Work Text:
Мало хто надає цьому значення, але Нє Хвайсан до біса вперта і примхлива. Вона ховає очі, ховає обличчя і тікає, вислизає з чужих рук і нав’язливих зобов’язань не гірше прудкої рибки чи маленької пташечки. Вона не хоче – не хоче, щоб від неї чогось очікували чогось «особливо значущого»; чого б це «значуще» не стосувалось, воно з найвищою ймовірністю ніяк не перетнеться з інтересами Хвайсан. Тому що інтереси Хвайсан досить прозаїчні і водночас не від світу цього, фізичного – вона любить гарні речі, тендітні дорогі прикраси і вишукані, але марні для більшості сучасних людей дрібниці; вона цінує поезію, хай там що б не казали про неї вчителі все її життя. Так, не пам’ятає авторів, не пам’ятає і вірші, насправді, тому що за її логікою те, що справді тобі подобається і твоє саме за тебе зачепиться. На відміну від Нє Міндзюе, яка ніби є втіленням слова «обов’язок». Сестра сильна, вольова, з яскравим характером і невпинним норовом, і теж дуже вперта – хоч щось у них є спільне. Мабуть впертість це єдине, в чому вони можуть позмагатись, і у Хвайсан будуть не нульові шанси перемогти.
А насправді вони між собою ніколи в житті не змагались. Ну, по-серйозному. Сперечались, сварились, Хвайсан відступала, (бо простіше поступитись, а потім робити так, як вважаєш за потрібне), але ніколи не порівнювали. Це робило їх оточення, і Хвайсан не переставала дивуватись, як голосно можуть звучати думки, особливо думки невігласів, які найменше мають уявлення про те, що відбувається. Але Міндзюе це скеля, на якій розбиваються будь-які чутки і слизькі розмови, і саме тому вона вже декілька років активно і досить успішно тримає сімейний бізнес на плаву, а своїх людей у сталевій дисципліні. Аргумент, який затикає роти майже всім невдоволеним.
Хвайсан любила свою сестру. В дитинстві обожнювала, пізніше – захоплювалась і пишалась. А тепер кохає.
Ко-ха-є.
Від цієї думки легко і страшно. І вперше, коли ця думка приходить в голову, Хвайсан робить те, що робить найкраще, те, до чого звикла найбільше – тікає. Вона ховає себе під купою макіяжу і блискіток, на що Міндзюе стискає губи, але мовчить; постійно створює голосні обговорення і стає найголоснішою там, сяючи і привертаючи ще більше уваги до себе. І намагається не помічати рідного погляду, що теплою важкістю осідає на грудях і заважає дихати. Хвайсан намагається отримувати насолоду від уваги, від гамору, намагається забути про тягу до сестри, важке розуміння і ще важчі думки, які перетворили усе життя на безлад.
А потім, здається, змиряється.
(Здається).
Вона відпрошується у сестри не йти на передноворічну зустріч-корпоратив, традиційну напівофіційну вечірку, де будуть близькі партнери і хороші друзі. Цього року вона проходить тут, у маєтку сім’ї, Нечистій Юдолі, і це була одна з найочікуваніших подій для Хвайсан. До певного моменту.
Відмовлятись від подібного було зовсім не в її характері. Але в її характері було тікати, і цього разу вона хотіла бути подалі, але в межах досяжності. Вона хотіла втекти фізично, від гамору, не бути голосною, не намагатись весь вечір сховати від друзів, що щось у ній змінилось.
Між бровами Міндзюе дві глибокі зморшки, в які забиваються турботи, гнів і біль, які вгризаються ще глибше, щоб навіть при посмішці чи сміху нагадувати про втому.
-Я можу дізнатись причину? – тон сестри офіційний, але Хвайсан знає, що вона просто втомилась. І нікчемність самої Хвайсан не полегшує ситуацію. Вона навіть не підіймає очей, щоб відповісти, лише починає бігати поглядом по дерев’яній підлозі, якихось рослинах і стінах. Язик звично плете павутиння відмовок, хаотичне і нерівномірне, будь-яке, тільки б не пряме напівправдиве «не хочу». Цей потік обриває важкий видих, і від цього звуку у Хвайсан від п’ят до маківки пробігли мурахи. Вона навіть забула власне, встановлене спеціально для цієї розмови правило – не підіймати очей на Міндзюе.
