Work Text:
— Наскільки великий космос?
Велику спочивальню заливає холодним світлом місяця. Тиша обіймає ніч навколо маєтка та в довгих коридорах, безлюдних кімнатах, сповнених обережно підібраних дорогих речей. Цвіркуни вже стихли. Листя не шелестить. Юний граф меланхолійно підпирав голову оголеним коліном, сидячи на мраморному підвіконні своєї кімнати. Його глибоке синє око наче увібрало в себе всю широту зоряняного неба. Наразі дійсно можна було повірити, що то лялька майстерної роботи, а не дихаюча людина: біла рубашка та перламутрова шкіра сяяли під проливними променями берегині тьми.
Сіель, що правда, ніколи не вважав, що луна оберігає тьму. Занадто ярко вона світить подекуди для такого. Для нього вона в порівнянні завжди була просто слабшою сестрою сонця, що намагалася утримати світ від темряви, поки інша спить. Небесному тілу просто не повезло бути свідком усього жаху, що сонце могла спалити вдень. Досить романтичні образи, ще й далекі від наукових пояснень, але всім час від часу можна трохи окунутися в філософію, щоб не вмерти з нудьги.
— Хочете лекцію з астрономії, пане? — пролунав прикрито насмішкуватий голос зсередини кімнати.
На дальньому кінці чистих накрохмалених простирадл розпростерлося неприродньо біле тіло. Зі сторони дверей ліжко прикрито завісою, і можна побачити лише витончений силует. Та зі сторони вікна ж видно чоловіка, що підперізував голову долонею, і з першого погляду справджував враження людини на третьому або четвертому десятку років. Але чим довше дивишся, тим важе сказати, скільки років цій особі, адже гостре обличчя до того ідеальне, що стирає собою саме поняття віку; лежаче на боку тіло представляло з себе взірець людської анатомії, наче м'язи по книзі росли. Така статура належала або праці одержимого скульптора, або самому дияволу.
— Давай без твого гострого язика зараз, просто відповідай на запитання, — підвищив голос юнак, не відветраючи голови від неба у вікні.
У відповідь чоловік на ліжку тихо хмикнув.
— Та що Ви, пане, я б ніколи. Та як побажаєте, — він перекотився на спину, закладаючи руку за голову, очами впираючись у стелю, але одночасно кудись далі. — Він настільки превеликий, що людському розуму не осягнути сі масштаби.
— А тобі осягнути? — із сумнівом поцікавився хлопець, нарешті опукаючи зігнуту ногу до іншої, сидячи тепер спиною до пейзажу за вікном.
— Гм-м. Не думаю, що можу, але я відчуваю цей об’єм набагато краще, — зазвичай коричнево-золоті очі наразі здаються майже рубіновими, зустрічаючись з океанською глибиною.
Сіель задумливо склонив голову набік — можна було наче відчути роботу шестерней в його малій голові, та саме суть думок завжди в кінці кінців дивувала Себастьяна, адже точно не передбачити, нащо граф питає таке. Та завжди цікавила. Ця людина може думати в цей час про незначність своєї ролі у картині Всесвіту, ненависть до байдужості вищих сил або просто про сухі теорії науковців. Або про тістечка.
Врешті решт, Сіель поділився частинкою своїх роздумів:
— Мені здавалося, ти такі речі маєш вроджено знати.
Себастьян звів ідеальну бров догори, дивуючись такій категоричній заяві. Юнак майже не питав про речі поза контрактом і їх гри, частіше сфокусований на мирських справах та переживаннях. Тим меньше спливали питання про його натуру та вид. Такі моменти, як зараз, між ними почалися з тихих вечорів у кабінеті, коли молодий граф вперше відклав папери в сторону і з нечитаємим виразом обличчя споглядав метеликів у ліхтаря. Сіель ніколи не дає пояснень своїй поведінці, продовжуючи вести себе як завжди, наче нічого не сталося. Звісно, і думками під час коротких перерв від справ він не ділився до сьогодні, і єдине, що можна було побачити — його очі, що ненадовго втрачали вогонь людського невігластва, набуваючи свідомість чогось вищого. Себастьяну хочеться вскрити йому череп та подивитися, що саме він думає.
Повертаючи голову до хазяїна, Себастьян нагадав:
— Ви ж самі знаєте, що багато чому мені довелося вчитися людськими методами. Що саме вас дивує?
Сіель постукав пальцями по мармуру, задумливо хмикаючи, та зліз на м’який килим босими ногами. Плавною ходою він обійшов ліжко та відсунув рукою завісу, зупиняючись над головою Себастьяна, трохи зверхньо заглядаючи у вічно хитрі очі. Граф витягнув руку, проводячи середнім пальцем від чола, по рівному носу і до його кінчика, спускаючись до м’яких блідих губ, затримуючись на нижній. З-за губ висунулися білі рівні зуби, обережно та грайливо захоплюючи кінчик фаланги. Сіель, не вражений, забрав палець та накрив чужий рот повністю долонею, наче вивчаючи.
