Work Text:
Лютий 1890
В будинку сільського старости, в якому розквартирувалися капітани з замісниками, навіть вдень царювали сутінки: світло вкрай неохоче пробивалося крізь тісні віконця з тьмяними шибками. Тому коли Астольфо відчинив вхідні двері, у першу мить мимоволі замружився.
Ще вчора сховане тонкими перистими хмарами, зараз сонце світило так яскраво, що сліпило очі. Його промені танцювали на снігу, відбиваючись міріадами іскр, гладили візерунки інею на склі і завмирали в товстих бурульках, які звішувалися зі стріхи над ґанком. Астольфо покосився на них, відступив на крок убік, а тоді не стримався і позіхнув. Потягнувся, розминаючи спину.
Всю минулу ніч перший, шостий і дванадцятий загони гасали по околишніх лісах навколо Буассезону, намагаючись виловити залишки вампірських работорговців, яких переслідували ще з Кастру, і закінчили лише десь ближче до ранку. Може, якби вони встигли повернутися в Орден, Астольфо й дозволив би собі поспати трохи довше — в катакомбах шансів, що на його відсутність хтось зверне увагу, було куди менше. Однак просто на очах у селян і цілої купи мисливців він точно не збирався допускати подібну слабкість і твердо вирішив, що встане, як зазвичай. Сонливість, не зважаючи на його наміри, вперто не хотіла відступати, й Астольфо взяв Луізетту і рушив надвір — холод і тренування повинні були хоч трохи допомогти прокинутися.
На його прикрість, подвір’я уже виявилося зайнятим. Морозне повітря повнилося галасом, писками і лементом: на вулиці в снігу грався з сільськими дітлахами Роланд.
Астольфо ледве стримав тяжке зітхання: ну звісно, що б ще міг робити у вільний час цей легковажний ідіот. В повітрі літали сніжки, увесь двір був помережаний ланцюжками слідів, а віддалік стояв здоровенний — метрів зо два заввишки — сніговик, який, судячи з пучка пруття з потилиці і довжелезної палки збоку, мав зображати Брадаманту. Астольфо подумки подякував Діві Марії, що сніговика не зліпили з нього самого — все ж, вочевидь, якісь залишки совісті у Роланда ще десь трималися.
— Що, Есту, ранкове тренування?
Він обернувся — і просто поруч, на лавці біля самих дверей, побачив Брадаманту. Та сиділа, загорнувшись у безрозмірний кошлатий кожух. В її руках парувала велика глиняна чашка, судячи з запаху — з гарячим вином, яке староста, щасливий, що вампірів вдалося позбутися, намагався підсунути й Астольфо. Той ледве зумів відкараскатися: від однієї думки про випивку згадувалась різдвяна гулянка у Міри в бібліотеці, і негайно скручувало все всередині. Так погано, як наступного ранку, Астольфо, напевно, не було навіть від передозування еліксиром, про те ж, як він опинився у себе в келії, хоча останнім його спогадом був стіл з картами, він взагалі намагався не замислюватися.
— Хочу трохи розім’ятися, — відгукнувся, бо Брадаманта продовжувала на нього дивитися, і мовчанка стала незручною. — Немає сенсу сидіти без діла.
Брадаманта зміряла його довгим поглядом. Невиразно гмикнула.
— Ні хвилини спокою. Ех, молодість, — вона нарешті відвернулась, а тоді на весь рот позіхнула: схоже, безсонна ніч далася взнаки всім.
Астольфо зачекав ще хвильку, проте більше Брадаманта говорити, вочевидь, не збирался, тому він відвернувся і з чистою совістю вже хотів був рушити на пошуки тихого місця для тренування.
Не встиг: Роланд ухилився від чергової сніжки, випростався — і його помітив.
— Астольфо, ходи до нас! Зіграємо команда проти команди! — він радісно замахав рукою, сяючи нестерпно дурнуватим виразом на обличчі. Астольфо дуже захотілося вилаятись.
— Сам грайся в свої дитячі забавки, я іду тренуватися, — він окинув похмурим поглядом зграйку дітлахів, які скупчилися навколо Роланда. Кілька старших, майже ровесники Астольфо, решта молодші, хто віку, в якому зазвичай приймали в учні Ордену, хто зовсім малеча — здавалось, Роланд примудрився зібрати дітей з усього села. Зараз вони натхненно витріщалися на Астольфо, явно сподіваючись, що він приєднається.
— Сприймай це не як гру, а як тренування.
Астольфо скинув погляд на Роланда. Той дивився прямо і спокійно, без найменшого натяку на глузування чи жарт.
— Сам подумай, — він взявся загинати пальці. — Багато учасників, частина з них — твої соратники, частина — противники, і тобі потрібно не заплутатися в хаосі бою. Це випробування не тільки твоєї сили й спритності, а й концентрації й уваги.
— Я не збираюсь змагатися з дітлахами, це несерйозно, — сердито буркнув Астольфо. Роланда його відповідь не знітила.
