Work Text:
Ці двоє познайомились давно, ще в університеті. Хоч вони і були з різних факультетів, але обох привабив кружок танців. Слово за слово про улюблене гоббі і от Хьонджін із Мінхо вже найкращі друзі.
А там за кілька років і перший поцілунок, сльозливі зізнання в коханні та щасливі стосунки.
Закінчивши університет, хлопці разом почали знімати квартиру. Мінхо влаштувався працювати хореографом до хорошої студії, а Хьонджін почав викладати мистецтво в коледжі і частенько навідуватись на заняття до коханого.
Життя йшло чудово, їхнє кохання квітло навіть крізь роки, а той самий конфетно-букетний період ніколи не закінчувався.
Була в Хьонджіна одна звичка. Він любив називати Хо котом. Бо ну той так дивився по котячому, і поводився по котячому і взагалі він кіт. Що, в принципі, не дивно, враховуючи, що Лі завжди їх любив і виріс серед тих, що підібрав на вулиці.
Мінхо, звісно, робив вигляд, що сердиться та сварить Джіна, але насправді йому подобалась ця гра і він кожен раз зовсім трохи чекав, коли хлопець так його назве.
Проте сьогодні Хван перевершив сам себе.
Він зайшов до квартири із великим мішком котячого корму. Мінхо, що чекав на коханого, одразу поринув у теплі обійми, ледь не муркотячи, коли Джін погладив його по голові.
- То для чого ти корм притащив? - Запитує він кудись у плече хлопця. Його тепле дихання трохи лоскоче Хванову шию.
- Та от є у мене вдома один кіт, що дуже любить обійми, я не зміг стриматись, - Сміється він, поки Мінхо жартівливо стукає його в плече та дує губки.
- Знайшов на що гроші витрачати. Я йому тут смачну вечерю готую, а він додому із кормом приходить. От сам його і їж!
- Котику, зачекай, послухай, - Трохи панікує Джін, адже ніколи не вгадаєш, чи він жартує, чи реально змусить корм їсти, - Я пожартував! Насправді я помітив, що в сусідніх провулках живе багато котиків і мені здалось, ти був би не проти їх погодувати.
- Так би одразу і сказав, - Фиркає хлопець, - Тоді давай швиденько їсти і побігли!
Заливаючись сміхом і ніжно цьомаючи свого котика, Джін насолоджується банкетом, що йому накрив Хо. Вони трохи жартують і тримаються за руки, перш ніж нарешті натягти теплі куртки та шарфи.
- Я насправді маю ще дещо для тебе, - Трохи шаріється Джін, - На вулиці зима, холодно, всі діла.
І хлопець витягує з рюкзака рукавички у формі котячих лапок.
Мінхо щиро заливається сміхом. Йому приємно, його хлопець такий милий, що хочеться зацьомати. Якщо так подумати, то чому б і ні. Саме це він і робить, перш ніж нарешті накрити пухкі губи власними і розтанути в чужих сильних руках.
- Якщо ми зараз не зупинимось, то коти залишаться голодні, - Шепоче Хьонджін, відсторонюючись.
Вони сміються і нарешті виходять з квартири, міцно тримаючись за лапки один одного.
- Нам треба буде і тобі такі купити, так не цікаво, - Жаліється Мінхо і вони знов сміються, але Хван погоджується.
Вони проводять весь вечір підгодовуючи на вулицях котів, цілуючись та обіймаючись.
Зупиняються на озері, що так гарно відбиває нічне небо. Довго цілуються і навіть не помічають, як пухкий сніг починає падати з неба.
Їхню ідилію перериває тихе мявкання. Вони дивляться під ноги і бачать маленьке, замерзше чорне кошеня. Добре серце Мінхо стиснулось від такого виду і Хван нічого не міг поробити із цим.
Так вони і почали жити разом із Плямкою. Той був дуже ласкавим і грайливим котиком з яскравими блакитними очима.
А у Хьонджіна з'явилась друга улюблена фраза, аби дражнити коханого: "Ти виглядаєш зараз зовсім як Плямка".