Work Text:
Кроулі точно не знає скільки днів, місяців або років він їхав крізь імлу життя без Азірафаеля. В якомусь містечку в кав'ярні бариста нагадав йому Янгола, тому він його звабив. Він вже декілька тисячоріч не спокушав людину заради фізичного контакту. Це було легко і нецікаво. Навіть якщо він займеться сексом з десятками тисяч людей, схожих на Азірафаеля, це не вгамує його біль. Власне секс не має значення. Це - людська примха. Не мало значення, що він ніколи не торкався Янгола. Вони були набагато ближче один до одного аніж найпалкіші коханці. Він так довго будував все своє існування навколо Азірафаеля, що вже забув, як це мати власні бажання. Він так само любив свої квіти та так само любив свою машину. Але напевно трохи менше ніж це було раніше. Наче все потьмяніло і втратило кольори. А це точно не те, чого він хотів, хоча він і любив чорний колір більше за інші. Але йому не вистачало блакиті його очей, сріблястого кольору його волосся, звуку його голосу. Хто б міг подумати, Гавриїл, Янгол, якого він ненавидів, втік тримаючись за руки з Вельзевулом. А його коханий (він же міг так його називати?) обрав Небеса. Задля чого? Він зупинив свою автівку обабіч шосе та вийшов на вулицю і задля різноманіття прикликав бурю, блискавка вдарила в гігантське дерево поряд і воно запалало. Це дерево напевно було доволі старим. Порівняно з ним та Азірафаелем - ще дуже юне. Але воно бачило як народжувалися та падали імперії, як вмирали королі та королеви, як тисячі буревіїв проходили повз, але саме цей став його кінцем. Знову ця смерть, щоб її... В голові пронеслися слова Янгола: "Ніщо не вічне". Кроулі важко видихнув та пішов під дерево, яке палало, щоб стояти та ловити язиком іскри від вогнища. Напевно, він міг би виглядати ще більш жалюгідним, якби заплакав. Але він ніколи не плакав і вже не пам'ятав як це робити. Він - демон. Демони не плачуть та не відчувають. Колись коли він був янглом, він це вмів. Але це все залишилося далеко позаду. Він загасив дерево помахом руки та сумно подивився на те, що наробив: знищив живе та красиве створіння. Здається це те, що йому гарно вдається - знищувати та руйнувати. Здавалося б якраз це і мають робити демони. Але він не міг так це залишити, тож приклав руку до напівзотлілого стовбура і відчув, як дерево повертається до життя. Це те, що він ще міг зробити. Щось, що ще міг контролювати. Шкода, що він не міг так само повернути до життя те, що вони мали з Азірафаелем. Чи йому здавалося, що вони мали, а Янгол весь час хотів іншого. Можливо так було правильно і найкраще, що він може зробити - це дозволити Янголу робити, що йому справді здається важливим. Але він не міг, йому було боляче, він не хотів існувати й не розумів, чому ще досі існує. Раптово по спині забігали мурахи. Він відчув присутність Янгола. Вперше за довгий час. Не може бути. Невже? Він обернувся і там стояв він, власною персоною, осяяний у своїй білизні, такий самий як завжди, неможливо рідний, але водночас настільки ж далекий, наскільки це було можливим. Його Янгол.
- Ти вчинив диво.
- Вражений твоєю спостережливістю. Тепер цим займаєшся на небесах? Слідкуєш за демонами, які відмовилися від своєї посади?
- Кроулі... - Цей голос, сповнений болем, сумом та тугою. Рідний голос. - Послухай мене, Кроулі...
Азірафаель зробив крок до нього, а він зробив крок назад. Дивно, бо це останнє, що йому хотілося зробити. Він навпаки мріяв бігти назустріч, схопити та ніколи не відпускати.
- Мені потрібна твоя допомога, - продовжив Янгол.
Йому потрібна ДОПОМОГА? Тільки Азірафаель міг так розізлити демона. Йому здалося, що в нього кипить кров.
- Допомога? Ти з глузду зовсім з'їхав? Допомагати тобі після того, як ти все зруйнував? Зруйнував все те, що ми мали?
Кроулі відчув, що буря, яка начебто зупинилася, вертається назад та стає сильнішою. Азірафаеля б вже знесло вітром, якби він був людиною. Але вони не люди. Може в цьому і полягає їх проблема. Азірафаель скорочує відстань між ними й демон розуміє, що опирається спиною на стовбур дерева. Янгол все ближче і його руки на його обличчі. Блакитні очі Азірафаеля, блакитні, як небо в сонячний день, наповнені сльозами і Демон відчуває, що зараз потоне в них. Буря все ще не проходить і тому вони мокрі до нитки.
- Вибач мені, Кроулі. Вибач. - майже пошепки каже Янгол і всередині демона наче руйнуються і народжуються світи. Він не може йому пробачити, хоча це все чого він хоче. Так відчайдушно і по-дитячому. Смішно, що він розпочинав війни та лякав тисячі, спокушав і брехав заради Пекла, а тепер тремтить як маленький хлопчик від дотику кінчиків пальців Азірафаеля.
- Але якщо ти мене не пробачиш, я тебе розумію. Не треба пробачати. Просто давай знову будемо "нами". Повернемо це. Руки Янгола повзуть вниз, лягають на його груди, давлять, він так близько. Кроулі відвертає голову і каже в сторону, не дивлячись на Азірафаеля: - "Це вже не повернути."
Азірафаель обома руками розгортає його обличчя до себе і тягнеться до нього. Кроулі зачиняє очі. У Янгола м'які губи. Він просто обережно торкається ними його стиснутих губ і відсахується, ніби злякавшись того, що робить: "Я... Кроулі... Я...Я помилявся, коли покинув тебе. Я помилявся. Мені шкода, що зробив тобі боляче, бо я не можу дивитися як ти страждаєш. Я не можу."
- І все ж ти дивився, - Кроулі тягне його до себе, цілує грубо, міняється з ним місцями й тепер вже Янгол притиснений до дерева. Янгол наче тане під його руками, лине до нього, розкривається йому назустріч. Як тільки цілунок розривається, його руки знов знаходять обличчя демона, а губи повторюють, наче молитву слово "вибач".
- Добре. Добре! Я вибачаю, - Кроулі стрімко виривається з рук Янгола (ніби йому не хочеться залишитися там назавжди), торкається своїх губ, які ще палають від поцілунку та розгортається до нього спиною. - То ми йдемо, чи як?
Він йде в сторону своєї машини, яка сумувала за Азірафаелем, напевно, так само сильно, як і він. Янгол продовжує стояти, дивитися на нього і врешті-решт йде за ним. Буря стихає.