Work Text:
Двадцять четвертого та двадцять п’ятого грудня верховний суддя Фонтейну лишався у храмі на цілі дні. Він того не афішував, а журналісти й не здогадувалися його там шукати: зрештою, пан Невілет навіть різдвяного вінка не бажав почепити собі на двері.
Відтак, преса щороку обережно згадувала, що правитель Фонтейну — не надто релігійна персона, але, попри це, влаштовує для міста неперевершені святкування. Зрештою, храмових органістів ніколи особливо не помічають: паства повсякчас старається зосередитися на співі та молитві, і це чудово підходить панові Невілету.
Того року все як завше — двадцять третього лютого після останньої меси ще досі горять всі чотири адвентові свічки обабіч вівтаря у вінку з ялинового віття, а він стоїть біля кам’яного поруччя галереї над притвором, поправляючи свої позолочені окуляри, дивлячись на те, як люди лишають храм і готуючись перейняти обов’язки натомленої пані органістки, яка стримує позіх, упорядковуючи ноти.
Все як завше: хтось іде додому самотою, хтось —із родиною, хтось — заклопотаний, хтось — трохи сумний… Ніхто з цих людей не мав з паном Невілетом нічого спільного, а проте верховний суддя любив Різдво: йому подобалося акомпанувати месам, на які він решту року просто не мав часу. Пан суддя любив спостерігати за емоціями тих, хто лишав храм під звуки колядок (двадцять п’ятого грудня він дійсно грав майже без перерв, аж доки собор не зачиняли), любив залишатися непоміченим і все ж бути частиною свята.
Скромно вдягнута панянка з гітарою на плечі, що увійшла, поки він розмірковував про це, одразу притягнула до себе погляд Невілета. З-під її чорної в’язаної шапки вибивалося елегантно вкладене волосся, біле, мов морська піна, а сама дівчина крокувала вперед так, наче запізнювалася на ділову зустріч — навіть коліна не схилила, замалим не забувши перехреститися.
Верховний суддя дивився без засудження, але з щирою цікавістю, як бунтівна панянка прямує ліворуч, до ікони діви Марії, ставить перед нею свічку, як поставила б її у власному домі, аби відімкнули електрику, та йде назад до виходу. Невілет тихо гмукнув, замислюючись про значення малих ритуалів, які він бачив стільки разів — перехреститися вмоченою у святу воду рукою, тільки-но увійшовши, схилити коліно перед вівтарем, дати собі час прочитати тиху молитву, запалюючи вогника перед іконою…
Він так звик, що люди неухильно дотримувалися тих простих правил, що й сам відчував тепло, виконуючи всі формальності перед тим, як сісти за клавіші. Зрештою, він міг бачити все, що відбувалося внизу, бо сидів боком до вівтаря. Правитель Фонтейна збрехав би, якби не визнав, що ці банальні дії допомагали йому увійти у належний настрій, давали відчути спокій та певність, на які він не міг і сподіватися у своєму повсякденні. Можливо, саме тому люди й ходять на меси день при дні, й саме тому…
— Ваша че… Тобто пане Невілете, дивіться лишень, хто співатиме з вами сього Різдва!
Він здригнувся, вирваний із задуми, але озирнувся саме вчасно, щоб уздріти, як панночка, яку він бачив до того, обережно ставить до стіни гітару й скидає скромне чорне пальто, відкриваючи світові елегантний, хоч і простий, костюм, одного якого було досить, аби видати в ній примадонну у відпустці.
— Доброго дня, — несподівано тихо сказала вона, старанно згортаючи шарфа й не піднімаючи очей. — Я… Рада з вами познайомитися.
Невілет тільки видихнув, раптом усвідомивши, що весь той час стояв затамувавши подих, наче боявся сполохати поранену пташку.
𝄚𝇕|✡|𝇗𝄚
—
Ой, у Вифлеємі весела новина, радуйся!
Ой, радуйся, земле, — Син Божий
… — Чи не могли б ви взяти швидший темп?
Невілет аж спіткнувся на мі-мажорному акорді від такого нахабства: зрештою, він грав точнісінько так, як диктували ноти. Була п'ята ранку, і до першої меси лишалося дві години — вони саме закінчили репетирувати формальні псалми і перейшли до колядок.
— І що це за акомпанемент? — допитувалася панна Фуріна, наче не помічаючи мовчазного, але виразного обурення свого “концертмейстера” й хапаючи гітару. — Нам потрібна виразність , а не ця ваша єзуїтська холодність! Наприклад…
— Там Діва Марія народила Сина, радуйся!
Ой, радуйся, земле, - Син Божий народився!
— рознісся храмом дзвінкий спів, що переплітався з лагідними, теплими гітарними акордами. — Розумієте?
Пан Невілет розтулив рота, глибоко вдихнув і знов його стулив. Він не до пуття розумів, що мусив би сказати. Звісна річ, верховний суддя був ошелешений дивними вимогами нової співачки, а проте він не міг заперечити, що колядка в її виконанні звучала значно краще, лагідніше, щиріше. Але хіба залежить щирість від акомпанементу?
— Акомпанемент — це найголовніший спосіб не втратити й передати емоцію! Подайте-но мені партитури, я внесу корективи! — кивала тим часом панна рукою до фонтейнського правителя, перевертаючи гітару струнами додолу і кладучи її собі на коліна, щоб мати опору, дістаючи з кишені ручку.
— В мороці земному сонце засвітило, радуйся! Ой, радуйся, земле… — наспівувала вона собі під ніс, нахабно перекреслюючи позначку темпу, щоб написати нову. Невілет хотів був обуритися такому нахабству, але вчасно помітив, скільки суму було в усмішці панни примадонни, тож натомість пробуркотів:
— Ми маємо час, панно. Сьогодні ще не та пора, щоб співати колядок.