- Добре, - засмагла рука широко проходиться по чорному волоссю, і пасма плутано і хаотично падають на втомлене обличчя жінки, і це виглядає дуже по-домашньому і трошки по-звіриному, і Хвайсан швидко стрибає поглядом кудись у вікно. – Добре, але тільки одне питання. У тебе все гаразд?
О, все чудово. Все чудово, окрім того, що слово «сім’я» прийняло зовсім іншу, неочікувану форму, і Хвайсан хоче просто вмерти від цього розуміння. Турбота Міндзюе гріла і травила водночас.
***
Глибина внутрішніх садів та кімнат великої Нечистої Юдолі звично приймає виплекану її ж стінами дитину. Сьогодні один з пари обов’язкових для появи вечорів у річному списку подібних подій Нє Хвайсан. Але вона свідомо туди не йде. Пам’ятає, що там будуть друзі, знайомі, товариші, але стояти поруч з сестрою чомусь майже нестерпно і неймовірно бажано водночас. Безпечніше втекти. Правда-правда.
Хвайсан віддаляється від примарного галасу людського натовпу вглиб Нечистої Юдолі, яку знає з самого дитинства, але все рівно губиться; дозволяє собі загубитись. Тут тихо, нікого немає і час плине абсолютно інакше. Це місце щось більше, ніж дім.
Глибокої ночі, коли вечеря закінчена, а натовп роз’їхався, біля кімнати чуються важкі кроки сестри. Чутно, як вона заходить до сусідньої кімнати, чутно навіть, як вона дихає. Хвайсан лежить на м’якій подушці вкрита теплою м’якусенькою ковдрою і повністю без сну. Час вже далеко за опівніч, світло не горить ніде в будинку, лише місяць лягає яскравим промінням у вікно.
Не зважаючи на те, що у Хвайсан вимкнуте світло, Міндзюе підходить до її дверей і тихо стукає. У Хвайсан в очах сірники, в голові мавпочка з моторчиком і перша думка не відчиняти. Але тіло легке, безсонне, вже підлетіло до дверей і відсунуло їх в бік.
Міндзюе висока, з розхристаною рубахою і волоссям, у світлі місяця - точно вибита з каменю, сильна і пряма. Від неї не пахне алкоголем - лише парфумами і втомою, нескінченною втомою, яка тягнеться вже роками. І яку, здається, ніхто не помічає, окрім Нє Хвайсан. Навіть названі братами друзі.
- Щось сталось? - першою питає, не стримується, і Міндзюе ніби оживає. Вона входить в кімнату рішучими важкими кроками, змушуючи Хвайсан відступати, виставити руки долонями перед собою, щоб хоч якось сховатись від напору сестри. Вони зовсім близько, одна боса, піджимає пальці на ногах в страху, що хтось наступить, інша ще у важких класичних туфлях, що додає ще більше різниці до зросту. Міндзюе дивиться зверху вниз майже ніжно, і від цього Хвайсан хочеться плакати.
- Міндзюе?
- Не тікай.
Звичний суворий голос пом’якшений проханням змушує щось всередині затремтіти. І чомусь почуватися винною.
- Не буду, - звучить по-дитячому, можна було б ще відвести погляд і вип’ятити губу легенько, але Хвайсан дивиться прямо на здивоване обличчя сестри, а потім на її легеньку посмішку.
- От і добре.
Долоні Міндзюе теплі, аж гарячі і сухі, огортають і без того шалено палаюче обличчя Хвайсан. Скільки сил потрібно, щоб не сховатись, знову не втекти, але погляд сестри, її обличчя і очі роблять все тіло безпомічним.
Хвайсан чула, як ламаються попередні устої. Вони знали одне одну все життя, але тепер було враження, що вони зовсім інші, абсолютно непередбачувані. Звичне поняття сім’ї приймало нову, химерну форму близькості. Найрідніше стало абсолютно незнайомим, і це лякало. Але очі Міндзюе, такі гарні, люб’ячі, манили своїм магнітом, і це було константою, яка тримала не тільки Хвайсан, але і, здається, увесь світ разом із небом і зорями.
Великі пальці пройшлись по щокам, ніжно і майже невагомо, і від цього в очах Хвайсан з’явились сльози. Вона вже хотіла відступити, але одна з рук лягла на стан, не даючи цього зробити і м’яко притримуючи на місці. У цьому вся Міндзюе - підтримує, захищає, не полишає і оберігає таку лякливу, мінливу і неуважну, необережну і з руками не з того місця Хвайсан. Міндзюе вона любить, поважає, в Міндзюе вона закохана.
