Work Text:
За вікном згущувалися зимові сутінки, але всередині маленького закладу було тепло й затишно: запашна кава, не надто голосна музика на тлі розмов відвідувачів, неспішне миготіння гірлянд. Еранен відніс замовлення до столика, мигцем оправив волосся, кинув погляд на вулицю і снігопад, що йшов сьогодні весь день із самого ранку, та повернувся за касу. Радше за звичкою останніх днів, аніж досі очікуючи чогось, перевірив телефон. Тиша.
Ані дзвінків, ані листів.
Він коротко зітхнув. Краще б уже дістав відмову, ніж отак чекати на відповідь.
Звісно, він не хотів почути вчергове, що його не взяли, зрештою, ніхто не приїздить у Нью-Йорк, аби подавати вечорами каву та виступати на чужих бар-міцвах між прослуховуваннями. Чи все життя грати в хорі. Але ж він пройшов і перший, і другий етап, і взагалі достеменно знав, що справив гарне враження на команду.
Еранен подивився на свій планер, де цього тижня стояло ще два прослуховування, і знову подумав про «Янкі Кліпер». Він хотів цю роль у цьому мюзиклі. І, що гріха таїти, у цього режисера.
Дзвоник над входом коротко дзеленькнув, відриваючи Еранена від думок. Двері розчинилися, пропускаючи всередину чоловіка в темно-сірому кашеміровому пальті й разом із ним — білі хмари холодного грудневого повітря. Еранен підвів голову на гостя і старанно змусив себе усміхнуться йому не більше, ніж іншим відвідувачам. Чоловік пару разів тупнув ногою, збиваючи налиплий на підошву сніг, і пройшов углиб.
— Добрий вечір, — привітався Еранен, не в змозі стриматися, аби не оглянути вчергове чоловіка зі смаглявою шкірою, блискучим чорним волоссям, притрушеним сніжинками, що швидко танули в теплі кав'ярні, і підкрученими франтівськими вусами. — Вам як завжди?
— Для початку так, — відповів той, і усміхнувся йому, що Еранен почервонів і відвів погляд. — А там подивимось.
— З вас 2,75, — мовив, дістаючи термінал еквайрингу. Більшість тут розраховувалися готівкою, але не він. — Наступного тижня буде підвищення цін.
— Це ж треба, на самісіньке Різдво, — цокнув той язиком, хоча ці новини не надто його засмутили, й Еранен добре розумів чому: видатний режисер бродвейських мюзиклів, звісно ж, має змогу сплачувати за каву на кілька центів більше. Він би, мабуть, і взагалі не помітив цієї різниці в ціні, якби Еранен не сказав.
Термінал пискнув, повідомляючи про успішну оплату.
— Все гаразд, — усміхнувся Еранен, — буде за хвилину.
— Дякую, — відповів чоловік, проходячи до свого звичайного столика, — ти просто скарб.
Еранен провів його поглядом, знову усміхнувся, але цього разу лише одним кутиком рота, і взявся за замовлення. Він насправді не міг би відповісти, чому щоразу, як Доріан приходить до кав’ярні, вони обидва удають, наче між ними нічого немає. Наче вони просто гість і бариста. Це тривало вже досить довго, майже стільки, скільки Еранен жив у місті. Він гадки не мав, чим так привернув його увагу під час прослуховування, — не цього, зовсім іншого, ще самого першого, на іншу роль і в іншому проєкті (яку він, до речі, не отримав). Та відтоді вони не розлучалися ні на день, хоча й не заявляли офіційно про свої стосунки.
— Зробиш перерву? — Спитав Доріан, коли він поставив перед ним чашку ямайського еспресо. Від горнятка ледь вловимо пахло фруктами.
— Зараз? — глупо спитав Еранен й одразу ж відповів: — так. Так, звичайно, — і, напів обернувшись, крикнув у бік підсобці: — Нат? Неттл?
З приміщення визирнула руда жінка за тридцять, побачила Еранена поряд із Доріаном, усміхнулася і сказала раніше, ніж він встиг щось додати:
— Гаразд, Джою, підменю тебе. Розважайся!
Еранен почервонів:
— Це не... — почав був він, але зустрівся поглядом із Доріаном і спинився. Натомість знову подивився на Наталі, — Дякую, Неттл!
