Work Text:
Життя для Шінсо в гуртожитку класу 2–А здавалося геть іншим, ніж проживання з його колишніми однокласниками. Ці були галасливими і коли він каже так, має на увазі дуже галасливими. Вітальня ніколи не бувала пустою: там відбуваються вечірні посиденьки з іграми в приставку, нічні марафони мультиків Дісней і фільмів Марвел, гучні суперечки за грою в чергову настільну гру або ж тихі комфортні моменти за допомогою з домашніми завданнями. Кухня була сповнена всіляких найрізноманітніших чашок, мисочок, фартухів та іншого кухонного начиння, але ніколи не брудна – охайними були не тільки дівчата, а й хлопці, а це безперечно тішило.
Шінсо, який не звик до такої обстановки, було складно звикнути перший час, але клас дуже швидко прийняв його до своєї сім'ї та кликав абсолютно завжди й на будь–які посиденьки. Звісно, юнак практично завжди відмовлявся – спершу через те, що його не цікавила дружба з цим гіперактивним класом молодих героїв, а коли звик, то пояснював усе напряму й здебільшого більше його не дошкуляли.
Загалом, усе йшло за своїм ладом – розмірено, але й непередбачувано; гамірно, але з повагою до особистих меж. Шінсо навіть звик згодом, нехай і іншого варіанту в нього не було.
От тільки бути сусідом одразу двох надто гучних однокласників майже дорівнювало катуванню. Один геть не знав про існування навушників і дуже мотивував Шінсо купити їх – собі чи Камінарі, він ще не вирішив; другий жодного дня не обходився без криків і лайки, розбиваючи так улюблену хлопцем тишу вщент. Бакуґо злився на тупість Кірішіми, якому сам же погодився допомогти з домашкою, кричав на так званий бакусквад, який знову допік його, шумів і так далі за списком, чим тільки дратував більше.
І якщо Бакуґо не викликав у Шінсо жодних позитивних емоцій, Камінарі... все ж таки інше. Цей непосидючий пікачу діставав його не тільки в гуртожитку, – присутністю в кімнаті й гучною музикою, – а й під час уроків, і на перервах, і після, і загалом постійно, якщо дивитися глобально.
Шінсо точно не звик до таких липучок і спершу максимально цурався й морозився, ігноруючи будь–які запрошення й прохання затусити разом. Камінарі було забагато й він був скрізь, чим значно давив на нерви самому Хітоші, але завжди намагався не порушувати особистих кордонів і за це тільки юнак міг бути йому вдячний.
Не сказати, що Шінсо абсолютно не міг терпіти Камінарі, ні. Насправді той був досить приємним, і його навички імпровізації не раз допомагали їм на спільних тренуваннях, і десь всередині йому була приємна увага до себе, але до такого доводиться звикати довго. Дивно, але запал Камінарі не згасає і через місяць, другий, третій, а за ним вже і Шінсо починає відтавати.
І окей, Шінсо зізнається собі – витягнути його в котокафе було однією з найкращих ідей Камінарі і найкращим рішенням самого хлопця погодитися на таку авантюру. Він не розумів, чому взагалі погодився вийти з ним на прогулянку, але він не шкодував. Камінарі був все таким же активним: постійно міняв теми розмов, у яких практично тільки він і брав участь, але не ображався на це; тупо жартував, безглуздо фліртував і не пропускав будь-якого цікавого об'єкта в поле зору, маючи намір тягти Шінсо далі й далі від його головної мети.
І ця прогулянка, а потім і посиденьки за кавою з котами довкола йому точно сподобалися. Камінарі вщух, звертаючи всю увагу на пухнастиків і намагаючись погладити кожного, але не забував постійно говорити й привертати увагу Шінсо. І дідько, він був гарним співрозмовником. Хітоші хотів зменшити його прагнення, заговоривши про щось інше, не в інтересах юнака, але був здивований тим, як добре той підтримав діалог про літературу. Було несподівано дізнатися, як сильно той полюбляє читати художні книжки всіх можливих жанрів та напрямків.