— А зі мною? — він усміхнувся ширше, у великих зелених очах спалахнули лукаві іскри. — Я для тебе достатньо гідний супротивник?
Астольфо набрав повні груди повітря й обурено відкрив рота, щоб відповісти, однак Роланд не дав йому і слова мовити.
— До того ж, — продовжив він, — це виклик тобі як командиру: команда у тебе нова і недосвідчена, потрібно швидко оцінити їхні слабкі і сильні сторони, правильно зорієнтувати, слідкувати за ходом битви і міняти стратегію. Як на мене, чудове тренування. Я б навіть сказав, куди складніше, ніж звичні вправи з Луізеттою.
Астольфо закусив губу. Якби тут був той же Рінальдо, він би напевне насміхався, і його легко було б відбрити. Роланд говорив спокійно й впевнено і щиро вірив у кожне сказане слово. А найгірше — в цьому Астольфо був готовий зізнатися собі лише подумки — йому нічого було заперечити.
Пауза затягувалася. Напевне, якби Астольфо не був таким сонним, він зміг би вигадати якусь розумну й достатньо єхидну відповідь, щоб Роланд від нього відчепився — однак зараз на думку не спадало абсолютно нічого. Погоджуватися на дурнувату пропозицію після всього було б принизливо, але й просто мовчки розвернутися й піти геть виглядало жалюгідною втечею.
— Я ж сказав, мене це не цікавить, розважайся сам, — не знайшовши нічого кращого, врешті випалив Астольфо і крутнувся на підборах.
Він не встиг зробити й трьох кроків, як йому в плече прилетіла сніжка.
— Та якого дідька?!! — Астольфо розлючено обернувся, спопеляючи Роланда поглядом. Той стояв, все так само спокійно усміхаючись, і на його руках не було снігу — зате іскрились під сонячним промінням рукавиці хлопчика років десяти поруч. Той зіщулився, піймавши погляд Астольфо, тоді невпевнено озирнувся на Роланда, всім своїм видом випромінюючи «А я точно зробив правильно?»
Астольфо на мить заплющив очі. Видихнув крізь зціплені зуби. Хлопчик був не винен, у всьому був винен клятий Роланд, якому вічно якась дурня лізла в голову, а тоді він підбивав на неї інших. І саме Роланд повинен був поплатитися за ту сніжку.
Астольфо мовчки приставив Луізетту до стіни, тоді нахилився, згріб стільки снігу, скільки взагалі поміщалося в долонях — і щосили запустив Роланду просто в голову. Той легко ухилився, дітвора навколо нього порснула в різні боки.
— Ніколя, Адель, Крістофе, ви з Астольфо! — повітря знову наповнилося вересками й гамором, однак голос Роланда легко їх прорізав. — Оділь, ти теж, і Інесс з Жино прихопи!
Астольфо його не слухав: вдруге нахилився, знову нагріб снігу.
Він обов’язково повинен був змусити Роланда пошкодувати, що той взагалі поліз зі своїми дурнуватими ідеями.
Коли двері дому старости прочинилися, Брадаманта позіхнула уже, напевне, вдвадцяте за ранок. Сонце сліпило очі, від вина її добряче розморило, і вона б, мабуть, закімарила просто тут на лавці — в позиченому все тим же старостою кожуху було дуже тепло — якби на поріг хтось не вийшов.
Брадаманта обернулась подивитися, хто це, саме вчасно: ледве встигла підставити руку, щоб підхопити чужу чашку, яка полетіла долі.
На порозі виявився Марко.
— Ти чого? — Брадаманта звела на нього здивований погляд. Марко не відповів. Він стояв, судомно притискаючи до грудей велику і навіть на вид теплу в’язану шаль. Вільною долонею він закривав собі рота, а по його щоках — тут Брадаманта здивовано кліпнула — котились, кришталем виблискуючи в промінні сонця, сльози.
Брадаманта кілька секунд мовчки дивилася на нього, тоді обернулась до двору.
Влаштована Роландом снігова війна і не думала стихати. Літали сніжки, радісно верещали діти. Есту був серед них, і, напевно, якби не уніформа мисливця, його було б не відрізнити від інших дітлахів: ніс, щоки і вуха у нього розчервонілися від морозу, очі горіли азартом, а на обличчі сяяла широка усмішка. В його бік полетіла чергова сніжка, Есту закрився від неї ліктем, і вона розпалася, обсипавши його міріадом крихітних іскр. Есту хитнув головою, струшуючи з волосся сніжинки, тоді прокричав щось двом старшим дітям поруч, вказуючи в бік Роланда і його команди — Брадаманта не вслухалася, що саме.
Вона опустила погляд на чашку, яку все ще тримала в руках — судячи з усього, там було какао. Тоді знову глянула на Марко — той так і продовжував стояти й тихо плакати, мнучи в руках шаль. Коротко зітхнула, сперлася спиною на стіну будинку і знову позіхнула.
Над подвір’ям лунав дзвінкий дитячий сміх.