Work Text:
Перо виглядало жахливо. Волоски на кінці перетворилися на обшарпані шмарклі, так часто я в пориві задуму кусала їх, кінчик був увесь в чорнилах, через що й аркуш з есе та тридцять рядків виглядав вкрай жалюгідним: слова ледь було розібрати через постійні ляпки. Як добре, що це здавати аж на наступному тижні, тобто у мене ще приблизно п’ять днів, щоб навчитися користуватися цим пекельним приладдям та писати нормально. П’ять днів. На очах виступили непрохані сльози. Всього п’ять днів, щоб навчитися тому, чому інші тут вчяться ще з дитинства.
Не скажу, що вела життя праведної людини, але такої підстави точно не заслуговувала. Два дні тому мені знадобилося не більше десяти хвилин, щоб зрозуміти і усвідомити таку просту істину – я в повній дупі, гірше бути просто не може, все скоро закінчиться, не встигнувши початися. Підтверджували мої висновки три важливих на той момент факти: перший – розмова.
«– Ти чула? – хтось насторожено прошепотів, і настала тиша, що понесла мене назад у сновидіння, де Тор із Вершників благав приготувати пельмені за маминим рецептом. Однак інший голос, що пролунав в свідомості так раптово, остаточно висмикнув мене в реальність.
– Та це Мірта, швидше за все, знову соплі розмазує. Чула, що Олівія цього разу не стримувалася на її рахунок, – дівчина хмикнула, і через кілька секунд пролунав глухий стукіт дверей.»
Другим фактом була я сама.
Я точно пам'ятала, як засинала у себе в кімнаті. Була середа, мій улюблений день тижня, тому що після навчання не треба було нікуди йти, можна було валятися в ліжку і думати про те, як сильно, чорт забирай, я втомилася. Чим, власне, я й займалася, поки не заснула. Очі ж я розплющила сидячи на унітазі, притулившись головою до туалетної кабінки. Замість піжами на мені була типова шкільна форма: спідниця, блузка, і, крім цього, якась чорна мантія, при швидкому огляді якої очі відразу спадали на герб із зображенням орла. Тут вже почали закрадатися погані думки.
І, нарешті, третій факт – кроки.
Дві дівчинки, частину розмови яких я почула напочатку, точно пішли: на це вказувала тиша, що настала після закриття дверей. Яка, втім, не тривала довше п'яти хвилин, бо десь на відстані я почула тиху ходу. Але ж ніхто більше не заходив, тобто, людина вже була в цьому чортовому туалеті?
І тут пролунало шипіння.
І водночас моє усвідомлення тотального провалу.
Тому що, очевидно, я – це Мірта, яка мала ось-ось померти.
Впадати в паніку не хотілося, але нічого вдіяти з собою не змогла: долоні спітніли в той же момент, після такого сумного факту мого потрапляння, а голова поважчала, наче її стягнули тугим обручем. Думка була лише одна: «Це мені сниться. Це сон. Це сон". Але навіть якщо це справді так, і я зі сну про Тора перескочила в сон про Мірту, мені не хотілося перевіряти, що буде після прийдешньої зустрічі з василіском. Вмирати не хотілося навіть уві сні.
Треба було зібратись і щось робити, щось робити, терміново. Нехай, що в книзі, що у фільмі не було ясно до кінця, вбив Ріддл Мірту спеціально або це все звичайна випадковість, і дівчинка дійсно просто виявилася не там не в той час, але час був обмежений – це точно.
Було два шляхи: сидіти тихо, сподіваючись, що це все-таки випадковість, і Ріддл, наговорившись зі своїм звірятком, піде (про що вони взагалі розмовляли?!); і бігти, сподіваючись, що ноги Мірти віднесуть мене звідси швидше, ніж Ріддл встигне кинути якесь прокляття мені в спину. Суцільна надія та жодних гарантій.
– Я нічого не бачу! – закричала я, раптово вдаривши в дверцята туалетної кабінки долонями. На голові у мене була мантія, яка повністю закривала очі та можливість щось побачити. Для підтвердження своїх слів, я знову прокричала: – Я нічого не бачу! Зовсім нічого!