До кімнати він повернувся з милим брелоком котика на ключах; головою, що гуділа, та збитим серцебиттям, бо якого біса взагалі Камінарі Денкі виявився йому таким приємним?..
І з того моменту все пішло дуже не так і зовсім не за планом, тому що Денкі сподобався Шінсо саме в тому сенсі, в якому ось узагалі не хотілося б. І хлопець не був упевнений, чи подобається він Камінарі у відповідь – той фліртував і отримував відмови від дівчат, заводив розмови про все й з усіма, носив дурні брязкальця, які так пасували до його образу, й о ні, куди зайшли його думки, ох, дідько.
Жах.
Ревнувати друга? Було не так приємно і Шінсо не хотілося цього визнавати зовсім, але на душі було неприємно, коли в поле зору знову потрапляв цей пікачу зі своїми тупими підкатами не в його бік.
Його порятунком стала Джиро – як виявилося, ще й найкраща подруга самого Денкі, дівчина Яойрозу та талановита музикантка. Хітоші не зовсім зрозумів, як узагалі здружився з дівчиною, але пам'ятає виразно момент у їдальні, коли однокласниця підсіла до нього, простежила за його поглядом і тяжко констатувала:
- Це одна з твоїх найгірших ідей, але ти не пошкодуєш.
Вони обидва зрозуміли, що мова зайшла про Денкі і тупий краш Шінсо в цього ідіота. Джиро була хорошою подругою й точно не стала б розкривати секрети свого приятеля-справжню-хуманізацію-пікачу, якби точно не знала, що це піде йому на користь.
Отже Шінсо переконався в тому, що так, він так само подобається Камінарі.
- До біса подобаєшся. Я втомилася вже вислуховувати про те, як би йому хотілося проводити час тільки з тобою, робити ці всілякі тупі речі, які роблять парочки і все в цьому дусі. Його має хтось зупинити, Шінс.
Тож хлопець став ставитися до цього спокійніше. Розмови з однокласницею дали йому багато про самого Денкі і той виявився ще чарівнішим.
Браво, Шінсо. Куди сильніше?
Денкі не став поводитися наполегливіше, але шанобливіше – безумовно. Він прекрасно розумів настрій Шінсо і знав, коли краще тупо пожартувати або вкотре безглуздо підкотити, а коли краще мовчки залишити на його парті улюблені солодощі хлопця зі шматочком аркуша з криво намальованим котиком. Так, усі ці записочки збережені в окремому конверті. Взаємодій між ним і Камінарі побільшало, але такого дискомфорту від його шуму було менше. Він сам розповів йому про свою гіперактивність, діагностовану ще в середній школі в один із вечорів, коли вони зависали в кімнаті Денкі за переглядом смішнявок з котами. Шінсо подивився на нього з іншого боку та зрозумів, наскільки самому юнаку ця його особливість заважала – особливо на уроках.
Стати його особистим репетитором було очікуваною подією, але від того не менш приємною і складною. Навчитися правильно поводитися з Камінарі, коли справа стосується не просто "зависнути разом", а навчання, було ще тим випробуванням, але Шінсо не був би собою, якби не знайшов підхід навіть до цієї грудки гіперактивності.
Між ними відчувалося щось більше, ніж дружба, але обом було цілком комфортно робити всілякі безглузді натяки та інші незграбні й сміховинні дії, аби тільки примусити іншого посміхнутися, сваритися без злого наміру та й просто збентежити.
Подати Денкі, трохи нижчому за Шінсо, його улюблену чашку з пікачу з верхньої полички, куди сам Хітоші її навмисно й поставив? Звісно запросто, і притиснутий до цієї самої шафки хлопець був цілковитою випадковістю. Принести в кімнату Шінсо одну з подушок–котиків, щоб заснути в нього ж, обіймаючи цю подушку та провокуючи залишити кілька поцілунків–метеликів на рум'яних щоках та скуйовдженому волоссю? Без зайвих запитань, Денкі.
