Work Text:
– христос народився!
– славімо його!
мінхі терпіти не могла різдво. поки натовп перегукувався святковими вітаннями, вона відчувала, як німіють щоки від штучної усмішки, натягнутої на зуби. дівчина кружляла серед підбуханих офісних планктонів, що розпливались у гидких гримасах та відпускали сальні коментарі їй у спіну. мінхі фотографувалась з дітьми, які вже замурзали брудними руками поділ її довгої білої сукні, та блискучими очима задивлялись на штучні крила за її спиною. їх не сильно хвилював привід свята, адже були вони представлені самі собі. а дорослі тим часом постійно ховались по коморах та виходили звідти з більш макаронною ходою, ніж заходили.
офіційно мінхі мала простирчати тут ще мінімум годину, якщо замовник не доплатить їм понаднормові. дівчина зітхнула та, кивнувши одному з колег, мовляв, не губіть мене, проковзнула до виходу з конференц-зали, яку сьогодні облаштували під святкування. коротким лабіринтом погано освітлених коридорів вона пробралась до безлюдного балкона, який запримітила ще пару годин тому.
на двадцять сьомому поверсі стояв страшенний дубак. змокле тіло під невагомою тканиною обдало морозним вітром, світло-солом'яне волосся вихором кинуло в обличчя. це буде диво, якщо вона після цього не захворіє.
штучні крила важко тисли на тендітні плечі, та ще й натягувались од вітру, наче вітрила, тож дівчина, повагавшись якусь секунду, розперезала тоненькі паски та опустила неповоротку конструкцію додолу, сперши на стінку біля виходу. безцеремонно задравши спідницю, вона дістала з маленької стегнової сумки – колись придбаної по приколу в хумані за тридцять гривень і яка неочікувано стала в нагоді на цій роботі – пачку міцних ментолових цигарок та запальничку. при такому вітрі підкурити виявилось тією ще задачею. дівчина раз у раз роздратовано чиркала кресалом у крижаних руках.
– та трясця твоїй матері, – пробурмотіла дівчина і, о диво, запальничка видала слабеньке полум'я, якого вистачило, аби підкурити самий кінчик цигарки.
мінхі жадібно затягнулась, затиснувши цигарку між вказівним та великим пальцем, щоб прикрити кінчик, що жеврів, від злющого вітру. пересохле горло обдало гіркотою і мінхі скривилась. от тобі й свято. з іншого боку, краще вже так, ніж стирчати на самоті у своїй однушці в чортовій панельці.
раптом навіть крізь шалений свист вітру вона почула виразну лайку та крики, що долинули з-за закритих дверей. дівчина з цікавістю озирнулась. слів вона не могла розібрати, зате через скло могла добре бачити, як здоровезний боров вперто йшов на крихітну дівчину в червоній сукні, вочевидь, співробітницю компанії. та задкувала від нього поволі, але поставу тримала гордо й широко, певно, щось вигукуючи. дарма що вона попри підбори була на дві голови менша за чолов'ягу.
мінхі не подобалось бути свідком чужих розборок. вона вже збиралась розвернутись та докурити свою цигарку, поки не запримітила, як здоровань замахується на крихітну дівчину перед ним. мінхі рвонула з нелюдською швидкістю до дверей. здивований неочікуваною компанією, чоловік завмер.
– ну, гайда, чого закляк?! – підбурювала його дівчина. від обох разило алкоголем. мінхі подумки вилаяла себе, що вирішила влізти, але шляху назад вже не було. – чи яйця замалі? гайда, доведи, який ти тут альфа-самець! бий!
– ти хто така? – прогудів чоловік, помітивши мінхі за спиною дівчини в червоному.
– ангел відплати, – гаркнула мінхі, вправно заламуючи руку йому за спину та підбиваючи коліно.
дівчина втислась у сіру стінку коридора. треба віддати їй належне, трималась вона солдатом проти цієї шафи, але ліна́ помітила, як дрібно тремтять її руки. самозвана ангелиця відплати з сонячною живою усмішкою, наче це не вона зараз тримала мужика вдвічі більше за себе, спитала:
– з вами все добре?
дівчина кивнула, скляним поглядом втупившись у свої туфлі.
– а ти пішов геть звідси, поки мусорів не нацькувала, – мінхі відштовхнула від себе чоловіка та стряхнула долоньки, наче тримала сміттєві пакети.
на диво, зі збитою пихою здоровань щось промимрив та, озирнувшись двічі, п'яно поплентався в інший кінець коридора. мінхі обережно перепитала ще раз:
– з вами точно все окей?
дівчина нарешті сфокусувала очі на співрозмовниці. гарні, трясця, очі.