Ноги потрусили прямо, нікуди не повертаючи. Господи, молю тебе, нехай я йду у сторону дверей, а не до клятого змія, що відкусить мені голову.
Тиша у туалеті стала нестерпною. Окрім моїх кроків та відлуння мого голосу, чутно було лише рідке капання води в одному із кранів.
Так не піде. Я трохи посунула мантію, щоб очі бачили хоча б власні ноги. Це було вчасно та врятувало мій ніс від, впевнена, дуже болючого зіткнення зі кам’яною стіною.
– Яке паскудство, – тихо хмикнула я, але схаменулася та знову прокричала, – я нічого не бачу! Я вже йду! Я ж не зробила домашнє завдання з… е-е-е… усіх предметів, що вивчають студенти на моєму курсі! Який жах!
Двері були прямо переді мною. Я вже потягнулася їх відкрити, коли позаду знову прозвучало шипіння. І тоді вже стриматися було важко. Закричав, я вибігла з туалету та не відчуваючи ніг побігла кудись по коридору. Прийшла до тями, коли навкруги стало більшати студентів, та більшість з них зі сміхом вказували на мене пальцем. Мантія все ще була на моїх голові начебто тюрбан якоїсь бабки.
Але я була у безпеці.
Як шкода, що лише тимчасово.
Два дні я старанно прикидалася Міртою, але, звісно, у мене це виходило вкрай жахливо.
Я гортала її записи лекцій, намагалася підробити почерк, та кинула цю ідею буквально одразу: літери у дівчинки були просто неповторними, у самому гіршому значені цього слова. Вони скакали по рядку, нахил постійно змінювався, як і розмір літер. Та мої навички писати чорнилом, точніше, їх повна відсутність, не робили ситуацію кращою.
Мірта вела щоденник свого раціону, який мене вразив від першої сторінки. Вона записувала все з’їдене за день, та, якщо зривалася та їла більше власне встановленої норми, починала пропускати прийоми їжі. Я одразу забила на це, тому у вечорі з задоволенням поласувала ароматною курочкою з жареною картоплею, та на десерт з’їла гарбузовий пиріг. Та у той же час з’ясувала таку одержимість Мірти власною вагою, коли Олівія – її однокурсниця, почала глузувати та називати її – точніше, вже мене! – товстухою. На що отримала закономірний посил йти на три чорти. А потім мене знудило у туалеті. Не на третьому поверсі, звісно.
Та зміни в Мірті ніхто не помічав. Настав понеділок, потім вівторок, ані студенти, ані професори – ніхто не бачив, що я була замість їхньої студентки. Це змушувало мене вважати, що вона була дійсно самотньою, без друзів, без уваги вчителів та без їх підтримки. Але з порятунком Мірти – мене – від смерті в очах василіска, настали дві інші проблеми.
Першою були іспити, які мали початися наприкінці червня. Тобто приблизно через два тижні. Тобто у мене два тижні, щоб вивчити програму третього курсу. І першого, і другого, про всяк випадок. Це вже звучало божевільно.
А другою проблемою був дехто, хто тепер не залишав мою скромну персону своєю увагою. Звісно він не підходив, він нічого не говорив, не намагався якось підступитися до мене. Я просто відчувала його присутність буквально кожну кляту секунду, коли виходила за межі гуртожитка або з кабінету після занять. Його очі невідривно слідували зо мною у великій залі, в бібліотеці, в коридорі. Це все почалося ще два дні тому, ясна річ він знав Мірту, та одразу впізнав її в туалеті, нехай я й накрила голову мантією. Він, нажаль, не був, ідіотом. Та якщо спочатку це лякало – він же не вб’є мене просто зараз?! – то тепер більше напружувало та дратувало.
Перші часи я не знала, що мені робити. Видавати, нібито нічого не трапилося? Ігнорувати його? Може вони раніше спілкувалися, може Мірта бігала жалітися йому на Олівію, а зараз от раптом перестане? Було б чудово взагалі з ним не пересікатися, щоб не потрібно було грати в святу невинність, але якщо цей покидьок продовжував мене переслідувати, це ставало дедалі важчим.
