Work Text:
Небо таке гарне.
Ґето тягнеться рукою до неба, дивиться чорними-пречорними очима на блакить, яку поступово вбирає в себе захід сонця. Такі кольори бувають лише влітку.
Навколо нього якась небувала тиша, через яку чутно тільки віддалений спів птахів. Це трохи заспокоює.
Суґуру вже деякий час не відчуває болю. Не відчуває він і пораненої ноги, і менше за все йому хочеться дивитися, що з нею.
Та й чорт із ним.
Ґето думає, що якщо його хтось знайде в цій посадці, то найголовніше забрати із собою побільше ворожих життів.Так є і було завжди. Це принцип їхнього життя і принцип їхньої смерті.
***
Ґоджо рухається лісом, намагаючись бути швидким і обережним одночасно. Звісно, шансів, що ці ліси заміновано — мало, але вони є. Треба постійно дивитися під ноги, постійно прислухатися, а ще шукати його.
Кожен рух, кожен звук привертає його увагу. Не дарма він найкращий — Сатору бачить усе, помічає все, але зараз йому треба угледіти всього одне життя в цьому лісі.
Він має бути живий. Ні. Я точно знаю, що він живий.
***
Ґето відчуває, що засинає. Скільки він уже не спав? Дві, три доби?
Сон — це смерть.
Ні, не можна спати, зараз не можна. Суґуру намагається думати про щось, що викликає в нього сильні емоції.
Обурення. Він втратив усіх, весь взвод. Молоді хлопці губили життя просто на його очах.
Сором. Розпач.
Ні, від цього хочеться втекти, забутися, заснути.
………
Співу птахів не чутно.
Вухо людини ввести в оману можна, тварини — ніколи. Хтось наближається.
Проте в Суґуру вже немає сил ані рухатися, ані хоча б думати.
***
Ґето.
Живий.
Сатору відчуває, що знову може спокійно дихати, триматися, жити.
***
Страшний біль і нудота.
Ґето прокидається від відчуття, що хтось його несе. Пробує відкрити очі — форма наче своя. Та й чи став би ворог так панькатися з полоненим?
Прокинувся?
Цей голос добре знайомий Суґуру, краще за будь-який. І хоча він не чув його роки зо два, відразу впізнає.
Сатору…
Тримайся, солдате.
***
Ґето важкий.
У прямому сенсі й переносному. Це нелегко спіткати його тут, зараз і в такому стані. Сатору відкидає всі думки, крім однієї. Головне, що він живий. Це головне.
Проте спогади лізуть у голову й не дають спокою. Він здогадується, що не лише йому.
Що сказати?
Що йому сказати?
***
Вони рухаються мовчки.
Суґуру відчуває, що Ґоджо втомився, але також відчуває, що він знає шлях, тому не опирається. Довіряє.
***
Невеликий, ледве помітний будинок серед лісу. Околиця села. Сатору впевнений, що це безпечне місце, принаймні на цю ніч. Навряд до світанку тут будуть вороги.
Зачекай, треба перевірити.
Сатору шукає власні мітки — не порушено.
Я перевіряв. Тепер ми в безпеці, солдате.
Будинок.
У покинутих будинках спокійно й незручно водночас. Ніби затишно, але заразом пусто й самотньо.
Сатору вкладає Ґето на диван, сам же сідає біля вікна, щоб спостерігати скільки можливо за довкіллям. Йому розслаблятися не можна зовсім.
Та й ніяково йому поруч із Суґуру — він усе ще не знає, що казати.
— Я… — раптово подають голос обидва.
Сатору відчуває, що час виправдовуватися.
— Я випадково надибав тебе. Був на завданні. Заблукав. Збився з курсу. Віриш, це прям неймовірна випадковість.
Ґето не вірить.
Неймовірна — так, випадковість — ні.
Суґуру знає, що Сатору бреше. Або не може сказати правду. Проте, найімовірніше, бреше. Такі люди, як Ґоджо Сатору не блукають у лісі. Не збиваються з курсу. У них не буває неймовірних випадковостей.
Ґето не хоче думати, чому. Він живий і це найголовніше.
— Я втратив цілий взвод, Сатору. Усі загинули, до одного, — Суґуру робить паузу, — я… я не знаю чи я… — його голос неприємно тремтить.