– мене зараз знудить, — прохрипіла вона.
мінхі вилаялась. вона швидко закліпала, судомно пригадуючи, де тут найближча вбиральня, та потягла свою компаньйонку в протилежний бік коридора. ліна́ готова була увірувати та молитись, щоб ця вбиральня була відчинена. на її полегшення, ручка дверей піддалась миттєво й обидві дівчини ввалились у вузеньку кабінку. треба зазначити, що дуже вчасно, оскільки офісна планктонка, як її подумки охрестила мінхі, вирвала руку з чужої крижаної долоні та гепнулась на коліна, гучно виплескуючи душу фаянсовому другу.
ліна́ все думала, де вона так нагрішила, що життя вирішило зіграти з нею в такі приколи. вона присіла навпочіпки біля нової знайомої та обережно зібрала її довге хвилясте волосся в руці, притримуючи. певно, зранку ця каштанова грива мала чарівну укладку.
дівчина лаялась, обіймаючи обідок унітаза, мінхі збилась з рахунку, скільки позивів у неї вже трапилось.
– як тебе звати? – сплюнувши, так само хрипко запитала незнайомка.
– мінхі, – здивовано відповіла вона, продовжуючи тримати чуже волосся. – для своїх просто ліна́. а ти?
– джісо, – буркнула дівчина кудись в недри туалету. – дякую.
– нема за що.
мінхі відпустила волосся і джісо важко відштовхнулась від холодного фаянсу, привалюючись спиною до стінки. вона зовсім не турбувалась про свою гарну червону сукню.
– ти врятувала мене від бухого шефа, який понад півроку намагається залізти мені в труси, – вона важко зітхнула. – і від перспективи відпирати сукню від власної блювоти.
хоча говорила вона досить чітко, дівчина була бліда та тремтіла чи то від алкогольної інтоксикації, чи то від зневоднення, чи то від пережитого стресу, чи то від усього одразу. мінхі зовсім не хотілось її тут лишати, особливо коли околицями ходив якийсь неадекват.
– чисто теоретично, як ти оцінюєш свої сили, щоб піднятись? – запитала мінхі. – тобі треба попити води, як мінімум.
– як максимум, забиратись звідси і бажано на зовсім, – констатувала джісо, збираючись із силами, щоб піднятись.
і знову вилаялась.
– я загубила туфельку! – дитинно зарюмсала вона.
– ну-ну, без сліз, моя хороша, – мінхі обережно підхопила дівчину під руку та допомогла піднятись. в ніс вдарив різкий запах, вона скривила носик, але продовжувала допомагати своїй неочікуваній знайомій. – будеш тепер попелюшкою і за тобою приїде гарний принц.
– та збіса мені здався той принц, – джісо махнула рукою. – коні й те краще за тих принців.
– я більше котів люблю, але коні теж класні, – ліна́ допомогла зняти єдину туфельку, що лишилась у джісо, та обережно потягнула дівчину до виходу в коридор.
– завести кота те саме, що завести дитину, – з розумним видом видала дівчина. мінхі лишалось тільки гадати, скільки спиртного вона влила у себе на святкуванні.
– коти більш вдячні, – резонно помітила вона. – принаймні, вони точно не здадуть тебе в будинок престарілих.
– але діти самостійніші, – заперечила джісо, гикаючи тихенько.
– спірне питання, – мінхі похитала головою. – я збігаю принесу води. ти можеш почекати мене тут?
– не кидай мене, будь ласка, – джісо видала якось зовсім тверезо, перелякано округливши свої гарні очі, та вчепилась у зап'ястя мінхі.
дівчина завмерла на якусь мить. певно, лишати її одну було дійсно небезпечно. мінхі тихенько зітхнула та змирилась зі своєю участю.
– ходімо до ліфта, спустимось на перший, я бачила там кулери, – мінхі неквапливо потягнула дівчину за собою, а та покірно потупцяла поруч босоніж.
порожній ліфт приїхав швидко. у кабіні грали різдвяні мотиви, під які джісо тихенько гикала. на першому поверсі було безлюдно та свіжо, лише охоронець самотньо бовтав ногами у повітрі та мугикав «let it snow». джісо жадібно припала до стаканчика з водою, який турботливо подала їй мінхі.
– а ти сама чимось на кота схожа, – раптом видала вона.
ліна́ кілька разів здивовано кліпнула.
– дякую?
– ми обидві не хочемо тут бути, – якось занадто проникливо для настільки нетверезої людини. мінхі не відповіла, тому джісо поставила нове питання: – ти вмієш водити?
– га?
– я за кермо не сяду у такому стані.
