Work Text:
Через невелике віконце до гарно прибраної оселі проникало сонячне проміння. Пилинки кружляли в повітрі навколо кімнати увішаної пучечками сухого зілля, що насичувало простір запахом польового цвіту. Хатка з критим соломою дахом стояла на краю лісу, поряд з чагарниками буйного різнотрав’я. Навколо помешкання були збудовані додаткові, потрібні в господарстві споруди: хлів – він же стайня, курник, сарай для інструментів, паркан, на якому сохли рибальські сітки. За звичаєм, добрі господарі вішали над своїм майном усякі обереги аби накликати удачу й прогнати нечисту силу подалі, але це помешкання лісові істоти й так не чіпали – попросту не бачили. Попри одну відьму, яка могла втрутитися у свої ж чари й наглядати за справами сусідів.
Так і сталося, Магді знову настав час перевіряти свої володіння. Жінка встала з ліжка опираючись на ціпок, покрокувала до стільця, затим велично на нього сіла. З різної скрині на столі, дістала дзеркало в коштовній рамі, протерла скло вишитою хусткою й стала щось нашіптувати. Блискуча поверхня помутнішала, показуючи відривки подій, що відбувалися за межами хати. Ось Юліан плескочеться у річковій воді разом з русалками, Марена блукає хащами у пошуках загаданих відьмою трав, Ворон куняє, пригрівшись на плечі Єремії, яка напустивши завісу мороку кудись чимчикує у своїх справах.
Магда залишилася задоволена побаченим, поки дзеркало не перекинуло її до оселі, яка стояла близько битого шляху. Відьма вирішила затриматися й трохи поспостерігати за подіями, які повинні були ось-ось статися.
В домівці, де стояв запах сушеного жовтцю, на лаві сиділа Зеленоока. З допомогою гребеню, вона намагалася розплутати волосся дивлячись на своє відображення в гладкому листі бронзи.
Чаклунка не чула, але знала, що лісна дочка про щось міркує і неспокійні думки рояться в її голові, мов бджоли.
Станіслав застав мавку за чепурінням. Підчепивши двері, спочатку ногою, а потім плечем, він зайшов до світлиці несучи в руках скриню. Поставивши ту на підлогу, парубок присів поряд з дівчиною й посміхнувся їй.
– Знову прийшов, – байдуже промовила Зеленоока, стиснувши пасмо в руках.
– А ти щоразу удаєш, що не чекаєш мене, – колишній охоронець Марени вийняв гребінь з біленьких пальців мавки й почав обережно вичісувати ним ковтуни з блискучого смарагдового волосся.
– Не чекаю, – норовливо відповіла Зеленоока задравши підборіддя, проте посунулась ближче до Станіслава аби йому не доводилося далеко нахилятися.
Розплутавши усі пасма, парубок підвівся й взявши нявку за руку, підвів ту до скрині.
– Купив тобі дещо, поглянеш?
У Зеленоокої загорілися очі від цікавості й вона мовчки кивнула. Станіслав вийшов, залишивши дівчину наодинці з подарунками.
Першим, що побачила мавка була стопка суконь. Світла тканина на дотик відчувалася як пелюстки квітів. Кожна сорочка виявилася щільно розшитою барвистими орнаментами зі складними сюжетами. Під низом лежали намиста. Потрапивши на сонячне проміння, коралі й дармовіси почали блищати як мокра річкова галька. Баламути з декількох рядків річкових перлів відчутною вагою лягли в долоню.
Зеленоока приклала одну з суконь до себе й поглянула у дзеркало. Це був її одяг, для неї. Не знятий з мерця після трапези, не відбитий з лап сестер, не випроханий благаннями у пихатої Вінценосної. Це її власність. Чи було у неї колись щось своє до цього?