— Що ж, — почав Доріан, коли Еранен знову звернув увагу на нього, — радий, що це вирішено.
Еранен потис плечима, мов, це не було проблемою.
— Але не знаю, як почати, — тим часом вів Доріан.
— Що саме?
— Дуже давно хотів тобі сказати, та ніяк не випадало слушної нагоди...
— Так? — чомусь Еранену стало тривожно.
— Ти насправді вариш жахливу каву...
— О, — тільки й вимовив він і аж опустився на краєчок стільця за столиком. Руки несвідомо м'яли рушника.
— ... Але є і добрі новини, що найближчим часом тобі не доведеться цього робити, — Доріан говорив далі, не зважаючи на Ераненове засмучення.
— Тобто? — не второпав він. Його ж не звільняють? Навіть якби й так, не режисеру мюзиклів повідомляти про це працівнику кав'ярні.
Доріан похитав головою і ледь зітхнув зі смішком.
— Тебе затвердили на роль, маленький розумахо.
Якби Еранен уже не сидів, він би зробив це зараз. Він кілька разів кліпнув очима, дивлячись на Доріана, а тоді розсміявся коротко, більш нервово, ніж радісно.
— Це ж не тому, що... — почав він, але спинився на пів слові.
— Авжеж ні! Якби я і хотів, це не тільки моє рішення.
— «Якби?» То ти не хочеш? — з виразу обличчя Доріана Еранен усвідомив, що верзе дурню. — Пробач, я не... Я просто не думав... То це правда? Я зіграю Джо Дімаджіо у твоєму мюзиклі?
Доріан, схоже, відверто насолоджувався видовищем того, як усвідомлення поступово проявляється обличчям Еранена.
— Мабуть, мені варто було замовити на сьогодні торт із написом "Вітаю, ти Джо".
— Ха-ха, це насправді не завадило б, — відповів на це Еранен і, побачивши скинуту брову, додав: — Кав'ярні. Не завадило б кав'ярні. Мені добре й без торта. Справді.
— Хіба ти не чарівний? — сміявся Доріан.
— Що? Неттл — моя подруга!
— Не сумніваюся. Хто б іще взяв працювати в кав'ярню хлопця, який не вміє готувати каву?
— Знаєш, інші не скаржилися.
— Бо їм, на відміну від мене, бракує смаку.
«Боги, який він зухвалий», — подумав Еранен із усмішкою. Він обожнював це в Доріані. Він примружив одне око й хитро спитав:
— Отже, якщо ти не любиш мою каву, то виходить, ти приходиш суто, бо не можеш встояти переді мною?
— Як я щойно сказав, у мене зі смаком усе добре. А ти чарівний.
Еранен засміявся тихенько.
***
Вони йшли нічними вулицями Нью-Йорка, і легка пара здіймалася в повітря з кожним подихом. Блідий місяць зрідка виглядав з-за хмар, але його сяйво губилося у світлі ліхтарів. Це місто ніколи по-справжньому не засинало, й вогні в ньому ніколи не згасали.
— Доріане?
— М?
— Прийдеш завтра на вечірку до мене?
— Вважаєш, це розумно?
— Чому ні?
— Для того, хто нещодавно переймався, чи не затвердили його на роль через те, що він спить із режисером, це не надто обачно.
— Що сказати? Ти мене переконав, що мене взяли лише завдяки моєму таланту.
Доріан зупинився, й Еранен теж спинив крок.
— Ти знаєш, що люди однаково пліткуватимуть, — він погладив його по щоці й перш, ніж прибрав руку, Еранен накрив її своєю, утримуючи на місці.
— Угу. Тоді най думають, що це правда, — повернув він голову, щоби поцілувати цю випещену долоню. — Якщо, звісно, тобі це не заважає.
— Не бачу жодної причини, чому мені має це заважати. Щодо мого особистого життя, мене цікавить твоя думка, не інших.
— То ти прийдеш?
— Гаразд, гаразд. Зрештою, я ж і твій режисер.
— Але ти більше, ніж мій режисер.
— Звісно, ладо, — відповів Доріан, нахиляючись до Еранена.
Дрібний снігопад перетворився на лапаті пластівці, що кружляли в повітрі й опускалися повільно, вкриваючи їх обох, але жоден із них не звертав на це уваги. Місяць, що вчергове визирнув на хвилину, осявав пару, що цілувалася в його нерівному світлі.