Work Text:
— ти віриш в бога?
— я агностик.
вони сиділи поряд на лаві у парку й дивилися прямо перед собою. це був сонячний, проте холодний жовтневий день, в повітрі якого витала легка ніяковість, запах листя й по-осінньому свіжого повітря.
два хлопці намагалися зав'язати бесіду, але вона якось не клеїлась. в обох в голові гуляв вітер і обоє не мали жодного бажання говорити. вони сиділи, спершись на дерев'яну спинку, й глибоко вдихали аромати осені. ось повз, заливисто сміючись, проїхала на блакитному триколісному велосипеді маленька дівчинка, а за нею з вигуками на кшталт "ой, дожену" бігла її мама. ілля посміхнувся й перевів погляд на сусіда. коротке чорне волосся, густі брови над глибоко посадженими очима кольору океану, що невгамовно бився об скелі, розлітаючись на тисячі маленьких крапель, ніс з горбинкою, що завжди викликав асоціації з якоюсь грізною пташкою, чітка лінія підборіддя, гостро окреслений контур губ. одним словом — аполлон. задивившись на профіль друга хлопець не одразу помітив гарячі пальці на своїй долоні.
— що? — здивований погляд розгублено ковзав від їхніх рук до обличчя юнака, який досі дивився перед собою.
— які руки холодні. ти змерз?
— ні.
— не бреши, в тебе ніс червоний і щоки. чи це через такого гарного мене, на якого хтось не міг надивитися, — він нарешті повернувся до іллі й зазирнув своїми лукавими очиськами точнісінько йому в душу.
цікаво, він сподівався цим збентежити свого друга чи просто глузував? якщо перше, то йому майже вдалося. майже, тому що у наступну мить відстань між ними скоротилась до лише пари сантиметрів й ілля, який досі не розірвав зоровий контакт, уважно й трохи насмішкувато спостерігав, як на мить забігали очі його співбесідника.
— ти маєш рацію, максику..
і настала пауза. розслаблену тишу в головах обох замінили швидко пролітаючі думки та гуркіт схвильованих сердець. і от, коли максим, таки не витримавши напруження, що воно зростало між ними, відвів погляд і відсторонився, ілля промовив:
— мені холодно.
оу, схоже їхні стосунки виходять на новий рівень. хоча це й не дивно. вони не були друзями дитинства й дружили відносно не довго - один рік, проте це не завадило довірі з'явитися і міцно закріпитися у їхній дружбі. за цей рік вони так багато дізналися один про одного й настільки зблизилися, що не було б нічого дивного, якби хтось один запропонував спонтанну подорож до іншого міста, а інший одразу ж погодився. власне, так і сталося. цього разу вони обрали умань. ну, як "вони", максим просто подзвонив і сказав, що сьогодні чудовий день, щоб відвідати умань. через дві години вони стояли на вокзалі, чекаючи на свій потяг, а ще через три вже вийшли на перон іншого міста.
— якщо холодно, тоді годі сидіти. ходімо кудись перекусимо і ти зігрієшся.
— добре, але я наполягаю, щоб після цього ми сходили в софіївку.
— парк?
— угу.
— та без б. приїхати в умань і не побувати в софіївці це ж взагалі нонсенс. — з усією певністю, так, ніби це вселенська істина, промовив максим.
ілля знайшов в гуглі найближчу пекарню і вони попрямували туди. по дорозі їм зустрілися декілька людей і всі хоч раз, але глянули на них. хто зацікавлено, хто з презирством, хто з лукавою посмішкою. не те щоб іллю це турбувало, але він не розумів чому. його нерозуміння тривало до того моменту, допоки він не усвідомив, що вони з максимом тримаються за руки, а їхні пальці міцно переплетені між собою. хлопець зупинився, ошелешено підійняв брови та виразно подивився на друга. раніше такого не було. невже це дійсно через той недофлірт на лавочці?
— що? — максим теж підняв одну брову.
ілля зробив свій погляд ще виразнішим і підійняв їхні руки з переплетеними в замок пальцями. лице його друга розслабилось і він пішов далі, опустивши руки, але не відпустивши іллю, який, попри небажання, розтиснув пальці.
— тобі холодно, не рипайся, так хоч трохи тебе зігрію.
і вони мовчки продовжили свій шлях, думаючи кожен про своє, але однозначно насолоджуючись цією прогулянкою.
максим кидав швидкі погляди на хлопця поряд і молився всім богам, аби його рука не спітніла, оскільки щоразу, як він дивився на свого друга його серце прискорювалося, а метелики ніби намагалися вирватися з надр живота. як же він хотів дивитися на цього неймовірно гарного якоюсь аристократичною красою юнака. він хотів торкатися його трохи розпатланого світло-каштанового волосся, що іноді на сонці відливає рудиною, дивитися в темно-карі, майже чорні очі й бачити там зірки. проте це все настільки банально й нудотно-солодко, що він ніколи не скаже цього вголос.
ілля ж тим часом йшов і дивувався, як так вийшло, що він пів дороги взагалі не помічав теплої долоні у своїй. це було так природно і правильно, йти поряд та триматися за руки, що його мозок взагалі не сприймав це як щось незвичне. чудово.
