Chapter Text
Залитий сонцем Лоренсвілль не був телеекранною галявиною хлорофільного барвника — я пам’ятаю, як заглядав у це затишне місце, що віддавало мені болотом, настільки там було багато тіні, а наштовхувався на тишу напівпрозорих фіранок за чорними межами плазми. В моєму минулому житті такого було багато, і зараз я б багато віддав за відчуття нескінченності, що так часто навідувало мене раніше.
Сонце смалило машини та плавило дахи. М’який покрив, чуже волосся, затонований корпус — я б міг купатися в цих привітних променях, якби вони сипали свій пилок на притінене кліматом сірувате листя. Та такого не було — як би геологи не панікували та не скасовували свої масштабні плани забудівлі передмістя через рідкісний вид павука, що живе саме у цьому ґрунті, плювати вони хотіли на людей. Дихати було неможливо так, як на гумовій фабриці, як в дитячій кімнаті поруч з батутами, як у МакДональдзі під час святкування дня народження — дай Боже, що ресторани цієї лінійки стрімко зачинились, розкинувши свою мережу за океан та простягнувшись аж до східної Європи.
Словом, я не сумував за киплячим асфальтом чи довгими зміями найпопулярніших витворів мас-маркету, об’єднаних куполами з червоної цегли, а ностальгія за Джорджією скоро переросла у тугу за містом і повернулась назад, захопивши ротом шматок свіжого повітря. Я залишався тут, в сірості, стабільності та власному неспокої, і останньою краплею ставала тонкість стін, подекуди вологість повітря. Приємно було розкидуватися надіями, коли тут ще залишалась мати — на радощах я закинув гачки аж до лікарської справи, підкріпивши це хиткими поясненнями переваг своєї трилінгвальності. Проте ці слова, мабуть, стухли жуками-світлячками, коли та повернулась додому, а я залишився тут.
Мого тут було на три пальці — прозора тумба під ліжком та можливо набір дешевої локшини під холодильником. Але ця думка мені неприємна, і якщо раніше — ні, то зараз я її неодмінно відганяю.
Я так мріяв вирватися з цього кола вигорання, так мріяв визирнути за межі моєї уяви, та при цьому залишитися всередині своїх можливостей — чи то пак, навпаки. Я розтікався молекулами по Лоренсевіллю, але моя свідомість розтікалась разом зі мною.
А потім мене врятували.
***
Спочатку довелося захотіти врятувати самого себе. Але правду кажуть:
Самозбереження — прагнення системи або живого організму залишатися в чинній активній формі. У живих істот цим поняттям описується поведінка в разі виникнення небезпеки, дії з порятунку себе від цієї небезпеки.
Якщо коротко, моя підсвідомість била в головну дзвіницю ще задовго до того, як я прийшов до того, що нікому я настільки важливим бути не можу, як є собі. Ці філософські думки, які, дівчата стверджують, що мають у сім років о шостій ранку думками у ванній, у мене почали з’являтися саме тут і зараз — де, спитаєте ви?
Не інакше як у в’язниці.