— Точно, сьогодні меси будуть нудні , — клацнула пальцями Фуріна, а тоді знов заповзялася писати.
Невілет тільки зітхнув.
Того дня меси дійсно були строгі й офіційні — нічого зайвого, тільки звичні всім із дитинства псалми та гімни. Світ от-от мав завмерти, видивляючись першу зорю, наближалася пастирська служба, а верховний суддя насолоджувався кожною нотою, яку чув від панни Фуріни.
Він очікував від неї вигадливих та химерних орнаментацій, а ще — якихось неймовірних джазувань, як під час репетицій, а проте панна вчергове ошелешила Невілета. Вона співала так чисто й щиро, а кожний вокальний прийом, що вона використовувала, тільки підкреслював красу простих мелодій — від того здавалося, що це її голос осяює храм незвично яскравими, чистими променями зимового сонця.
Пан всього Фонтейну завмирав від благоговіння, ловлячи себе на думці, що більше не хоче підіймати очі на фрески з янголами, натомість прагнучи дивитися туди, де, спершись на поруччя, співала вона . То не було надто благочестиво, але йому ледь не вперше було начхати на правила.
Надвечір, вже коли мали зачиняти храм, він затримався за клавішами, міркуючи про порядок, у якому розкласти відкориговані партитури. Тоді він знову побачив скромну дівчину з гітарою внизу. Вона схилила перед вівтарем коліно, задумливо хрестячись, а, ставлячи свічку, трохи затрималася, щоб дочитати молитву.
Невілет лише сумно й лагідно усміхнувся, замикаючи орган на ключ.
𝄚𝇕|✡|𝇗𝄚
— Wśród nocnej ciszy głos się rozchodzi
Wstańcie, pasterze, Bóg się wam rodzi!
Наступного ранку Фуріна старанно виспівувала польські слова, час від часу здивовано й вражено поглядаючи на пана Невілета.
Він не просто зважив на її поради — він дозволяв собі імпровізувати й інтерпретувати, так, що акомпанемент то пригасав, вигідно підкреслюючи усі переваги її тембру, то звучав потужно і могутньо, і звуки лилися, мов ніжне світло десятків свічок. Навіть відблиски світла у окулярах верховнорго судді були немов натхненні якимось новим, незвіданим до того почуттям.
“Ах, пане, який же ви… Дивний, зрештою!” — подумки зверталася вона до нього на програшах, умліваючи від краси варіацій, які той пан імпровізував з такою легкістю, наче тренувався всю ніч.
— Czym prędzej się wybierajcie
Do Betlejem pospieszajcie
Przywitać Pana…
Фуріна не хотіла, не мала права забуватися — зрештою, їй треба було дбати про чистоту кожної ноти і стежити, щоб її було чути у всіх куточках храму. О, вона була майстринею скеровування звуку, і знала, як зробити все ідеально: тими днями люди говорили між собою про те, що голос співачки линув немов із самих небес.
Усе було як завше, і вона мала повний контроль — то чому ж тоді їй кололо під серцем відчуття, що щось було не так, і що завтра мало статися щось болюче, холодне, зле і страшне? Ні, вона мусила знов подивитися у очі верховного судді, що виблискували натхненням і захватом, мала переконатися, що він на неї дивиться, і тоді їй знов стане спокійно, тоді це святкування буде ідеальним…
…Маленька Фуріна завше заздрила новонародженому Ісусу. Мама й тато любили того малого, а от їй постійно дорікали за те, що вона забагато на нього витріщається.
— Вискочка наша донька, тут вже пробачте, — винувато відповідали вони на похвали керівниці церковного хору, і та гладила по голівці юну солістку, яка не бажала від неї відходити, і гірко усміхалася.
Осяйна примадонна саме тому й прийшла співати до собору: її психотерапевтка порадила створити нові асоціації та спробувати поглянути на співи у храмі як на цілком інший досвід. Що ж, у неї вийшло — от тільки вона зовсім не очікувала й не бажала тої навали емоцій, із якою нині мусила впоратися.
Святковий день, набитий вщерть колядками й вітаннями, промайнув непомітно: вже скоро панна Фуріна ніжно співала, заплющивши очі і вдаючи, що по її щоках не ринуть пекучі сльози:
— Stille Nacht! Heilige Nacht!
Alles schläft; einsam wacht: Nur das traute, hochheilige Paar.
Holder Knab im lockigen Haar,
Schlaf in himmlischer Ruh!
Schlaf in himmlischer Ruh!
Доспівавши останній куплет, вона мовчки стиснула кам’яне поруччя, намагаючись утриматися на ногах і не розридатися вголос. Вона навіть не одразу завважила теплі руки в себе на плечах, а втім, варто головній зірці всього Фонтейну було усвідомити, хто її обійняв, вона тицьнулася у верховного суддю і таки дозволила собі зло і гірко схлипувати, прикусивши комір його піджака.
Від панни Фуріни пахло ладаном і хвоєю, а ще — мандаринами, які вона їла замість поживного церковного обіду. Невілет надто зосередився на тому, щоб ритмічно гладити її по спині, допомагаючи вирівняти дихання, і пропустив момент, коли мокрі від сліз вуста осяйної примадонни торкнулися його губ.
Пан всього Фонтейну поцілував її у відповідь до того, як усвідомив, що взагалі відбувається, і мусив відступити на пару кроків від напору панни.
— Я… Хотів би бачити вас завтра… У кафе Лютеція. Ми можемо розібрати ще партитури… — прошепотів він їй у губи, коли Фуріна трохи відхилилася, вдавившись риданнями.
Вона мимоволі гигикнула, вздрівши розпатланого, розчервонілого верховного суддю, який наледве міг її бачити у запотілих окулярах.