Work Text:
Альфард ніколи не думав, що в його житті з’явиться щось, що змусило б тікати якнайдалі — не просто тікати, а ще й переховуватись, наче злодюга.
Але це «щось» таки з’явилося.
Ні, не так. Це «щось» завжди було — і це його ж клята родина.
Він жив власним життям вже десять років, але родина досі не давала йому спокою. Батько з його невгамовним бажанням оженити його на чистокровній відьмі з гарним статком, матір з постійними благаннями бути терпимішим, спокійнішим та розважливішим, старша сестра з її сучими вибриками, що ставали дедалі гіршими з кожним днем, коли близився день її весілля, та молодший брат з вічно постним обличчям.
Вони всі до одного сиділи у нього в печінці.
Втім, переломним моментом все ж стала Неріс, яку він зустрів в останньому закордонному відрядженні у Франції.
Не чистокровна.
Не відьма.
Навіть не людина.
Батьки не обійдуться простою істерикою чи випаленим гобеленом, о, ні. Вони точно зроблять з ними щось дуже і дуже погане за таке нахабне порушення шляхетних і давніх традицій.
Але гірше, якщо вони це зроблять з Неріс.
І вони неодмінно зробили б, якщо б тільки дізналися.
Тож не дивно, що він тікає.
«Тікати» — це не зовсім те слово, яким можна описати те, що він зробив, бо в родинному маєтку він не жив, та і спілкувався з родиною не часто. Але він все ж втік.
Забрав всі до єдиної речі з просторих апартаментів в центрі Лондону, закрив рахунки у банку Грінґотс, а потім підтер пам’ять усім, кому потрібно.
Вже у Франції він зайнявся більш важливими речима — зміною документів та придбанням маєтку, який він оточить такою кількістю захисних чар, що будинку на площі Ґримо це навіть і снилося.
Тільки в іншій країні, з іншим прізвищем та абсолютно новою біографією він буде відчувати себе спокійно — за себе і за Неріс.
А згодом, і за їх доньку.
***
Коли Ассель на останньому курсі їде в закордонну школу на Тричаклунський Турнір, то відчуває якусь п’янку свободу в той же момент, коли упряж з пегасами відривається від садової дороги поряд з Бобатоном.
Батьки в неї, звісно, чудові, але іноді занадто опікаючі.
Тож, коли вони погоджуються відпустити її на рік в британський Гоґвортс, взявши з дівчини з десяток різних обіцянок та присягань, Ассель нарешті вільно зітхає.
Їй досі дивно, чого тато так переймався.
Може, через його сім’ю?
Про яку він, доречі, сказав доньці лише речення два чи три за все життя.
Все, що знала Ассель — це те, що вони фанатики-пуристи з купою грошей та мешкають десь в далекій Британії. Ще вона знала, що татове, мамине та її прізвища підроблені. А про справжнє, ясна річ, тато говорити й не хотів.
В якийсь момент це просто перестало її цікавити.
Якщо тато щось так ретельно приховує, то на це має бути причина, і в цьому питанні вона цілком йому довіряє.
По дорозі до Гоґвортсу в неї і думки не було щось з’ясовувати про своє походження.
Чесно, ні одної думки.
***
Вся ця каша заварилася в кінці жовтня, якраз перед Геловіном.
Друзі Ассель та вона сама досить добре потоваришували з компанією британських старшокласників, з якими ділили останній поверх Слизеринського гуртожитку. Вони разом сиділи на зайняттях, проводили час в бібліотеці, на полі для Квідичу та в великій залі.
Всі її нові приятелі були забавними.
Еван, що виглядав наче тендітна модель, але рвався набити пику кожному, хто мав наглість кинути косий погляд в його сторону чи в сторону будь-кого з його друзів.
Барті, що не вмів тримати рота закритим довше хвилини. Типу так, він казав цікаві і розумні речі, але бляха чи просив його хтось про це? Очевидно, ні. Втім, ніхто й не намагався його заткнути.
Пандора, що мала товстелезні колоди таро на любий смак, і в будь-який момент могла розказати, що чекає тебе завтра, через місяць чи десять років. Окрім цього, вона вміла підтримували, як ніхто інший.
Доркас, кращої загоничої для квідичної команди не можна було б і придумати. Дівчина з гострим язиком та холодним поглядом, яка потайки ночами бігала до своєї подружки в червоний гуртожиток і все ще думала, що ніхто цього не помічає.