Заснути в іншого на колінах за переглядом чергового мультика у вітальні в присутності половини класу?..
Шінсо думав про Денкі у стосунках і фантазував, як його дурниці стануть ще милішими, але не уявляв і моменту, коли б їхній статус друзів міг перейти до закоханих. В сенсі – він хотів би зізнатися, але внутрішні переживання не давали йому можливості без запинок і впевнено вимовити заповітні слова – він намагався, варто повірити.
Але дідько. Сонний Денкі, що позіхає і посміхається як кіт, був найулюбленішим у Хітоші. Бачити такого хлопця та стриматися було важче, ніж здається на перший погляд. Чортів Пікачу пробуджував у нього, – Шінсо Хітоші, абсолютного не любителя тактильних відчуттів і тупих любовних кліше, – діяти як закоханий підліток, начисто позбавляючи його здатності мислити як доросла людина й майбутній герой із холодною головою та стриманими думками.
Заходячи вранці в імовірно порожню ванну кімнату, – більшість ще в п'ятницю виїхала на вихідні додому, – він не очікував побачити картину з його думок наяву. Камінарі, чорт його візьми, Денкі, тільки–но прокинувшись, з вологим волоссям, природним рум'янцем на щоках, такою привабливою–неймовірною–чарівною посмішкою...
І з розеткою від фена між його персикових губ.
Він подивився на Шінсо трохи здивовано, але розслабився одразу ж; прикрив очі, скидаючись на кота дедалі більше, і розплющив їх, дивлячись прямо в очі Шінсо задоволено, з відчутним запрошенням.
Шінсо? Відключився, нездатний відвести погляд від його шиї та розстебнутих перших двох ґудзиків на привабливій білій сорочці.
Камінарі точно не використав на ньому здатність? Юнак не міг інакше пояснити причину своєї поведінки – у нього точно закоротило мозок. Навіщо інакше він попрямував прямо до хлопця, який заінтриговано спостерігав за діями свого однокласника? Він не був упевнений, що хоче шукати причини такої поведінки в момент, коли руки його кладуть клятий фен на умивальник, а в наступну мить притиснуті до прохолодної плитки стіни.
Денкі не виглядав перелякано – радше здивовано, дивився задоволеним котом знизу вверх на важко дихаючого Шінсо, переводив погляд від гіпнотизуючих аметистових очей на його губи і готувався вставити дурну репліку.
– Тільки спробуй зіпсувати момент і я змушу тебе готуватися до тесту з англійської самостійно.
Спрацювало: рот юнака одразу ж закрився, поки Шінсо відпускав чужі руки й думав про свої наступні дії. Вибачитися? Піти мовчки й ігнорувати існування Денкі? Продовжувати розпочате? Засміятися й перевести все в жарт?..
Хлопця витягнули із роздумів, ухопишись вільними руками за комір футболки. Денкі тримав його і дивитися в очі, просто в душу, мовчки благаючи продовжити.
Хітоші був готовий осліпнути від світла яскравих цитринових очей. Вони нагадували йому море соняшників літніми спекотними днями – такі золотисті, з темними вкрапленнями по всій райдужці. Зараз вони потемніли, дивилися у відповідь благанно, і хто Хітоші Шінсо такий, щоб у чомусь відмовляти цим очам?
– Я можу?.. ем. Я можу тебе поцілувати? Будь ласка.
Усмішка Денкі стала ширшою, він коротко засміявся і відповів, поки його руки обіймали за шию, нахиляючи вниз, ближче.
– Тобі варто поквапитися, інакше я помру через твої неймовірні очі нецілованим.
Запобіжник знято, спусковий гачок натиснуто – очі заплющуються, і хто першим потягнувся до чужих вуст, вони не зможуть сказати. Дотик губ відчувається як струм і Денкі панічно хоче відсторонитися, але Хітоші не дозволяє, опускаючи руку на талію, а другою торкається вологого волосся. Воно до біса м'яке й пахне персиковим шампунем, і весь він такий із себе персиковий, нудотно солодкий, його хочеться з'їсти й запам'ятати смак на все життя, тож хлопець не відволікається більше й приділяє всю увагу поцілунку.