Крапка наприкінці речення перетворилася на велику ляпку, що розтіклася майже на три рядки вгору. Есе я остаточно зіпсувала, треба буде знову переписувати. Може потренуватися просто літери виводити?..
Я вперто ігнорувала упертий в потилицю погляд. Ну нехай він вже зробить бодай щось! Ця катівня мене вже зводить з розуму. А може, дійсно піти на випереджання та самій підійти? Але якщо вони дійсно спілкувалися, навіть трохи, хіба він не помітить різницю? Точніше, навіть він не помітить?
Хоча, може він не такий вже й страшний… Очі скосили вбік, начебто я могла подивитись за власну спину. Яка дурниця.
– Мірта.
– Чорт забирай! – от несподіванки я топнула ногами та відкинулась на спинку стільця. Здивоване гарне витончене обличчя, було останнім, що я сподівалася побачити так близько сьогодні поки летіла разом зі стільцем назад. Да і взагалі коли-небудь. Стілець впав разом зі мною, глухий біль одразу розтікся по тілу, від спини до голови.
– Оу, – збентежено вимовив цей гад, дивлячись на мене зверху. Клянуся, його губи на якусь мить перетворилися на зухвалу посмішку!
– Яка я незграба! – попхикала я, ховаючи очі за долонями. Якщо він їх побачить, то зрозуміє моє справжнє бажання відлупцювати його. Стоїть бач, навіть допомогти не пропонує! Ще й усміхається!
– Мені здалося, що тобі потрібна допомога з завданням. Ти вже п’яту годину тут сидиш, а написала лише всього нічого.
П’яту годину?! І він увесь час сидів за мною?! Він що – збоченець?
– І, Мірта… – він замовк, та я вимушено відвела долоні від обличчя, щоб подивитися на нього. – У тебе усі руки в чорнилах. А тепер ще й обличчя.
***
До іспитів залишався лише тиждень, коли я вирішила кинути навчання. Не те, щоб я справді хотіла це зробити, але іншого виходу просто не бачила: якщо оточуючи зараз не бачать, що у тілі Мірти хтось інший, то під час спиту це стане зрозуміло стовідсотково. Теорію з підручника по трансфігурації я ще якось запам’ятовувала (лише два перших абзаци, але то дрібниці), але практика закінчилася аж нічим. З іншими дисциплінами справи йшли так само.
Том декілька разів намагався мені пояснити принципи, за якими він сам чаклує та вивчає нові заклинання. Але під час цих пояснень я постійно перебувала у напруженому стані та майже на нього не дивилася. Чого він від мене хотів залишалося найбільшою загадкою, не враховуючи ту, як я взагалі опинилася в тілі вигаданого персонажа з книг.
Том вже не стежив за мною здалеку. О, ні. Тепер він робив це відкрито, не ховаючись, та постійно намагаючись вивести мене на діалог, але я лише опускала голову нижче та кидала короткі відповіді. І якщо до його присутності в бібліотеці я ще якось звикла, то у Великій залі його увага дратувала набагато більше. «Хей, Мірта!», «Мірта, йди до мене!», «Мірта, привіт!». Якби він це робив не викрикуючи з іншої частини приміщення, мабуть, інші студенти не так звертали би увагу на його близькість до третякурсниці у бібліотеці. Але ж він кричав, начебто привернути увагу всіх присутніх було його основною задачею, у чому я не мала ніяких сумнівів.
Він точно підозрював мене, Мірту, що вона знає про таємну кімнату, або про його до цього причетність. Але чому він нічого не вдіяв? Чому кинув спроби вбити Мирту чи когось іншого? Постійні думки на цю тему заважали мені розслабитися та просто плити за течією. Ну от чому я не потрапила в когось іншого, в інший час?!
Усе закінчити я вирішила у суботу. Пішла до декану факультету та попросила його піти зі мною до директора, бо я хочу кинути навчання. Звісно ніхто не погодився, враховуючи мій вік та становище (маґлонароджена), а на моє переконання, що іспити я здати не зможу, всі ще й посміялися, вирішив, що у мене синдром відмінниці. З нетерпінням чекаю моменту, коли їм стане зрозуміло, що я не жартувала. Думаю, у такому випадку мене просто знову залишать на другий рік навчання, хоча дуже сумніваюся, що воно чимось допоможе.