— Коли ти тільки з’явився, то вже мав набір знань, достатній для кмітливої розмови з сучасною людиною та заключення контракту. Хочеш сказати, що навчився у інших людей до цього, хоча призив демона – рідкісна подія? — Сіель звузив очі, прибираючи руку від обличчя дворецького, переміщуючи її на гладку шкіру над ребрами чоловіка.
— М-м-м, підловили, — велика рука з бархатною шкірою ковзнула вздовж тендітної ноги з виступившими гусями на шкірі, погладжуючи колінку та заповзаючи під низ рубашки, осідаючи на випираючій тазовій кісточці. — Так, багато чого до мене надходить з навколишнього середовища інтуїтивно, та не все. Я ж, все-таки, просто диявольски хороший дворецький, а не Бог.
Сіель підняв теж підняв у відповідь бров, явно не задоволений поясненням, але звеселившийся достатньо, щоб не язвити. Рука тим часом піднялася на талію та потягнула хлопця до ліжка, змушуючи впетрися гострим коліном у край, а після й сісти поруч. Оголена шкіра вплотну торкається одна одної – стегно до ребер. Бліде тіло чоловіка завжди було на диво теплим.
— Це іншим будеш розповідати, краще розкажи як саме наука уживається з твоїм інсуванням, — скептицизм хоча і не був частим гостем, та все ж знаходив іноді свій шлях до голови графа.
— Ну, по-перше, дайте нагадаю, що наука то тикання наосліп пальцем в небо вчених, які випадково натряпляють на повторювані феномени, — після нишпорень по талії долоня пір’їним дотиком піднялася до грудей, відчуваючи під собою пульс гуркочущого серця. По кінчиках пальців пройшовся наче струм від бажання імпульсивно вчепитися кігтями у сповнений гарячою кров’ю м’яз. Таке крихке і таке водночас сильне. Насолодившись доказом життя, долоня зачепила наостанок великим пальцем сосок та осіла на лопатці. — Люди просто недостатньо тямущі, щоб вивчати цю сторону, та це ж не означає, що її немає, — очі небезпечно блиснули алим, а з-під губ показалися загострені зуби.
Вмить друга долоня легла на тендітне плече, і мале тіло перекинули через торс чоловіка, укладаючи на спину поруч. Себастьян з чеширською посмішкою та голодними очима навис над хазяїном, між їх обличчями меньше сантиметру.
— Або ніхто просто не пережив зустрічі.
Ніч аномально тиха сьогодні, занадто спокійна для вподоби Сіелю. Зазвичай саме в таку ніч пропадають громадяни Британії і додають графу роботи.
— Переграєш, Себастьяне.
Дворецький не розчарувався невдалою спробою залякати юнака, натомість майже задоволено розслабив обличчя та приник губами до шкіри під підборіддям.
— Повертаючись до першого запитання, — продовжує він діалог, змінюючи блукаючі губи на ніс, що ткнувся в шию та поліз з вдихом за вухо, ласкаючись, — уявіть Землю на якій живуть люди. Велике досить місце, не правда ж? А тепер нагадаю, що Сонце більше разів в сто десять, — зуби обережно обхопили мочку маленького вуха, трохи відтягуючи. Зі сторони почувся рваний вдох. Себастьян задоволено промурчав та продовжив: — між ними до ста п'ятдесяти мільйонів кілометрів.
— Наша галактика розміром зі сто тисяч світлових років. Це у шість мільярдів разів більше. І скоріше за все таких галактик, як наша – безліч, — чоловік лизнув наостанок край вушної раковини та відсторонився, оцінюючи свою роботу у вигляді порожевівшого й розмореного обличчя графа, який, не зважаючи на застелені туманом очі, скоріше за все розуміє та чує коже слово.
— Як Вам такі розміри?
Це ніколи не перестає дивувати дворецького – цей рівень самовладання.
— Хах, непогано. Дехто-таки провів лекцію, гад, — хоча й задихано, та чітко прокоментував Сіель, запускаючи руки в оніксове волосся, притягуючи умілі губи назад до себе. — Якось дивно слухати про космос від демона.
Себастьян відповів беззмістовним “мг” і підкорився оплітаючим рукам, роблячи доріжку поцілуїв через сонячне сплетіння і до плоского живота. Його ж долоні обхопили мале тіло по бокам, то піднімаючись, рахуючи ребра, то опускаючись, вжимаючись у тонку талію, іноді пестячи бедра. Дуже лінивий та повільний темп явно не переросте вже у щось більше, тому, ще трохи нагородивши свого майстра ласками, Себастян підвів голову й поцікавився:
— І все ж таки чи маю дозвіл запитати, що саме спонукнуло до питання на саме цю тему?
Трохи полежавши без руху, просто дихаючи, Сіель підвів тепер повністю ясні очі на демона, і дезорієнтоване обличчя змінилося знаюче-заграючим.
— Та так. Просто настрій зазвів в думки про зірки та вічне. Не зважай.
Ну, як майстер просить, то йому дійсно немає вибору окрім як не зважати. Адже він диявольськи слухняний дворецький.