Chapter Text
Будівля театру завжди заворожувала своєю витонченістю - грація поєднання форм і відтінків не залишала нікого байдужим. Здавалося, що якби була можливість, Андрій би й жив у театрі - засинав і прокидався під вишукано обрамленими стелями, - й більше нічого не треба. Хоча все ж був один момент, при усвідомленні якого обличчя мимоволі кривилося й будинок театру хотілося якнайшвидше покинути. Часто, нетямлящі нічого партійці, сприймали вівтар мистецтва, як черговий варіант нагадати містянам, що світлого, вільного майбутнього вони не побачать. Кожного травня, в один й той самий день, будівля починала горіти червоними кольорами удвічі, а то і втричі більше. Яскраві плакати, прапори й стінгазети немов виїдали очі своєю багряністю, і Андрій сприйняв цей виклик фатально. Керівництво, на скарги молодого режисера, спочатку не реагувало, але коли той, чи не власноруч поліз знімати прапори зі стін, пригрозили перевіркою його діяльності у театрі, мовляв: "Займаєтеся ви, товариш, не тим, чим треба. Та й вистави у вас підозрілі, не в те русло спрямовані!". Після цього випадку бунт Андрія не набагато, але притих, вистави українською він ставити продовжував. Продовжував навіть тоді, коли напруга між акторами й глядачами почала спостерігалася неабияка - режисер відчував це навіть стоячи в одній з гардеробних, задалеко від сцени.
Передчуття його підтвердилися, коли одного дня, восени того ж року, продажі квитків стали різко, й з гуркотом, падати. Андрій знав, що такі ситуації траплялися з деякими його знайомими, і закінчувалися, м'яко кажучи, плачевно. За комунальне житло треба було платити, та й жити хотілося як інтелігентна, забезпечена людина. Тому залишався тільки один варіант, який чоловік вправно ігнорував до одного дня.
В гримувальній в той день було якось по особливому неспокійно, Андрій не міг точно зрозуміти чому, але метушилися всі - навіть ті, хто зазвичай був тихший води й нижчий трави. Одним з таких був Роман - молодий актор театру й за сумісництвом співмешканець Андрія в його комунальній резиденції. Познайомилися хлопці давно - ще на перших роках навчання в університеті, тоді приїхавши до великого міста були розгублені, мов малі діти, відчайдушно шукали однодумців, яких здавалося знайти було неможливо. Та все ж фортуна посміхнулася юнакам, й за час навчання, а потім співпраці у театрі, Рома Андрію став не тільки близькою людиною, а й підтримкою та натхненням. Зазвичай перед виставами Рома тихо сидів біля дальнього дзеркала, що стояло за великою ширмою, в самій глибині гардеробного приміщення, й безупинно повторював текст власних реплік. Ставився він до своєї роботи крайнє серйозно, й рядки написані на папері вручну, завжди підводив чорнилами, й ставив якісь позначки, значення яких знав тільки він сам.
Андрій потроху починав переймати неспокій від оточуючих, й скоро не міг всидіти на місці, тому піднявся й покрокував крізь натовп переповненої акторами гримувальні, до того самого дзеркала, біля якого мав надію побачити друга. На звичному місці Романа не було, але був дехто інший, хто теж серед акторського юрмища, значив для Андрія дещо більше. На кволому табуреті сидів Михайло - колега й близький друг, який щиро цінувався за свою акторську майстерність, й схожі погляди на життя. Не сказати, що життєва позиція його сходилася з позицією Андрія на сто відсотків, але за чаркою міцного, язик Михайла жваво розв'язувався й він не упускав жодної можливості, щоб упівголоса, але так впевнено, розказати про свою негативну думку, що стосувалася кожного з проклятущих генсеків. Чоловік підступив ближче до хлопця й напружено глянув на нього через дзеркало. Той рвучко наносив на обличчя якусь пудру з помаранчевим відливом, запах якої Андрій відчув за метр.
- Що? - не відриваючись від справи протягнув Михайло.
- Перелякані всі сьогодні якісь. Чи мені здається?
- Не знаю, Андрійку. Можливо це ти переляканий, - Міша дзвінко закрив косметичний контейнер і прокрутився на табуреці у сторону режисера, - а всі переймають твій переляк. Га?
- Ні. - Андрій скривив рота й поставив руки вбоки. Почав роздивлятися приміщення, немов шукаючи щось, чи когось. - Де Банко?
- Тобі краще не знати. - усміхнувся Міша й хутко прослизнув повз Андрія, виходячи з-за ширми.
- Це ще що має означати?
