Work Text:
Це не була історія кохання, чи тим паче любові, того світлого глибокого почуття, коли ти даруєш себе іншому, при тому не чекаючи нічого навзамін, але й нічого не втрачаючи. Їхня історія — це чорні хмари, які утворюють химерні візерунки на небі, це натиск та спротив, це взаємозалежність.
Темінь і кров.
Це те, що ти хочеш якнайшвидше стерти з пам'яті і водночас не відпускати ніколи.
Чорна кала та бордова жоржина.
Чи може щось створене у полум'ї війни мати шанс на виживання?
***
Її кроки тихо відлунювали у великому темному коридорі, у повітрі стояв запах дерева, виразний та навіть противний, якщо бути чесною, але він урівноважувався її улюбленим ароматом пергаменту, тож вона не сильно зважала на це. Вона була зосереджена на своїх кроках та диханні, ззовні вона була непохитною та суворою, але серце, яке шалено калатало в грудях, її видавало. Вона впритул наблизилася до широких дверей. Вдих-видих. Можливо, ще один — потрібно зважитися. Герміона поглянула вниз, на квітку в своїй руці — тендітну та темну, обережно провела пальцями по пелюстках, а потім по стеблу, приводячи свої думки в порядок. У голові їх літали сотні, та найвиразнішою була одна: "Так правильно". Вона рвучко відсахнула пальці від рослини, відразу поставила руку на шорстке дерево і з невеликим зусиллям прочинила двері. Він стояв спиною, їх розділяв стіл і тисячі не проговорених слів. Мелфой був у чорному, повністю вирівняний, напружений. Вона могла заприсягтися, що у цей момент стіни блокології надійно захищають його думки та приховують емоції — не дозволив би собі вразливість та поспішність зараз. Вона знала, а він і далі стояв спиною. Герміона завагалася — чи хоче вона розмови, чи тиша буде більш бажаною. Вдих-видих. Крок і ще один, ще. Вона зупинилася перед масивним столом, у голові раз за разом прокручувалася одне питання — хто для неї Драко Мелфой?
Ким він був для неї?
Чорною калою. Він — дивна суміш людської чистоти й таємничої, зазвичай небезпечної пітьми. Він тінь та яскравість змішані разом. Часом вона дивувалася — а хто ж він насправді?
М'яко та бережно Герміона опустила квітку на стіл, кинула останній погляд і впевненим кроком вийшла з бібліотеки. Вона свій вибір зробила — правильний вибір.
***
Коли двері за дівчиною зачинилися, плечі Драко з видихом опустилися, ймовірно, він не дихав увесь цей час. Скільки там людина може прожити без кисню? Неважливо. Це все думки, які намагаються заглушити головне питання — що чекатиме його на столі?
Зібравшись із силами, він повільно розвернувся — на столі лежала чорна кала.
***
Драко йшов вулицями немагічного Лондона, дивуючись собі — що він тут робить? Але справа в тому, що йому потрібно було вирватися із задушливого маєтку Мелфоїв, який досі був просякнутий темною магією і спогадами, які не покидали його ні на мить. Переїхати повністю він не міг, принаймні поки — до суду. Йому й так пощастило, що він зараз може вдихати повітря умовної свободи, а не гнити десь в землі, або гірше — в Азкабані. Дійсно "пощастило" у житті. Хоча ні до чого винити фортуну, нагадав собі хлопець: життя твориться низкою рішень. Одне з них він має прийняти і зараз. Саме тому він іде вулицею серед метушливих маґлів — відтягує вибір, який насправді вже був зроблений і чекав десь у підсвідомості на його сміливість.
Будівлі й вивіски мигали перед очима, сконцентруватися бодай на чомусь було важко та й не потрібно. Він хотів дозволити думкам літати, хоча повністю відпустити контроль таки не міг. У голові раз по раз виринали яскраві картинки — миті з нею: щасливі, хоч таких було не багато; трагічні; неочікувані та часом немислимі.
Ось так блукаючи вуличками Лондона, він опинився у тихому провулку й зупинився прямо перед дверима якогось магазинчику. Туман, який ніби постійно висів перед очима під час його прогулянки, розвіявся. Хлопець здивовано розглянувся і сфокусував погляд на будівлі перед собою. Це був старовинний будинок, нічого незвичного для цього міста насправді, на першому поверсі розташовувався квітковий магазин — квіти були повсюди: прикрашали фасад, стояли у вазах, двері були обрамлені якоюсь зеленню. На диво, це не виглядало наляписто, дещо екстравагантно, якщо врахувати незвичну вивіску, літери якої Драко не міг розібрати, проте вигляд зачаровував. Він усміхнувся сам до себе — лише вийшовши за межі магічного світу, він зміг розгледіти щось магічно прекрасне. Хоча певно, проблема не у світі, а в тому, що він протягом довгого часу жив у негативі (дуже м’яко сказано). Можливо, людина може втратити здатність помічати красу? Якщо і так, то йому вочевидь пощастило.
Але все ж він тут не для того, аби розглядати будівлі — нарешті він прийняв своє рішення. Тож він відчинив двері квіткового та зайшов усередину. Простору було небагато, навряд місце користалося великою популярністю, зважаючи на знуджений погляд флориста. Але варто віддати належне, той, як тільки угледів потенційного клієнта, одразу натягнув посмішку та поспішив поцікавитися, чи потрібна якась допомога. Ох, як легко люди одягають маски! Але Драко стримано відповів, що наразі лишень подивиться.
Асортимент був різноманітний: Мелфой подумки склав декілька прийнятних композицій, які б пасували під різні події і які б він хотів подарувати їй. Та він відразу нагадав собі — його не цікавить подарунок, потрібен символ. Тому він швидко попросив флориста: "Одну бордову жоржину. І запакуйте її, будь ласка". Це його правильний вибір.
Того ж вечора велика сіра сова принесла цей пакунок дівчині, яка і була для нього далією, тобто жоржиною. Такою ж насиченою і п’янкою, як колір пелюсток. Сильною, стійкою та владною. Вона не була лише про світло, він бачив у ній багато темряви. Але, як і ця прекрасна квітка, вона не була пітьмою, радше концентрованим відтінком бургунді, що асоціювався у нього із запеклістю. Можливо, любов’ю? Хоча…
***
Хто вирішує якою має бути любов? Хто визначає почуття та емоції, які будуть правильні? Чи не є любов чимось більш невловимим за встановлені "так треба"? Що це — доля, вибір, біохімічні процеси? Вони хотіли знати відповіді, вони задавали питання. Любили, а можливо, і ні.
***
Ви хочете знати кінець цієї історії? Все просто — його немає.
Це історія вічна, повторювалася не раз і не два. Кінця немає.