Не вагаючись, мавка скинула старе лахміття з вигорілою лиштвою та переодягнулася, підв'язавши сорочку новою крайкою. Потім, в справу пішли прикраси. Рясні разки лягали на шию й холодили шкіру. Останнім штрихом стала червона стрічка оздоблена квітами, яка вужем заплуталася в розкішній косі мавки.
У відображенні на Зеленооку дивилася панночка небаченої краси. Дівчина посміхнулася, перебираючи пальцями намистини на ключицях.
– Станіславе, ходи сюди! – гукнула хлопця мавка задоволена подарунком.
Парубок відчинив двері й завмер на порозі мов вкопаний. Зеленоока дивувала його своєю красою здавна, а тепер він не міг і слова вимовити дивлячись на неї.
– Гарна, правда ж?
– І до цього була гарна. Не існує в людей такого слова аби описати твою красу, Зеленоока.
Дівчину така відповідь потішила й вона кинулася до Станіслава, горнучись в обіймах. Той провів рукою по м'якому, мов весняна трава волоссю, заплутуючи в ньому пальці. Нахилившись, парубок залишив на лобі щасливої мавки поцілунок.
Зеленоока подивилася на свого дарувальника, в її чарівних очах росою блиснула сльоза. Раптово відсторонившись, вона сіла на краєчок лави закривши обличчя маленькими долонями.
– Навіщо ти це робиш, приходиш, даруєш, любиш? - дратівливий сичанням озвалася мавка.
Станіслав обережно підійшов до коханої, огортаючи її плечі руками ніжно, мов крилами.
– Бо поряд з тобою серце співає, а душа наповнюється спокоєм.
– Ха, душа, а в мене й тої немає! Нічого немає!
Зеленоока з новою силою почала чи то сміятися, чи то ревіти в обіймах парубка.
– Не правда, в тебе є свій дім і скриня чудового одягу, якому всі навколо будуть заздрити. А ще є я, теж твій, – прошепотів Станіслав.
– Я знаю, що ти мені приніс! Це ж посаг! – прогарчала мавка, намагаючись опанувати себе.
– Не сподобався? – парубок здивовано подивився на дівчину, додавши. – Чи, може, я не подобаюсь? – він опустив руки, склавши їх на колінах.
Зеленоока похитала головою й вткнулася Станіславу в шию вологим носом, смакуючи запах його шкіри.
– Любий ти мені, любий. Правда, жінка з мене буде тобі непутяща. Я ж ні за ножа взятися не зможу, ні за голку, господарство вести не вмію.
– Нехай.
– І дітей в нас ніколи не буде.
– То й що.
– А як розлюбиш мене?
– Не розлюблю.
- Брехня! - насупилася Зеленоока.
Станіслав перехопив білу тендітну долоню й поцілував кожен палець по черзі. Дійшовши до безіменного, він вийняв з кишені маленьку дерев’яну каблучку вкриту фарбою й одягнув на перст.
Зеленоока зойкнула, розглядаючи прикрасу.
- Не брехня, - парубок підняв жовтогарячі блискучі очі-сонечка й поглянув на кохану.
– Оце вже причарувала на свою голову!
Мавка відштовхнула хлопця від себе й склавши руки на грудях стала розхожувати по хатині немов переполохана кішка.
- Ходи сюди, - ніжно покликав Станіслав, обіймаючи дівчину зі спини.
Зеленоока дала йому себе пригорнути й заплющила очі, коли він став торкатися її шиї теплими м'якими губами.
- Моє щастя, - парубок знайшов губи мавки своїми й залишив на них палкий поцілунок.
Дівчина заплющила очі й посміхнулася Станіславу.
– Ну нарешті, – пробелькотіла Магда по той бік чарівного дзеркала, – а Марена мені все радила сватів засилати, хлопчина й сам впорався.
Вдоволено зітхнувши, відьма поклала дзеркало назад до скрині. Підійшовши до свого ліжка, вона лягла перепочити, думаючи, що доречніше подарувати молодятам.