Він не це хоче сказати. Але слова вириваються самі по собі. Якщо він зараз не поділиться, то коли? Одного разу він не сказав Ґоджо, що мав на душі і відтоді жалкує про це кожну ніч.
— Ти молодець Суґуру, завжди був.
Ґето не реагує. Він не знає, що відповісти.
— Ти молодець.
Колись вони були не розлий вода, завжди разом, у всьому — вдень і вночі. Війна змінила все. Змінила їхні погляди на ворога, їхні методи, їхні завдання. Їх змінила.
Сатору. Ох, Сатору. Ґоджо Сатору може все, тому ставиться до ворога чи не поблажливо. Він носить на собі шеврон військової розвідки і його робота — розуміти ворога.
Ґето Суґуру не хоче розуміти ворога. Він діє жорстко й має жорсткі погляди на війну. Якщо ворог — то смерть. Повне винищення. Чи не за ці погляди він мав заплатити своїм взводом?
Проте в цьому будинку ворога нема — лише вони із Сатору удвох.
***
Щойно Ґето затуляє очі, то знову бачить, в напівдрім'ї, ворожий безпілотник, що переслідував його аж до посадки. Йому пощастило його збити. Пощастило врятуватися. Проте його руки досі в крові свого солдата, якого він намагався витягнути з палаючої машини. Він не розуміє, чому він живий, проте той хлопак, ще майже дитина — ні.
Він не розповідає про це Сатору.
Звісно йому хочеться подякувати, що за ним прийшов Сатору, а не ворог. Але Суґуру знає, що Ґоджо не заблукав. І що він тут не просто так. Розвідники не бувають просто так. Він поки що не знає, чи варто дякувати.
— Поспи.
Ґоджо ніби читає його думки. Ґето не треба пропонувати двічі втекти від незручної розмови. Він закриває очі й засинає.
Сатору відривається від темряви ночі, що укриває ліс і спостерігає за Ґето. Місячне сяйво яскраво відбивається на блідому обличчі сплячого чоловіка.
— Після стількох місяців і попри всі прокльони ти все рівно мені довіряєш, Суґуру.
***
Раптовий рев бомбардувальника будить Суґуру. Пять секунд і він відчуває вібрацію.
— Це наші?
— Наші, усе добре.
Ґето намагається встати, проте не може не застогнати від раптового болю. Він оглядає свіжо замотану ногу — вона вже знову стікла кров’ю. Проте Суґуру радий, що не довелося накладати турнікет. Найімовірніше він би вже помер.
— Болить?
— Ще і як болить.
Ґоджо сідає на коліна біля Суґуру, дістаючи з рюкзаку ліки й чисті бинти. Його рухи охайні й турботливі, і Ґето не чинить опір, не сперечається. Пальці Сатору здаються йому такими знайомими, проте чужими одночасно. Вони охолоджують душу своїм жаром і печуть своїм холодом.
А ще вони сіпаються час від часу від мінометного свисту. Дивно, адже Ґоджо мав як і всі звикнути до цього звуку.
Проте Сатору боїться не мін, він боїться не встигнути врятувати Ґето, якщо одна з них прилетить у цей будинок. Цього Суґуру не знає.
Вихід, свист, вибух.
Тиша.
Вихід, свист, вибух.
Чудового в тих звуках мало, адже це по своїм.
Сатору не перестає рахувати міни всю ніч, вслухається в кожну, чи не стає ближче? Треба слухати уважно, міни, арту, голоси, кроки. Чи буде їх хто шукати в сірій зоні?
Ґето теж намагається ловити кожен звук, тому не помічає, коли вже вільні руки Сатору лягають на його бліде але брудне обличчя.
Той боїться, що якщо випустить Ґето з рук хоч на секунду, то втратить його назавжди. І ця нав’язлива думка перемагає здоровий глузд.
— Що ти робиш?
Суґуру накриває долоні Ґоджо своїми, але не відштовхує. Руки Сатору холодні, наче зараз середина зими й Ґето міцно стискає їх. Він довго думає, що робити.
— Ти здурів? — Нарешті шепоче Суґуру.
Сатору не відповідає.
Він повільно піднімається з колін і тихо нахиляється до Суґуру. Дає йому час, щоб втекти й легко торкається уст своїми.
