Chapter Text
На дворі вже вечоріло. Поступово на небі з’являлись зірочки. А за ними й місяць, освітлюючи безлюдні квартали. Саме таким і виявився березень, коли ще рано темніє.
Будівлю театру «Березіль» повільно покидали глядачі, а згодом й актори з персоналом, допоки і зовсім не лишилась порожньою.
Я останнім вийшов, залишаючи свій душевний осередок.
Прем’єра вистави дійсно дала бурю емоцій, як їх тут не стримати. Тож покрокував вуличками, вдихаючи прохолодне повітря. Вітер колихає пасма мого білявого волосся.
Прогулянка дійсно дасть спокій на роздуми про сьогоднішній день:
..Вистава, прем’єра, бурні оплески глядачів, шалене «Браво!»… Фактично для мене це вже звичне явище, яке кожен раз переживаєш по-новому. А ще... Микола... Окрема подяка йому за все.
Видно, він пішов раніше. Не менш стомлений за мене. Як драматург, теж думав за прем’єру з легким хвилюванням. Але більше як режисера, це охоплювало мене. Йому варто відпочити.. як і мені...Ніколи так багато цьому уваги не приділяв.
«..Він завжди викликав у мене радість. Буквально, від усього. Навіть, бувши поряд...»
«...Між нами було це... Ніби доповнювали один одного тим, чого так бракувало.»
«Мені потрібен драматург» - з теплом згадую цю мить, коли мені дійсно треба був автор п’єс. Ось це джерело, коли ми дійсно знайшли один одного...
З такими роздумами я вже дійшов до дому. Зайшов до квартири, знявши верхній одяг, попрямував до спальної кімнати.
«Так, з цими міркуваннями мені й спокою не бачити. Тепер точно потрібно відпочити. Бо чомусь вони вічно зосереджені на чомусь.. Або, на комусь... Маю сподівання, що сон буде спокійнішим, ніж зазвичай» - з такими намірами я заснув, немов убитий.