І Реґулус.
З найзеленішими очима, що тільки бачила Ассель, і густими темними кучерями, яким би позаздрило кожне дівчисько.
В ньому було багато ще чого цікавого, ті ж чорнушні жарти та мила сором’язливість, що незрозуміло поєднувались в одному флаконі.
Але каша все ж таки заварилась через дещо інше.
Ассель іноді здавалося, що цей хлопець бачив її наскрізь. В гарному сенсі, звісно. Наче розумів все, про що їй варто було лише подумати. І вона б напевно залишила ці роздуми десь глибоко всередині, якщо б не Барті з його приколами.
Варто було комусь помітити, що в Ассель та Реґа схоже волосся, Барті почав жартувати про те, що їм варто перевірити генеалогічні дерева своїх родин на співпадіння.
«В цьому світі багато кучерявих, але кучерявих з вічно невдоволеними пиками з приводу та без точно менше. Це серйозний привід задуматись, любі друзі»
«Ассі, не підкажеш де знайти Реґа? В сенсі, звідки тобі знати? В вас же там антени налаштовані на одну частоту, хіба ні?»
«Може, ви втрачені в дитинстві брат і сестра, хто знає? Реґулусе, чесно, будь-хто з твоєї родини здав би дитину в сирітській дім і оком не моргнувши»
В якийсь момент Ассель і сама почала помічати дещо.
Варто було Реджі задоволено посміхнутися, навколо очей хлопця мружились ледве помітні промінчики. Нічого такого, але вона готова була заприсягтися, що в її батька з’являються такі ж зморшки, коли той сміється.
Це було дивно, але не настільки, щоб щось запідозрювати.
Втім, коли вони з Реґом навчалися самі в бібліотеці, той заговорив про це.
— Слухай, а давай всіх надуримо, — раптом реготнув він, відклавши книжку з Історії Магії.
Ассель підняла очі від конспекту.
— Що?
— Набрехаємо, що ми справді родичі. Їх жарти смішні, але наш буде ще смішніший, — запевнив її Реґ.
В її голові гарячково заснували думки про те, як зробити історію якнайправдивішою.
— Гарна ідея. Втім, я мало знаю про якихось дальніх родичів, — Ассель намагалася фільтрувати те, що каже, щоб не порушити обіцянки, що давала тату, — тож мені складно буде підмазати…
— О, не переймайся, зате я знаю. Родина мого батька з Франції, тож можемо сказати, що ми пов’язані якось через неї, — припустив Реґ. — В батька якраз є сестра, набагато старша за нього, вийшла заміж, ще коли той був зовсім дитиною, і більше ніколи з родиною не спілкувалася.
— Скажемо, що вона… Моя бабуся?
— Непогано, — хлопець кивнув.
— Тож, по легенді, я твоя двоюрідна племінниця?
Реґулус відкинувся на кріслі, прикидуючи, наскільки гарно буде звучати їх брехня.
— Достатньо близькі родичі, щоб бути трохи схожими. І, — він підняв палець, — достатньо далекі, щоб про них не знав Еван.
— При чому тут Еван?
— Е-е-е… Він кузен моїх трьох інших кузин… Не питай, добре?
Ассель щиро веселилася з цього задуму.
Головне тримати обличчя і не сміятися, коли вони почнуть свою драматичну розповідь про з’ясування зв’язку.
Першою їх жертвою став Барті.
— Та бути такого не може!
— Чого це «не може бути»? Ти ж сам щось таке перший помітив, і виявився правий! — Блек сказав з невинним обличчям.
— Та я здебільшого жартував взагалі-то, — Кравч стиснув плечима, — прикалувався з вас, щоб нудно не було.
Він вгледівся в обличчя друзів, вишукуючи схожість ще прискіпливіше, ніж коли небудь.
— Ти думаєш, ми б про таке брехали? — Ассель підняла брови. — Яка нам з цього користь?
Ні, вони точно трошечки схожі.
— Дійсно… — Барті здався.
Ну правда, чого ж їм про таке брехати?
— Оце так новина, взагалі-то, — продовжив він вже в своїй звичній жартівливій манері. — Може, нам з Пандорою варто заробляти на пошуку рідних душ? Вона буде гадати на картах, а я роздивлятися чужі пики.
Доркас, Пандора та друзі Ассель повірили майже одразу.
Єдиним міцним горішком залишався Еван, який слухав цю історію з явною підозрою. Але і йому прийшлося повірити, бо Барті почав затирати всім про Реґа та Ассель з подвоєною силою.