Губи ж віддають малиною; ця гігієнічка зі смаком ягід, з якою вічно носиться Денкі, відчувається так правильно, що Шінсо посміхається в поцілунок, чує у відповідь тихе хмикання й налягає сильніше.
Чужі вуста так правильно відчуваються на своїх, до біса м'які й солодкі, і хлопець не втрачає нагоди повільно цілувати їх по черзі, прикушуючи й вслухаючись у найменші зміни дихання Денкі.
Повітря зрадницьки мало, але відсторонюватися так не хочеться – тож Шінсо тягне момент до останнього, доки руки, що так приємно спочивають у нього на шиї, не починають стукати по його грудях. Хітоші, на превеликий жаль, відпускає його; Денкі впинається лобом йому в груди та дихає тяжко, глибоко, набираючи повітря до легень якнайбільше.
Намагаючись не думати довше миті про те, що щойно сталося, Шінсо чекає, доки хлопець надихається, і сам намагається вирівняти своє дихання, доки серце в грудях відбиває шалений марш під свій рахунок. Яке щастя, що так рано ніхто з тих, хто залишився в гуртожитку, не став би прокидатися і йти у ванну кімнату, щоб застати там таку картину. Шінсо думає про це мить, другу і відчуває легкість на грудях – Денкі підняв голову та в очах його плескалось таке щастя, що не посміхнутися самому було б абсолютно неможливо.
Він не став чекати більше, спершу навшпиньки дотягуючись і цілуючи Хітоші в куточок губ, а потім зариваючись руками в сплутане від сну волосся, опускаючи чужі губи на зручний для поцілунків рівень. Шінсо миттєво втягується в процес, повертаючи свої руки на належне їм місце.
Ніхто з двох не цілувався до цього, але всі їхні дії відчуваються так правильно, так щиро, що про жодну техніку не йдеться. Вони стикаються зубами, сміються в поцілунок і починають другий, за ним ще, ще та ще, аж доки губи не припухли від частих доторків, а рідкісних вдихів між поцілунками катастрофічно не вистачало.
У голові так порожньо, так легко, і тільки одне слово світиться неоновим – "Нарешті!". Нарешті смак цих губ став зрозумілим, руки на їхньому законному місці, а погляди спрямовані тільки один на одного.
Денкі посміхається очманіло, його пальці ледь відчутно посилають випадкові розряди струму по тілу Шінсо, і це відчувається так знайомо, що бажання обурюватися на це нема взагалі.
Аметистові й цитринові очі знаходять одне одного, світяться від щастя й ніяковості, та навіть та така приємна; уся ця ситуація викликає лише дурнуватий сміх та посмішки; Денкі нарешті дозволяє собі нерозумно пожартувати про це, на що справедливо отримує легкий удар чолом об лоб.
Сміється обурено вже й хоче вставити репліку до попередньої, але Шінсо знову дивиться в очі, пальцем проводить по палаючих від поцілунків щоках, і мозок Денкі вкотре за ранок закорочує, не залишаючи там нічого, окрім бажання ніколи не виходити з кімнати й припиняти цю мить.
Від кого першим надійшла пропозиція продовжити їхню розмову в кімнаті ніхто визначити не може, але Денкі хапає хлопця за руку, тягне вперед із ванної кімнати; обертається, хитро кидає:
– Ти точно повністю зацінив мою сорочку, Хітоші?
Відпускає руку і тікає у свою кімнату, і в Шінсо не залишається жодних більше пристойних думок. Він кидає собі під ніс тихе "чортеня", прямуючи слідом за причиною своєї тахікардії.
Імовірно, розмову по душах вони залишать на невизначений час. Зараз їм точно є чим зайнятися.