Михайло нічого не відповів й кивнувши погляд в сторону невеличкого коридору, що вів до вбиральні, прийнявся перебирати вішаки зі стрійними сорочками. В пам'яті Андрія ця вбиральня нічим не вирізнялася, була тільки одна відмінність - від підлоги і аж до самої стелі, в тій кімнаті, тягнулося здоровенне вікно. Він останній раз кинув збентежено-незадоволений погляд Михайлові в спину, й широким кроком потупотів у напрямку вбиральні.
- Рома!
Першим що кинулося в очі Андрію - ноги в начищених концертних туфлях, які необережно ступали по білому підвіконню. Рома, видно, вже давно переодягнувся до вистави - сяяв випрасованим одягом, ніби нова копійка. Зараз Андрій міг вибачити хлопцеві все - навіть паплюження театральних меблів, але тільки не цигарку, яку Рома незграбно перебирав у зубах, ніби пережовував, й вдихнувши диму, з щирим захопленням сував у відчинену шибку, щоб стряхнути попіл. З вікна дуло, й сірий спуз увесь летів в протилежному напрямку, опиняючись на Ромовій зачесаній голові. На щастя в клозеті не було ні душі, тому Андрій швидко кинувся до друга й вхопився за його напрасовану холошу, жваво стягуючи хлопця додолу, на підлогу.
- З глузду зсунув? - тихо, ніби з острахом, що хтось почує, відрізав Андрій.
Він міцніше охопив ногу Романа, десь під коліном й щосили почав теліпати бідолашну холошу. Той, відповіді не давав, тільки ногою активно намагався відтрусити Андрія, та продовжував пихкати куривом у шибку.
- Ану-у! - Андрій вирішальним рухом смикнув штанину, - Злазь!
Такого добрячого розмаху Рома вже не витримав, й мало того що ледве не впавши зіскочив з підвіконня, так ще й обронив трикляту папіроску. Андрій хутко підібрав доказ правопорушення й зі зневагою викинув його в унітаз, далі змив воду й розвернувся до Романа, терпко вдивляючись йому в очі.
- Вихований такий, - єхидно промовив Рома, - ніби сам не смалить з десяток разів на день.
- Не за 10 хвилин до вистави ж! І не в приміщенні театру.
- Годі й казати.
- Ти взагалі чого закурив? Не пам'ятаю коли ти останній раз курив.
Рома у відповідь тільки зітхнув й відвернувся до дзеркала. Пів хвилини нерухомо вдивлявся у своє відображення, а там коротко зиркнув на Андрія та попрямував до виходу. Той невдовзі зрівнявся з ходою хлопця, все ще пильно кидаючи на того погляди. В гримувальні вже було майже порожньо, й Андрій обережно зупинив Рому в їхньому закутку за ширмою. Крутнув хлопця обличчям до себе, взявся з серйозним видом підправляти комір білої сорочки. Роман сумирно стояв, не рухаючись, тільки згори стримано поглядав на зосередженого режисера. Коли сорочка знову прийняла ідеальний вигляд, Андрій відступив.
- Готовий?
Роман розважливо кивнув головою у згоді, й підхопивши з вішака сірий кашкет, почимчикував у залаштунки.
"Макбет" насправді була однією з улюблених п'єс Андрія, авжеж після шедеврів Миколи Куліша, якого молодий режисер чи не за Бога мав. Часами Андрій любив виходити прямісінько до входу у велику глядацьку залу, й тихенько собі споглядати за діями на сцені, ніби це все не його рук діло. Був він немов привидом у тіні - всі знали хто такий Андрій Ширко, та бачили на свої очі його тільки одиниці. Такі практики споглядання відволікали режисера, й він зовсім забував звертати увагу на те, що у залі з кожним разом ставало все менше людей, та на інші деталі, через які йому вночі погано спалося.
Цього дня виходити з-за лаштунків йому страшенно не хотілося, немов найвищі сили підказували залишитися на місці й не сувати зайвий раз носа у глядацьку залу. Не дивлячись на шалену напругу до якої всі, здавалося, почали звикати, актори відігравали старанно. Кожна репліка звучала голосно й впевнено, ніби була останньою, вирішальною. Михайло віртуозно робив акценти на словах, які Андрій товстим шрифтом виділяв на папері, й той щоразу мовчки хвалив себе за те, що дав головну роль саме цьому хлопчині. В момент кульмінації, коли сцена була сповнена всеосяжної трагедії, несподівано для самого себе Андрій вхопив на собі неспокійний погляд Міши. На долю секунди він вийшов зі свого образу, трагічність зникла, ніби її й не було. На цю швидку мить хлопці немов опинилися на сцені у чотири ока, Міша квапливо глянув Андрію в очі, і цієї миті вистачило, щоб наповнити тіло режисера неспинним острахом. Такі переглядки між ними відбувалися вкрай рідко, і Андрій навіть не міг збагнути що мав у думках Михайло. Був цей погляд знаком небезпеки, чи просто несподіваної роздратованості?