Тож, Еван повірив.
Лише поцікавився у Ассель, яку з блеківських традицій вона спробує першою.
— Який поклик ти відчуваєш? Опцій в принципі небагато… Або елегантно збожеволіти, або не менш елегантно перепих…, — він не доказав, бо Реґулус осатаніло шикнув в його сторону.
— Замовкни прямо зараз, — його тон міг би налякати будь-кого у цій кімнаті.
Тільки не Евана.
Але він все одно не став продовжувати.
Ось як почалася історія.
І, насправді, нічого страшного в маленькій брехні заради веселощів не було.
Принаймні до моменту, поки Ассель і Реґ (що зовсім випадково зблизилися під час планування їх обману та підтримання легенди) через деякий час не зрозуміли, що подобаються один одному.
— І як ти собі це уявляєш?
Дівчина посміхнулася краєм губ.
Вона не розуміла, як розказувати друзям про свої стосунки — і це через пару тижнів після такої влучної брехні про родинні зв’язки́.
Конспекти та початі есе валялися поряд з ними на підлозі. Вони з Реґом знайшли тихий куток на Астрономічній вежі, щоб разом попрацювати над завданнями і не відволікатися на людей навколо.
Замість людей, вони почали відволіклись на розмови.
А потім і на поцілунки.
— Наче це когось здивує, — тихо засміявся хлопець.
— Що ти маєш на увазі?
— Пригадуєш, як Еван жартував про традиції в моїй сім’ї?— на це питання Ассель лише кивнула. Вона згадала, що тоді Реґулус не захотів пояснювати їй, що саме на увазі мав його друг, скільки б вона не прохала. — Так ось, це були не жарти. В нас… Складно когось здивувати стосунками між родичами. Це щось типу норми.
— Ти серйозно зараз?
— Абсолютно, — він кивнув, — мої батьки, доречі, троюрідні брат і сестра.
— О…, — здивовано протягнула Ассель, а потім хитро посміхнулася, — то це лише зробить нашу історію ще більш правдоподібною?
— Боюся, що так.
Так і сталося.
Пореготавши з усіх збігів обставин, їх друзі просто стиснули плечима і прийняли новину як даність.
Час йшов до Різдва.
На передостанні вихідні перед балом всі студенти старше четвертого курсу мали змогу скористатися камінною мережею Гоґвортсу і роз’явитися додому — всім потрібен був час підготуватися та знайти святкові плаття, костюми та мантії.
Вся їх велика компанія скористалася цією можливістю, тож в першій половині грудня Ассель навідалася до батьків.
І вже ввечері, після виснажливого шопінгу, вона нарешті почала розповідати матері та батьку про все, що спіткало її в новій школі.
Про декілька незвичайних предметів, про успіхі в навчанні, про улюблених та неулюблених професорів, про нових друзів.
Про свого Реджі.
І, звісно, про їх ідіотські витівки з брехнею.
Батьки сприйняли розповідь про її закордонного хлопця нормально. Ну, майже — тато тільки жартома побурчав, мовляв «а поближче нікого не було?».
— Тож так, ми почали зустрічатися якраз після того, як всіх надурили цією історією про дальніх родичів. Незручно вийшло… — вона сьорбнула гарячий чай з полегшенням. Ассель так довго говорила, що відчувала, як горло майже пересохло.
Неріс розсміялася, поки Альфард лише зітхнув.
Він був готовий потерпіти з Ассель будь-кого, якщо цей хтось буде його доньці дійсно подобатись та гідно дбати про неї. Хай навіть це буде якийсь набундючений британець — на його рідному Слизерині в Гоґвортсі зазвичай вчаться саме такі.
— Люба, ти не сказала, як його звати, — раптом озвалася матір.
Тоді Альфарду подумалося, що було б дійсно непогано знати, як цього хлопака звати. Чоловік може й не жив у Британії майже двадцять років, але чудово знав, чого очікувати від певних сімей.
«Мерліне, благаю, лиш би не якийсь Роз’є чи Мелфой» — пронеслося в його голові.
— Треба ж, забула! — дівчина посміхнулася. — Реґулус. Його звати Реґулус Блек.
Того вечора Альфард зрозумів, що скільки б не намагався, скільки б не перся з шкіри, скільки б не ховався — від своєї родини він не втече ніколи.
Це, мабуть, прокляття.