– ну, мене колись дядько вчив.
– тоді помолимось, щоб ми не стали святковим подарунком для якоїсь патрульки, – джісо тремтливими пальцями витягла з лакованого клатча ключі від автівки та вложила в руки мінхі.
– але я на роботі, – слабко заперечила мінхі. бажання драпанути з милою незнайомкою хоч на край світу було потужним, але вона могла втратити своє джерело доходу.
джісо витягла смартфон та щось швидко написала. відповідь отримала майже миттєво.
– янголи вільні, лишаються лише орги та кейтерінг, – оголосила джісо, підморгуючи.
мінхі зрозуміла, що вона гадки не має, на якій посаді ця дівчина. втім, зараз це не мало значення. вона стисла в руках ключі та лукаво усміхнулась, по-котячому примружуючи очі:
– тоді гайда підвезу, кралечко, сьогодні ввечері я вся твоя, – і комічно пограла бровами, ледве стримуючи абсолютно нежіночне гиготіння.
джісо була менш стримана та зайшлась дзвінким сміхом, який ледве перебивала гикавка. обидві рвонули, наче діти, яких раніше відпустили з останнього уроку, до підземного паркінгу, де на них чекала – не дивно – червона автівка джісо.
мінхі присвиснула, проводячи рукою по відполірованому корпусу.
– очманіти, – видала вона.
– янголе мій, сідай за кермо, – гукнула джісо, мерзлякувато зіщулившись, та зайняла пасажирське місце, пристібаючи пасок безпеки.
– я вже, попелюшко, – відгукнулась ліна́, хутко застрибуючи на водійське сидіння.
за пару хвилин хан джісо пошкодувала, що взагалі дала ключі цій жінці. мінхі кермувала проворно, лавіруючи поміж автівок на широких трасах та об'їжджаючи різдвяні затори крихітними дворами. але швидкість, яку вона набрала, змушувала шлунок джісо вже вкотре за вечір підскочити до горла, а саму дівчину нажахано втиснутись у крісло та молитись всім відомим та невідомим богам, щоб це не було її останнє різдво у цьому житті.
– ми приїхали! – дзвінко констатувала щаслива мінхі, коли вони зупинились, відбиваючи по керму пальчиками якийсь власний ритм.
жвава поїздка допомогла вгамувати якогось голодного до адреналіну звіра, про існування якого дівчина навіть не здогадувалась. вона загасила двигун та витягла ключі.
– щоб я ще колись пустила тебе за кермо, – застогнала хан та вивалилась на свіже повітря. дівчина сперлась на власні коліна, із зусиллям переводячи дихання. на диво, але саме в дорозі вона остаточно протверезіла.
брудні босі стопи швидко закололо холодом, тому вона, забравши з авто свою єдину туфельку, рушила до входу у свій будинок. мінхі на якусь мить підвисла, зрозумівши, що заїхала в один з найпонтовіших районів міста. кожен дім нагадував або пряниковий будиночок або старовинний маєток, кожен з пишними садами та широкими газонами. все, як у мультику, було прикрашене святковими вогнями та присипано снігом.
мінхі відчувала себе тут чужою.
– янголе, ти йдеш? – з дверей гукнула джісо та дівчина поквапилась.
– тут... цікаво, – видала лі, стягуючи ногами свої білі кросівки.
– тут жахливо, – буркнула джісо, кидаючи ключі на тумбочку.
набравши повітря в легені, вона гукнула:
– юна, я вдома! у нас гості!
з другого поверху задріботіли кроки, за якими донісся собачий гавкіт та прудкий цокіт по паркету. за мить мінхі помітила дівчинку років п'яти, за якою підстрибуючи бігло цуценя коргі.
– мамо! – крикнула дитина зі сходів та припустила ще дужче. джісо присіла, ловлячи доньку у свої обійми.
мінхі ніяково топталась на порозі. вона не мала жодного уявлення, що ця молода жінка – мати. цікаво, що вона не приволокла її на корпоратив, як це зробила більшість офісників. невже дитина була сама вдома стільки часу?
– юна, знайомся, це моя нова подруга, – джісо повернулась до мінхі, підморгуючи.
мінхі тепло усміхнулась та присіла поруч:
– мене звати мінхі.
– привіт, мінхі! – дівчинка неочікувано підскочила до неї та обійняла міцно. цуценя коргі наслідувало приклад своєї маленької власниці, підстрибуючи поруч та виляючи закрученим хвостом.
– його звати меррі! як крісмас! – задзеленчала юна.