У Хвайсан не тільки руки не з того місця, вона сама постійно якась не така. Вона перечепляється ногами на рівному місці, і тільки реакція Міндзюе допомагає їм впасти не на підлогу, а майже на ліжко і на розкидану на підлозі важку ковдру.
Міндзюе шипить, а потім сміється, закидаючи голову догори і в залишках світла Хвайсан бачить її шию, ключиці і пасма волосся, що лоскочуть тонку шкіру. А потім голова сестри падає їй на плече, і молодша Нє тамує подих.
Міндзюе завжди була чіткою в своїх переконаннях і прихильностях, її любов це захист. Вона завжди виглядала сильною, впевненою і непохитною, і єдине, що могло її похитнути це Хвайсан. На відміну від неї, прямої і непохитної, Хвайсан була водою, шовковою тканиною, що тікає крізь пальці - батьки точно знали, як благословити дитину ім’ям. І для Міндзюе вона теж була благословенням. Як можна не любити цю вибагливу, лякливу, абсолютно неуважну і необережну, але дуже кмітливу, наче створену для чогось значно вищого дитину? Як можна не кохати, не віддавати їй себе і все, що ти робиш? Її найбільша слабкість і любов, її криптоніт і отрута, яку вона готова випити - Нє Хвайсан. Вона знає, що покладе весь світ під її ноги, і якщо знадобиться - свою голову теж.
Хвайсан шипить на необережний рух, і Міндзюе різко підкидає. Вона легко відсторонюється і намагається вловити біль сестри. Тонкі риси гарного обличчя кривлятися, очі, такі завжди живі і блукаючі, замуржені від болю. Тихо шепотить:
- Нога.
Полегшення від невідомості зміщується з турботою і легкою долею жалю, який спадкоємиця Нє швидко проганяє. Легким рухом вона підхоплює тонку і легку сестру, всаджуючи на ліжко.
Тонкі пальці сестри сильно і злякано хапаються за плечі, необережно тягнучи за розпатлані пасма густого волосся, але вона миттєво вибачається. В її вибаченні і обличчі більше жалю, ніж у Міндзюе було за все життя. Вона знає, Хвайсан ніколи спеціально не скривдить її - комусь смішно, що може Хвайсан? Але Хвайсан щодо Міндзюе може абсолютно все, вона знає найм’якіші і найвразливіші місця, бачить більше, ніж сама Міндзюе знає і бачить в самій собі.
- Розслабся.
Нє Міндзюе горда, вільна, гонорова сидить на коліні перед примхливою золотою дитиною, яка вже давно не дитина, а дівчина і жінка. Бере за коліно і повільно підіймає, другою рукою легко, самими пальцями прощупує від середини гомілки до кісточок, широким рухом проходиться по підйому до пальців, легенько згинає, реагуючи на кожен звук і видих у пустій кімнаті.
А Хвайсан хочеться зникнути і водночас щоб ця мить ніколи не закінчувалась. Вона насолоджується і тане, м’яка, мов пластилін, благоговіє перед сестрою, яка схилила свою голову перед нею.
- Міндзюе, - тихо кличе, і дивиться на підняте до неї обличчя зверху вниз. - Дякую.
Тягне руки до сестри, підіймає з колін, обіймає і перевертає на ліжко. Міндзюе підкоряється і слухняно падає у м’яку перину, пригортає до себе, складає вигини тіл одне до одного, близько-близько, м’яко-м’яко. Притуляє до грудей, торкається губами шовкового волосся. Відчуває, як Хвайсан дихає в шию, торкається носом і легенько водить по шкірі, незвично загарбницьким жестом заривається у густе і пишне волосся, і це не може не викликати усмішку.
Вони належать нікому, а віддають себе тільки одна одній.
Можливо колись вони проговорять все в голос.
Можливо це колись ніколи не настане так, як у нормальних людей.
Можливо це колись уже настало і пройшло, і їм нема куди поспішати. Тому що для декого страшно сказати в голос, а для декого і без того все зрозуміло.
І сім’я залишається сім’єю, лише трошки - але суттєво - змінюючи форму і додаючи химерних візерунків.