Work Text:
Грудень 2012
Двадцять перше сторіччя закручує Стіва неприборканим вихором подій: Месники, тесеракт, боги та прибульці...
У Стіва враження, що він біжить відчайдушно намагаючись надолоужити згаяне, але навіть його супергероїчної витривалості недостатньо, аби наздогнати втрачене. А втраченого так багато - час та люди - не повернуться ніколи.
Роджерс не самітник, але зійтися з людьми нового часу йому не так вже і просто. Тому він лишається на порожній базі ЩИТу напередодні Різдва, бавлячи час довгими вечорами в оточені книжок та документальних фільмів, намагаючись, ні, не наздогнати - а зрозуміти теперішній час.
Спершу, йому взагалі здається, що мелодія почулась: напрочуд дивно звучить фортепіано в пустих коридорах бази. Мотив йому не знайомий, однак схожий на щось з його часу. Він відкладає не дуже цікаву книжку, намагаючись зрозуміти, що привабило його в цій мелодії.
Стів слідує звуку, через цікавість, коли мелодія раптово обривається. Проте, в невиликій кімнатці, він з подивом помічає Тоні Старк за клавішами роялю.
-Я не знав, що ти граєш, - говорить він, одночасно думаючи, наскільки його раптова поява може бути невічливою та небажаною. Проте Старк лиш неоднозначно знизує плечима, навіть не переводячи на нього погляд:
—Я не вмію.
Здається, вона лиш на секунду торкається своєї скроні і поруч з нею, неначе примара, виникає силует старшої жінки, руки якої, не торкаючись клавіш, створюють почуту ним раніше мелодію.
З Тоні Старк завжди так. Здається, він мав бути готовий до будь яких проявів її геніальності. Але
—Це... - він затинається. Дивне відчуття в середині підказує йому, хто ця жінка.
—Моя мама, - відповідає Тоні.
—Мені дуже прикро, що я не знав її. Не знав розсудливого Говарда.
—Так, - вона знову торкається скроні та жінка зникає. —Лайно трапляється.
Лиш тепер Стів помічає тонкий оперезок навколо Тоніного чола, що є очевидно частиною ґаджета, здатного до таких проєкцій. Тим часо Тоні підштовхує до нього газету, що лежить на відполірований поверхні роялю та яку Стів так необачно не помітив. Проте навіть не дивлячись, Роджерс знає, що надруковано на першій сторінці випуску за 16 грудня 1991 року.
-Говард був надзвичайним, - Стів не впевнений, що йому треба починати цю розмову. Врешті, Тоні засмучена, і це зрозуміло, і наврядчи його пусті балачки про минуле зможуть її втішити чи підбадьорити, однак щось незрозуміле в її швидкому погляді на нього ніби дає йому дозвіл продовжувати. Роджерс робить декілька кроків вперед, стаючи по іншу сторону роялю. -Він був неначе чарівник, маг, - посмішка від згадки про ті часи мимоволі торкається Стівових губ. -Принаймі здавався нам таким - спроможним на справжні дива.
Тоні голосно хмикає, знімає із своєї голови дивовижу:
-Те, що ти зголосився брати участь в якомусь мутному проєкті з двома нікому невідомими вченими - ось що справжнє диво. Ти не думав, що ти можеш просто померти? - раптом перед нею з'являється цілком реальна на третину почата пляшка та склянка з чимось безсумнівно хмільним. Тоні наповнює склянку та легенько штовхає її в бік Роджерса, та ковзає по блискучій поверхні, аж поки не опиняється зупиненою чоловічою рукою. Стів розмірковує декілька безкінечно довгих хвилин: чи варто? Чи варто вести цю розмову далі? Адже вони навіть не друзі... Він взагалі мало знає про Тоні Старк. Так, він вже знає про те, що вона безсумнівну геніальна, але часом нерозсудлива. А до всього вперта і самовпевнена. Чи може він пізнати її краще? І чи зможуть вони стати кимось більшим, аніж напарники з примусу? І в цей же самий момент його відвертість дивує самого:
-Ні. Я просто знав, що так чи інакше помру. І був вдячний за спробу зробити мою смерть не даремною, - він замовкає, дивлячись на бурштинову рідину в склянці, гадаючи, чи повідомляти Тоні про те, що з нього нікудишній питок, чи залишити і ще це зізнання на потім.
-Господи, як це альтруїстично.
Чи має на меті вона зачепити його? Наврядчи. Бо саме альтруїзм і звів їх до купи в тісненькій кімнатці сьогодні.
-Я ніколи не вважав себе важливішим за інших. І, здається, не я один.
Тоні видимо здригається від його слів, і Роджерс відразу шкодує, що не зміг стриматися. Звісно, її спогади про політ з ядерною боєголовкою в космос ще свіжі. Проте і його власні спогади про Валькірію - не його найулюбленіші, навіть через сімдесят років.
-Але влада - вважала, - вона робить ковток із пляшки. -Саме тому пошила тобі дурноверхий костюм і змусила гемселити несправжнього Гітлера аж два роки.
Так, це справді можна було б сприйняти за спробу його образити, якби це не було чістісінькою правдою. Кожне слово. Тому Стів пропускає її шпильку. Вона ж трактує його мовчання по своєму.
-Що? - питає Старк, ловлячи його здивований погляд. - Це історії на яких виросла кожна американська дитина.
-Не думав, що Говард розказував донці про це...
Насправді, він взагалі не думав про Говарда. Стів взагалі донедавна неусвідомлював, що у Старка старшого було інше життя, окрім того, в якому вони були знайомі. Навіть познайомившись з Тоні, він довгий час не міг призвичаїтись до думки, що та Говардова донька.
-Він і не розказував... - різко обриває його Тоні. Вона знову робить, на цей раз, декілька ковтків. - Ти... Тобто вся ця тема з сироваткою та експериментом... - врешті Тоні піднімається на ноги та встає із-за роялю. - Батько ніколи не розказував нічого, якби я не просила, - Стів помічає невеселу посмішку на їх вустах, коли вона підходить до нього ближче.- Все що я знала, я дізналась з відкритих джерел, - вона промовчала, прикусуючи губу. - Ну а потім із закритих, зламавши декілька державних серверів.
Це цілком зрозуміло, бо проєкт був засекречений для звичайних людей. Проте Тоні Старк аж ніяк не можна вважати звичайною.
-Що ж так підбурювало твій інтерес? - цікавиться Стів, гадаючи, що почує якусь неймовірну історію.
Однак вираз її обличчя змінюється раптово. Вона тягнеться за його склянкою, до якої він так і не доторкнувся, і зпорожняє її одним ковтком.
-Хто був тією людиною, якою пишався мій батько більше ніж мною.
Тоні відстороняється, задкує назад до виходу і підхоплючи пляшку, мовить:
- Добраніч, Стіве, - залишаючи Роджерса на самоті, та з купою неясних думок та почуттів.