джісо тепло та сонно усміхалась, спостерігаючи за донькою. молода жінка сиділа навпочіпки, обіймаючи власні коліна. мінхі була рада помітити, що її обличчя нарешті приймає здоровий відтінок, а руки перестали так виразно тремтіти.
– пані хан? – з кухні вийшла жінка середніх літ. – перепрошую, була зайнята та не змогла вийти до вас одразу.
– пані міллі, ви сьогодні вільні, – джісо піднялась та, пірнувши в сумочку рукою, витягла гаманець. – вам варто відсвяткувати із родиною.
жінка обережно взяла простягнуті купюри.
– але тут за цілий день, хоча я і...
– пані міллі, ви працюєте у свято, будь ласка, прийміть цю оплату, – промовила джісо тоном, що не дозволяв заперечень.
жінка подякувала їй та за кілька хвилин покинула будинок. джісо пояснила мінхі, де ванна та вбиральня, і дала їй свій домашній одяг. колись біла сукня після всіх сьогоднішніх пригод нагадувала скатертину після бурхливого банкету.
мінхі не сперечалась. тепла вода допомогла привести думки до ладу. все складалось дуже дивно, події цього вечора калейдоскопом блимали перед її внутрішнім поглядом. аж раптом вона згадала...
– крила! – вилетіла мінхі з ванної кімнати.
вся розпарена та розчервоніла, у смішній різдвяній піжамі та з рушником на голові.
– крила? – перепитала джісо, допиваючи мінералку. вона теж встигла перевдягнутись у комфортний одяг та навіть змити макіяж.
ліна́ і без того знаходила її чарівною, але тепер їй знадобилась порядна пауза, щоб згадати, про що була мова.
– дідько, я забула частину костюма на тому балконі! – мінхі вилаялась і одразу ж затисла рота рукою, перелякано округливши очі.
юна, що крутилась біля мами, тирячі з цукерниці солодощі, з тямущим виглядом затисла обидва вушка. мінхі це розвеселило.
– що ж, – джісо схилила голову. – виходить, ти янгол, що загубив крила. тобі підходить.
мінхі не могла втриматись, усміхаючись сліпуче. вона радо допомогла хан доробити вечерю на всіх трьох та накрити скромний святковий стіл.
– мінхі, – джісо підняла гарний бокал на тонкій ніжці з дитячим шампанським, – я щиро вдячна, що ти прийшла на допомогу. ти дійсно янгол-охоронець, не менше.
джісо вже вкотре за цей вечір підморгнула їй, а ліна́ зашарілась маковим цвітом.
– за мінхі, – усміхнулась хан.
юна, по-діловому піднімаючи своє горнятко із дитячим шампанським, вторила за матір'ю. мінхі кивнула, ховаючи очі за чубом, та зробила ковток солодкого напою з власного бокала. це було її перше найкраще різдво.
***
– мамо!
тиша.
– ма!
і знову.
– ну мам!
– та шо? – нарешті відгукнулась джі, сонно перевертаючись у ліжку.
– вставай! сьогодні різдво!
– мгм, – сонно мугикнула у відповідь хан.
– та годі спати! – все теревенила юна, натягуючи шапку. – я пішла вигулювати меррі, поки він не звалив нам ялинку, як того року!
– будь обережна, рибонько, – майже на автопілоті відгукнулась джі, натягуючи подушку на голову.
– вставай, соню, – солодко проспівала мінхі, зазираючи в кімнату. – я зварила тобі кави.
– мгм.
– і зробила канапочку з авокадо і лососем, як ти любиш.
– дякую.
– сьогодні наша п'ята річниця.
– та ви дасте поспати, – застогнала джі, однак миттєво стрепенулась, коли до сонного мозку дійшла почута інформація. – о господи!
– можна просто мінхі, – усміхнулась дівчина, по-котячому забираючись на ліжко.
джісо картинно закотила очі, сідаючи, але з усмішкою на вустах потягнулась за поцілунком до своєї дружини, вже звично заплітаючись пальчиками у її відрослому волоссі.
– доброго ранку, попелюшко.
– доброго ранку, янголе, що загубив крила. у мене є подарунок для тебе.
– у мене теж, але, знаєш, юна пішла вигулювати меррі, як думаєш, ми встигнемо за пів години... – хитро зашепотіла мінхі.
– ні.
– ну хані!
– я кажу ні!
– моя дружина найжорстокіша у світі людина.
– тобі нагадати, хто з нас двох заломав руку директору чотирьох найбільших компаній країни?
– він сам напросився.
– справедливо.
мінхі, щаслива, завалилась на подушки поруч із джісо, притягуючи кохану в обійми. вона до нестями любила різдво, яке подарувало їй родину п'ять років тому.