До кінця першого акту чоловік не міг місця собі знайти - час тягнувся так довго, що стрілки триклятого годинника хотілося власноруч прокрутити вперед. Він сидів на стільці у гримувальні й цокотів носком чобітка, ще трохи й, здавалося, проб'є новесеньку підлогу. Стримані оплески, які почали доноситися з зали, немов спрацювали будильником у вухах Андрія. Моментально двері відчинилися і до приміщення забігла сполохана Оксана - Леді Макбет. Дівчина, про яку часто говорили як про Богом поціловану.
- Андрійку, біда! Лихо! - кинулася вона до рук Андрія і міцно вхопилася пальцями за плечі.
- Що?
Двері вдруге відчинилися й стрімким потоком актори почали заполоняти кімнатку. У кінці натовпу, розштовхуючи людей, пробивався Михайло. Андрій одразу зловив його погляд на собі й обережно відставивши Оксану вбік, попрямував до актора.
- Андрій! - Михайло нарешті добрався до режисера й сковтнувши, тихо промовив: - У залі той сидить.
- Хто "той"?
- Той... Як його... Чорт з його ім'ям. - Міша хвилювався, - Той, з КДБ.
Андрію по спині холодок пройшовся, але він вирішив не подавати виду й прищуливши очі повернувся до вікна. Михайло підступив ще ближче.
- Ти впевнений що це він?
- Так! - кивав головою Міша, - я його впізнав, він...
- Оксано, - Андрій звернувся до дівчини, яка все ще стояла поряд й налякано кліпала очима, - спокійно, не хвилюйся.
Та була зовсім сама не своя, немов у мертвій воді скупана. Чоловік м'яко взяв її за руку й стримано заговорив:
- Ти теж бачила?
- Ні, я не бачила, - вона стиснула руку Андрія, - але Міша...
Режисер перевів похмурий погляд на розгубленого Михайла поряд.
- Не дивись так на нього! - зголосилася вона, - А якщо це насправді він!?
- Дорогенька, заспокойся. Михайлові ліхтарем очі засвітило. Йди-но перепочинь краще й викинь з голови цей непотріб.
Чоловік закріпив переконливі слова посмішкою, й дівчина нарешті почала оговтуватися. Як тільки вона віддалилася на дистанцію декількох метрів, Андрій розважливо глянув на Михайла й покрокував у сторону їхнього спільного місця гримувальні. За тою самою ширмою вже сидів Рома, перебирав у руках папери з репліками.
Стілець біля дзеркала був швидко зайнятий Андрієм, що залишило Мішу нервово стовбичити поряд. Руки машинально полізли до кишень на пошуки цигарок, та чоловік вчасно оговтався, згадавши де знаходиться. Андрій завжди відрізнявся від хлопців особливим спокоєм й умиротворенням. Навіть в ситуаціях неприємних, іноді навіть ризикованих, він завжди уважно споглядав сірими очима й приймав рішення повільно, обдумуючи всі можливі наслідки у голові. Роман дещо переймав ці риси у друга, що не сказати про Мішу, який починав цокотіти зубами навіть без обґрунтованої на те причини.
- Чув що Михайло каже?
- Як не чути.
- Та що б тебе, - не витримав Андрій й невдоволено поглянув на Мішу, - кому ти ще розтриндів?
- Я тобі кажу, це точно він. От давай так, - він нахилився до Андрія, - поки ми будемо на сцені, ти підеш і подивишся, чи стоїть його машина у дворі.
- А пішки він прийти не міг. - пробурмотів Рома дивлячись у розкреслені чорнилами папери.
- Не міг. Він завжди на своїй копійці їздить. - відказав сердито Михайло. - Так от. Подивишся, й вже після вистави вирішимо хто має рацію.
* * *
Після завершення вистави Андрій зустрів акторів з незмінним спокоєм, запевнив кожного що Михайло помилився й самого Михайла на пару з Романом відправив додому. Сам же з незрозумілої причини наполягав на тому, що залишиться у театрі допізна, й навіть коли Рома заперечливо хитав головою, мовляв “не залишу тебе тут самого”, відправив хлопця супроводжувати Мішу по дорозі до їх помешкання. Михайло дорогою ще трохи подокучав Романові тривожними питаннями про точність його зору й так старанно намагався згадати ім’я того окаянного кдбіста, що Рома мимоволі почав відчувати азарт до того, щоб саме першим згадати ім’я, яке так уміло ховалося у тумані думок.
- Прізвище у нього... Українське, точно! - розмірковував Міша, - Ну от уяви, він же українець! Наш хлопець, а творить бозна-що.
- Українське кажеш... Х-м-м. - відповідав Рома й замислено жбурляв камінчик на дорозі ногою.