— Я думав про тебе щодня. Вибач, що запізнився.
Ґето не відповідає, не знає, що сказати. Боїться. Раптова думка, така паразитуюча, гірка думка, що, можливо, це їхній останній шанс.
***
Ніч тягнеться довго і все ж таки минає надто швидко. Ґето встає, пробуючи на міцність свою ногу, проте кожен крок усе ще відгукується жахливим болем.
У сутінку будинок видається не таким самотнім. Ґето обшукує кімнати, знаходить газовий пальник, чашки, каву. Непогано.
У лісі спокійно. Не чутно ні техніки, що наближається, ні автоматних черг. Тільки арта десь на горизонті.
Кульгаючи Суґуру виходить із кавою на ґанок, сідає, підпалює сигарету. Простягує другу чашку Сатору. Вони мовчки слухають спів птахів. У мирний час це міг би бути заворожуючий момент, проте зараз то не спів щастя — птахи теж відчувають важкий запах гару і тривожаться.
Сатору ж має напрочуд спокійний вигляд. Ґето знає, що в Ґоджо є всього два стани — жартувати, коли боляче і вдавати байдужість, коли боляче.
І зараз нема про що жартувати.
— То, — пробує зав’язати розмову, — що нового?
— Війна.
— Ага.
І знову тиша. Ця жахлива тиша.
— Сатору. Будь ласка, скажи правду, що ти тут робиш? Ти ж не…
Мовчить.
— Ти ж знаєш, що я не вірю у твою неймовірну випадковість.
Знов мовчить.
— Ясно. Ти ж розумієш, що це трибунал?
— Хей, я загубився, ти взагалі про що?
Ґето прикушує язик. Не знає, що відповісти.
— Світає.
— Ага.
***
Суґуру спостерігає, як дбайливо Ґоджо одягається і збирає спорядження.
— Підеш?
— Ти про що? Ти йдеш зі мною, так що збирайся.
Ґето не відповідає. Сатору одягає бронік, заряджає зброю, рахує патрони. Кидає погляд на обличчя Суґуру і все розуміє. Таки це огидне відчуття в шлунку весь ранок не від кави.
— Суґуру.
— Я заваджу. Відшукай зв’язок і повідом когось про мене. За мною прийдуть.
— Ні.
— Сатору. Я впевнений, що ми вже не в сірій зоні, у гіршому разі — я стечу кров’ю і затримаю тебе. Загинемо обидва.
Ці слова протвережують, ранять і гнівлять одночасно. За всього секунду Ґоджо відчуває з десяток різних емоцій і жодної приємної. Він не може і, головне, не хоче втрачати Суґуру ще раз. Тільки не так, тільки не зараз.
Обурення.
Сором.
Розпач.
— Та чорт би тебе побрав, Суґуру! Навіщо я тебе шукав? Щоб отак кинути помирати?!
Сатору вибухає, уже навіть не хвилюючись, що хтось може почути їхні хованки. Він і сам знає, що має робити й намагається втекти від цього знання.
Ґето теж розуміє, що Ґоджо знає.
— Усе добре, Сатору. Ти знайдеш зв’язок і повідомиш про моє місцезнаходження.
—…
— Ти зможеш. Ти найкращий.
Ґоджо вибухає істеричним реготом. Хахаха.
Звісно.
Звісно.
Найкращий.
— То все, що мені треба зробити — це знайти той клятий зв’язок, так?
Сатору ступає один крок від будинку й помічає паскудну слабкість у ногах. Такий страх він відчуває вперше в житті. Ніби ще один крок — і життя скінчилося.
Він зупиняється.
— Суґуру.
— Мовчи, не прощайся.
— Суґуру.
— Скажеш це мені, коли евакуюєш мене на базу.
Ґето хоче сказати десятки, ні - мільйони, ні! - мільярди речей Ґоджо, зізнатися в усьому, вилити все, що на серці. Вчепитися і не відпускати. Втікти і сховатися від світу. Але зараз він може сказати лише одне.
— Дякую.
Сатору слухає, як Суґуру повільно встає і підходить до його спини, впритул, майже обіймаючи. Відчуває теплу, турботливу, люблячу руку на своїй. Ледве тримається, щоб не закричати від болю і відчаю.
— Наказ не вмирати, солдате.