нарешті вони дійшли до пекарні. а вже пів години потому сиділи за столиком один навпроти одного на зручних диванах та легко й безтурботно розмовляли, допиваючи хто каву, а хто чай, оскільки чизкейк та ягідний пиріг вже затишно розмістилися у їхніх животах.
— а чому ти тоді питав чи я вірю в бога? ти віриш? — повільно відпивши, вже не таку гарячу каву, поцікавився ілля.
— та ні, я скоріш теж агностик, але я бачив тут гарну церкву й думав, що ми могли б сходити подивитись.
— звісно. вона далеко?
— не дуже. — він дістав телефон і почав щось шукати, — чудово! — посміхаючись сказав максим, — шлях до софіївки якраз проходить через неї. зможемо заглянути по дорозі. — його очі сяяли. іллю завжди бавила здатність його друга радіти таким незначним, здавалося б, дрібничкам. він вважав це неймовірно милим.
церква була дійсно гарною. єдине, що тривожило обох - це запах. якось, у бажанні помилуватися красою, вони абсолютно забули про запах ладану, який панував у абсолютній більшості українських церков.
— боже милостивий, я, звісно, дуже захоплююся архітектурою і все таке, але якщо ми зараз не вийдемо подихати свіжим повітрям, боюся, з мене вилізуть усі мої демони. — промовив трохи зблідлий максим.
— о так. не розумію, як всі ці люди витримують по декілька годин служби.
вони швиденько попрямували до виходу, проте не переставали роззиратися навкруги так само, як і п'ятнадцять хвилин тому, коли вони тільки увійшли й захоплено роздивлялися фрески і вітражі. на вулиці обидва хлопці полегшено вдихнули свіже повітря. подув вітер. ілля щільніше закутався у своє пальто й запхав руки в кишені. все-таки перепад між температурою в приміщенні й на вулиці відчутний. його пальці намацали щось.
— о, в мене є жуйка, хочеш? вона м'ятна. — сказав ілля, розгортаючи обгортку і простягаючи її хлопцеві.
— так, дякую. я візьму дві, ти не проти?
— ні, звісно, ти виглядаєш, ніби дійсно збираєшся тут.. ай, не важливо.
— в сенсі не важливо? ти ж не доказав. я, звісно, не зовсім тупоголовий і розумію, що ти мав на увазі, але це вже не вперше ти так перериваєш себе на півслові. те, що ти кажеш — важливо. і мені завжди подобається слухати тебе.
кінчики максимових вух почервоніли. він сам від себе такого не очікував, але, не зважаючи ні на що, подивився занепокоєно й похмуро. та яким же було його здивування, коли замість звичного трохи скептичного виразу обличчя він побачив блискучі від набігаючих сліз очі. в ту ж секунду ілля швидко замахнув непрошений прояв емоцій.
— гей, ти чого? усе добре? — ще стурбованіше запитав максим. відповіддю йому були широка посмішка і наповнений океаном ніжності погляд, який змусив юнака зашарітися ще більше. — ти ж знаєш, я не засуджу тебе ні за що. — й тихіше додав, — якщо тебе щось турбує, можеш мені розказати. — він опустив погляд, не знаючи чого очікувати.
— якби ти знав, як я вдячний за те, що ти є в моєму житті. я дійсно ще не зустрічав когось, хто був би настільки неймовірно чудовим, як ти. навіть уявити не можу, яким би самотнім й нудним було моє життя без тебе.. — "я тебе кохаю", залишилося невимовленим, проте інтонація та емоції, з якими ці слова були вимовлені, не давали змоги засумніватися у їхній щирості.
максим не був дурнем, тому зумів вловити сенс сказаного і несказаного.
ілля не був дурнем, тому коли тепла долоня, яку він тримав мить тому, лагідно торкнулася його щоки, а очі навпроти наблизилися, він сам перший торкнувся максимових губ.
скільки вони так стояли й цілувалися — загадка. за внутрішніми відчуттями обох — не менше як півгодини. та коли повітря вже почало не вистачати, вони все-таки розірвали поцілунок, але все ще стояли в обіймах один одного.
— а ти пам'ятаєш де ми? — трохи нижчим ніж зазвичай голосом запитав ілля.
навряд чи хоч хтось з них мав відповідь на це питання. вони були у своєму маленькому світі і їм було щиро байдуже на все окрім почуттів, що їх оточували. так вони й стояли, просто обіймаючись і не думаючи ні про що, допоки збоку не почули скрип дверей, що їх відчинила якась бабуся й почовгала собі кудись у справах, підозріло оглядаючись на двох хлопців.
— йой, ми ж буквально на ґанку православної церкви! — нарешті усвідомивши, збуджено прошепотів максим.
— ага. я тобі більше скажу — ми тут ще й цілувалися, — єхидно вишкірився ілля.
— ну тоді хутчіше звідси, поки якийсь фанатик не вирішив "наставити нас на путь істинний".
і вони побігли, сміючись й іноді навіть підстрибуючи, як чотирнадцятирічні підлітки, а не вже вісімнадцятирічні майже дорослі.