- Саме так. Я впевнений!
- Знаю я твою впевненість... - Ромі вже почали набридати пусті балачки й він прискорив кроки, - Чорт з ним. У Андрія спитаєш як повернеться.
- Ну ні. Так діла не буде. Як же його..? Лимко? Климко?
- Забудь за нього, Михайле. Ходімо швидше, бо холодно.
Ніхто з трійці хлопців не міг дати точну відповідь на питання чому працюючи в столичному театрі, вони продовжують проживати в невеличкій кімнаті комунальної квартири. Кімната, як не дивно, належала саме Андрію. Дісталася вона йому після успішного закінчення університету, й він з радою душею перебрався до помешкання, зазиваючи з собою Рому, а там і Михайло підтягнувся. Кімната була схожа більш на величезну комору, меблі стояли щільно притиснутими один до одного, всі тумбочки й шафки були заповнені списаними паперами й книгами, навіть під ліжками Рома облаштував своєрідний простір для зберігання речей. Не сказати що хлопцям втрьох жилося тісно, але четвертого до себе вже точно б не взяли. Андрій з Ромою розділяли територію ближче до вікна - там розміщені були два ліжка й невелика шафа, а на стіні, як і годиться, висів червоний строкатий килим. Поверх нього Андрій вивісив вишитий матір’ю рушник, який завжди притягував погляд й своєю особливою білизною освітлював кімнатку. Михайло обживався біля дверей. Ліжка для нього дістати не вдалося, втім добрі сусіди радо віддали стару канапу взамін на бутель самогону. Все що заносилося у кімнату, до слова, миттєво ставало спільною власністю, починаючи від зошитів і закінчуючи новими сорочками. В цілому, жили вони непогано, не скаржилися.
За вікном давно було темно коли Михайло зі скрипом відімкнув двері. Рома зайшов слідом, але на довго не затримався - дістав з шухляди папіросний папір, мішечок тютюну й чкурнув назад у під’їзд. Міша провів його презирливим поглядом по коридору й намагаючись подавити бажання рушити вслід, влігся на свою приватну канапу. Потягнувся рукою до полиці за книжкою - нарешті у відносній тиші міг поринути у свій всесвіт. Відголосом з кухні чулися звуки миття посуду й Міша не помітив як очі мимоволі почали закриватися, книга з’їхала на підлогу, а те саме цокання чашок об тарілки почало відчуватися найприємнішою колисковою.
Різкий звук перервав сон, який ледве встиг розпочатися. Міша до галасу вже давно звик, тому навіть не злякався й ще декілька секунд пролежав з закритими очима. Та зацікавлення в тому хто увійшов до кімнати почало брати вгору, й хлопець широко позіхнувши відкрив очі. Біля шафи стояв насуплений Андрій, нервово стягував з себе шари теплого одягу - пальто, піджак, светр, нарешті дійшов до сорочки й вирішив зупинитися. Спокою в його очах немовби й не було, та й не тільки очі його видавали. Михайло вже сам не був певен у точності свого зору, але у цю мить поклястися міг що червоні від холоду пальці Андрія дрижали надто сильно, як би старанно він не намагався це приховати. Міша наближатися не став, тільки підвівся змінюючи позу, й огледів кімнату. В той же момент увійшов і Роман, та одразу попрямував ближче до Андрія.
- Що там у вас, хлопці? - Міша помітив як Андрій дістав зі свого портфеля невеличку, але достатньо товсту книженцію, й сунув її Романові у руки. Той одразу ж її відкрив й уважно почав роздивлятися сторінки.
- Міняємо репертуар. - розсіяно видав Андрій.
- Що-що? - Михайло піднявся з канапи й покрокував ближче до шафи, - Що ти маєш на увазі?
Роман з-під лоба зиркнув на хлопця й гостро ткнув книгу йому до рук. Міша підхопив тверду обкладинку і швидко прочитав ім’я автора.
- Володимир Канівець..? Це ще хто такий?
У відповідь Михайло отримав тільки пронизливий погляд. Андрій протер обличчя долонею й рухливим кроком попрямував до дверей. Рома ж залишився розділяти каламутну атмосферу разом з Мішею, до якого новою хвилею надходило занепокоєння.
- Перегорни сторінку. - підказав Рома так само зводячи брови.
Після прочитання назви збірки, книгу захотілося жбурнути куди подалі, хоч не у вікно, та принаймні у стіну. На жовтуватій обкладинці тонкими літерами вимальовувалося:
“Політичні п’єси”.
Він безпощадним, різким рухом захлопнув книгу й нахилившись, закинув її кудись під ліжко.
- Чого став як стовп? - вилаявся гірко Міша до Романа й хутчіше побіг вслід за Андрієм.