Господи, а коли потрібно буде їхати на літні канікули, куди мені йти? Звісно Мірта жила десь, у неї точно є батьки, але я не знаю ні обличь, ні імен!
– Ти була у директора?
Голос, чути який я хотіла в останню чергу, пролунав над моєю головою. Я знову сиділа у бібліотеці та намагалася щось запам’ятати: у мене була надія, що якщо практику завалю, хоча б теорію зможу розповісти, щоб не виглядати абсолютною дурепою. Але на цей раз голос Тома звучав не так як завжди: насправді, від його тону по спину побігли мурашки, а волосся на потилиці настовпужилося. Обережно скосив погляд в сторону, я побачила лише зелений край його мантії. Несподівано він ворухнувся до мене ближче, та я від несподіванки смикнулася у бік.
Сірі очі зустрілися з моїми. Раніше його погляд був байдужим – навіть коли він намагався вразити мене своїм доброзичливим відношенням, але зараз – зараз він випромінював чисту лють, не приховуючи своє справжнє обличчя.
– Мірта, мені здавалося, що ми порозумілися, - прошепотів він. Ні, то був не шепіт – справжнє шипіння, начебто був не людиною, а змією. – А ти йдеш до директора після всього.
У горлі відчувався величезний ком, тому коли я почала говорити, половина слів зникла, а інша половина звучала як пересипаний пісок.
– Вони все рівно сказали, що я себе накручую.
Після моїх слів Том стиснув щелепу та схопив край мого стільця. Від страху я затараторила:
– Я знаю, що шансів не має! Іспити я завалю, навіщо взагалі намагатися? А так би повернулася до дому. Я справді хочу додому, але де він, той дім?! Це майже казка – бути тут, але я нічого не знаю! Чому зараз не початок року, чому саме кінець?! Це не справедливо, хто взагалі обирає часові проміжки?! І ти, ходиш за мною, хизуєшся, що такий розумний, чи що? Я знаю, що дурепа, не потрібно постійно мені це нагадувати!
Том накрив мій рот долонею, і я зрозуміла, що плачу. Його очі знову стали іншими – без люті, без байдужості, але я не могла зрозуміти, що саме вони мені казали.
– Тихіше, Мірта, ми все ж таки у бібліотеці.
Він сів поруч й взяв мої долоні у свої.
– Ти хотіла… хотіла кинули Хоґвартс? Ти що, дурепа?
– Так, я, власне, це тільки що сказала, - я ображено відвернулася, але долоні Тома міцніше стиснули мої, привертаючи увагу.
– Забуть про кляті іспити. Ти лише на третьому курсі, це навіть не СОВ! Тебе ніхто не вижене, якщо ти їх не складеш. Будеш у наступному році знову на третьому курсі і все.
– Це ганьба…
– Треба було вчитися, Мірта, - злісно посміхнувся Том. – Що ти робиш літом?
Мої очі розширилися. О, ні, це ж не то саме романтичне запрошення провести канікули разом? Від майбутнього темного лорде це скоріше запрошення бути жертвою якогось темномагіного ритуалу – і це у кращому випадку.
Але хіба він не цим літом вб’є своїх родичів? Може це можливість їх врятувати?..
Що за біса безглузді думки! Якщо він не їх вб’є, то точно мене! Він взагалі-то вже давно мусив це зробити, очевидно ж, що очікує кращого моменту.
– Я… Йду… Їду… До Америки.
– До Америки? – не вірячи перепитав він.
– Так. У мене там справи.
– Ти ж пам’ятаєш, що тобі тринадцять?
– Ти взагалі, що хотів? І навіщо так налякав мене?!
Звісно, він подумав, що я пішла на нього жалітися. Думаю, останній тиждень він не був впевнений у мені так само, як і я у ньому. Але хіба я дійсно можу становити якусь загрозу? Яка дурниця.
– Мірта, я не дозволяю тобі покидати школу. Ти мене почула?
Я сумно посміхнулася. Він точно тронувся розумом.