулих лісів під світанок, тягнуться поволі, поволі, поки кінь не відчуває певно землю.
Стукотять копита по ґрунтівці, Зоро оглядається навкруги — тут він іще не був. Тут іще не бував.
Стежина тягнулася через луки, заквітчені в ту пору маленькими жовтенькими квіточками й квіточками повище — блакитними.
Птахи летіли на південь.
– Цікаво, де тут стоїть корабель.
Кінь насмішливо трясе головою, й Зоро його вдаряє шпорами в боки.
Він пере свої штани від глини в якійсь річці, де квакають жаби й шурхотить очерет.
Спиною відчуває пильний погляд коня, його присутність. Це наче свічка, що горить у повній темряві, рідний вогник.
Зоро лягає на нагріте сонцем каміння, розкидає руки. Добре. добре. Гарний цей світ.
– На чому робимо зараз, босе?
– А-а-а?
Зоро підіймає очі від вчорашньої газети, де віщували початок громадянської війни (знову цей Морґан щось удумав), видихає хмаринку диму.
Карла на фоні роняє банку, й та котиться-котиться по підлозі колишніх стаєнь.
– На чому? Бураки? Якісь кислиці?
– Бураки хиба.
– А де їх взяти?
Зоро збиває капелюха на лоба, чеше потилицю.
Пет терпляче чекає, дивиться своїми западинами, білими, як молоко, ворушив тільки вусами.
Пета Зоро викопав тільки минулої весни, тому виглядав Пет до біса добре для свого статусу мерця.
– На-а-а-а фермі? Гей, Карла, яка там ферма?
– Старого Зефа, пане.
– От-от. Поїду туди, подивлючь, чи є бураки.
Поруч з Петом встала й Карла, й вони дивилися на свого пана молочними очима. Й тіні в них обох не було — Зоро з’їв.
Трохи часу забирає знайти коня й спроби на цього коня забратися, бо після щастя, чистого як сльоза, розлитого по банках, світ мажеться і стає смішним.
Зоро собі й хихотить, ховаючи обличчя у гриві свого коника.
Зоро проводить очима підтягнутий стан парубка й відчуває, як щось лоскоче піднебіння.
Хто ти?
Він веде овечок, руки в нього оголені, загорілі. Руки в бога в нього.
Молодик повертає голову — синє пронизливе око визирає з-під чуба.
– Ба-а-а, – тягне Зоро, затушуючи недопалок об підошву чобота.
Хто ти?
Хто ти.
Хто.
– Хто це? Новак?
Зеф зав’язує дужими руками мішки з буряками, пфекає, коли Зоро вказує підборіддям у сторону сонячноголового хлопця.
Хлопець насипає коням зерна.
Жили виступають на його передпліччях, і Зоро напувається цим видовищем поглядом.
– Син мій, приїхав зі студій. У Франції вчився.
– Що ж вчив?
– Кулінарії.
– Зеф, дружище, а ти для чого?
– Я теж у Франції вчився. чом ні?
Зеф тисне плечима, шкутильгає від мішка до мішка.
Зоро задумливо курить, спершись на паркан, водить поглядом хлопця.
– А як звуть?
– Е-е-е ні, я ім’я свого сина демону не скажу.
– Пф.
Пф. Наче це колись було перешкодою.
Зоро міряє землю кроками, пересікає пасовисько, хапає хлопця за плече й ледь відхиляється від прямого удару ногою.
– А ти прудкий!
– Чого тобі?
Хлопець дивиться вороже. В нього смішний золотий пух над верхньою губою й ледь-ледь пробивається на щоках.
Зоро ховає долоні в штані, показує підборіддям у бік отари.
– Пасеш?
– А на що ще це схоже?
– А як на ім’я маєш?
Хлопець мовчить трохи забагато, ніж повинен. Зоро рахує секунди й чужі вдохи, з цікавістю оглядає його грудину, тонку талію. Цокає.
– Я Зоро. Ророноа Зоро, вожу випивку людям.
– Що-що робиш?
– Муншайн, Саншайн. Самогон, бражку, первак, сивуху, інколи хріновуху робимо в сезон, якщо знаходимо постачальників. Це отут, за пагорбом.
Зоро показує кудись у бік, де відчуває свої вогники.
Хлопець морщиться й запалює цигарку.
– Немає там жодних пагорбів, там озера. Риби багато.
– То може підемо половимо?
Зоро дивиться, як привідкриваються його рожеві губи, щоб випустити струмінь диму.
– А що палиш?
– Та тютюн. хочеш? Ророноа Зоро.
Він так вимовляє, наче хоче запитати звідки взагалі взялося це ім’я.
Бог нагородив, думає Зоро й сам собі запалює цигарку.
Стоять, курять.
Вітер задуває під поли куртки.
– Санджі я.
– Приємно.
– Тільки тобі.
З ним весело.
З ним весело.
З ним Зоро курить більше, ніж п’є, а ще пхає у шлунок не тільки солонину чи прісні коржики.
Бо в Санджі руки бога, й цими руками він готує шедеври.
Рагу з кролика під відкритим небом, маринована ніжка баранця з запеченими на вугіллям картоплею та морквою, фарширована риба, легкі десерти.
Зоро обпікає язика й губи.
Санджі хихотить і стирає з його підборіддя сік.
– То де ти мешкаєш? Якісь хороми?
– Та ні. Де тепліше.
– В сенсі?
– У прямому.
– Тобто в сіні, під дверима кабаків, у дівчат під боком?
– Ще в церквах інколи.
– Оце ти впав на мою голову.
Санджі сідлає його, як вже сходить перший сніг.
– Я знаю цього коня.
– М?
– Це ж кінь старої Сьюзі! Але він помер. Він помер?
– Мде.
Санджі бліднішає, дивлячись на роздерті конячі груди. Зоро відчуває страх носом і шкіриться.
– Хто ти в біса такий?
– Колись мене назвуть бутлеґером. Років так через сімдесят.
Санджі відсахується.
Зоро закочує вціліле око до неба й сам сідлає конячку — тепер вона Сьюзі.
– Зустрінемося ще, саншайн? Зловимо риби на обід?
– Ми на перехресті й ти пропонуєш угоду?
– Угода? Еге, то може, одразу одружимося?
– Іди до біса.
Санджі махає долонею, прямує стежкою додому.
– Й для чого я тебе зашивав по Міговку?!
– Бо дурний!
– Іди до біса!
– До завтра!
– Шакал! Голова-трава!
– Хе, паршивий кок.
– Що-що!?
– Кок паршивий!
– Пішов ти! Мох проклятущий!
– Саншайн!
– Муншайн!
– Скажи, за нього душу продати можна??
Санджі зупиняється, щоб набрати в легені більше повітря.
Санджі кричить:
– А трясця, можна! Бери — дарую!
– Та залиш собі.
Зоро б’є п’ятками Сьюзі й спускається до низовини, щоб знайти свій корабель, на якому в ящиках плескотів самогон, настояний на буряках.