Work Text:
Джісон запізнювався – знову.
З жалем кинув на стіл на пачку рамену – останню в цій оселі, але не було коли її заварювати. Він спізнювався туди, куди спізнюватись не можна було в жодному разі: на кохану каторгу. Вискочив з квартири – протяг у коридорі нагадав про недосушене волосся. Заскочив назад, оглянув полиці – шапки ніде немає. Схопив старенький шарф, яким мама утеплювала передачку з їжею; намотав його на голову вже очікуючи на ліфт.
Поїздка пахнула домашніми харчами, яких він давно не бачив. Іншими словами, плюс сто до щоденних страждань.
У тиші, особливо разючій після сповненого тисячею й одним звуком породженого Джісоном хаосу, роздалося вкрай виразне зітхання. Але його не було кому почути.
Та й може то не було зітхання: у старому будинку рипіли, скрипіли та зітхали і стіни, і меблі.
…
Джісон ввалився до квартири десь о дев’ятій; у дверях сталася аварія, бо цікава дверна ручка увіпхалася до його кишені. Влупив по вимикачу – заходячи додому, він першим, що тіні й світло від, тричі тьху на них, вогнів великого міста малювали таке, що потім від згадок про тих демонів не можна було заснути.
– Ха, подбав уранці про вечерю, – промимрив Джісон, запихаючи в непомиту з попередньої порції рамену каструльку нову. В холодильнику знайшлися дві пір’їни напівзасохлої цибулі.
У коридорі знову щось зітхало.
Джісон хлюпав застудженим носом.
…
Поївши, Джісон одразу влігся на дивані. Сил ні на що не було, як і щодня, та сьогодні це відчуття було особливо обтяжливим. Він увімкнув раритетного мешканця – телевізора, аби лиш відволікав; під нього, а точніше під дурненьку романтичну комедію, присвячену дню Святого Валентина, про який він зовсім забув. Уночі він добряче змерз, але прокинутися остаточно не зміг, щоб нормально закутатися, а тим більше встати і взяти із шафи ковдру.
Він прокинувся з квадратною головою і бажанням здохнути. Будильник зайшов на третє коло, а він ще не зібрався із силами, щоб скинути з себе щось тепле, затишне і дуже важке. Джісон сів. Боліли м’язи. З вузького нерозкладеного дивану (навіщо він взагалі його щоранку збирає?) звалився важезний вовняний коц. Джісон витріщився на нього. Цього колючого монстра привезла мама, і з того часу він його не бачив. А гору з помаранчевої шерсті не так-то просто не помітити.
В протилежному куту рингу була знаменита на весь трудовий колектив Джісонова неуважність.
На кухні щось загуркотіло, ніби там водоспадом сипалися ложки. Хан лише зітхнув: навіть якби меблі почали танцювати польку, в нього не було б сил дивуватися.
– Знову полиця обірвалася, – промимрив він.
…
Додому Джісон приїхав на таксі – хвороба розігралася, й від однієї думки про громадський транспорт й дві пересадки ставало ще гірше. Він увалився до квартири, абияк роззувся, перечепився за власні щойно зняті черевики й прямо в пуховику впав на диван. Перед очима в нього танцювали вогники, темники і бозна-що ще, можливо, духи попередніх мешканців цієї оселі.
– Я зараз здохну, – заявив їм Джісон і відключився.
Він прокинувся посеред ночі, чітко відчуваючи, що над ним хтось стоїть. З жахом, який можна відчути лише в кошмарах, він схопився, заплутався, але дивом не впав – от наче хтось підхопив його під лікті. Джісон дочалапав до вимикача; електричне світло загрожувало випалити очі.
Вид безладу у кімнаті, такого звичного, у якому він знав де знайти щось потрібне, стало легше.
– Так он де воно, – Хан підійшов до дивану, з-під якого стирчав рукав його улюбленого худі, яке він давненько не бачив.
Став на коліна, смикнув – дзуськи, тканина рукава аж затріщала, але худі витягнути не вдалося. Потягнув ще – одежина наче була причавлена чимсь важким. Джісон зазирнув під диван – нічого не видно, суцільна темрява.
– Ну і добре, – проказав Джісон. – Бався, як ти так хочеш.
Він підвівся лиш для того, щоб різко присісти, схопити своє худі й смикнути на себе з такою силою, що в результаті сам Джісон упав навзнак, наче той жук. Хитрість вдалася: які б піддиванні демони його не тримали, вони втратили пильність, і ось річ вже в Джісонових руках.
Джісон усівся на диван, під яким хтось, здавалося, сердито сопів. Нарешті додумався зняти пуховик – дихати одразу стало легше. Він ліг. Якусь хвильку дивися у стелю.
– Вилізеш? – запитав Джісон у квартири.
– Ні, – відповіли з-під дивану.
– Ну й сиди там. Тільки, – Джісон усміхнувся, згадавши відомий мем. – Тільки комуналка навпіл.
Він був настільки незграбним у стосунках з людьми, що більшість діалогів мав усередині власної голови. При такому житті розмови з голосами під диваном були цілком собі притомним варіантом.
– Я схожий на того, в кого є ваші людські гроші?!
– Не знаю. Мені тебе не видно, – сказавши це, Джісон, як йому здавалося, дуже підступно і раптово скотився з дивану.
От тільки він не врахував ефекту від зіткнення з підлогою.
– Ой!
– Боляче? Сильно вдарився? – захвилювалися під диваном.
Звідти почало щось виповзати.
…
Джісон увалився додому. У дверях трапилася аварія, бо цікава дверна ручка увіпхалася до його кишені. Влупив по вимикачу й згадав, що треба поміняти лампочку, наступної миті він уже про це не пам’ятав: всі думки виштовхали смачні аромати, якими була наповнена квартира.
– Печена картопля? Та невже? Кохана, я пиво приніс! – закричав він, прямуючи до кухні.
Перше, що відчув Джісон, опинившись на кухні, це удар ложкою по переніссю. Не сильний, та все ж.
– Яка тобі тут ще кохана?! – насуплені брови Ліно виглядали вкрай загрозливо.
– Та я ж пожартував… Так чоловіки кажуть, що додому приходять… В кіно…
– Дурне кіно, – проказав Ліно й відвернувся до плити, на якій стояла сковорідка від якої линув аромат картопельки.
Але навіть це божественне видиво не могло затьмарити собою того, що Ліно був в улюбленому Джісоновому худі; його доповнював бозна-де взятий білий фартух.
– Несмачно! – виголосив Ліно після хвилини спостереження за тим, як Джісон наминає картопельку прямісінько з поставленої на стіл сковороди.
– Нє! Ти що! Дуе смачно! Я просто не звик! – забелькотів Джісон раніше, ніж зрозумів, що сам каже.
Ліно з виду цим вдоволився; він залишився стояти, обпершись об тумбочку.
– Ліно? – покликав Джісон з повними щоками їжі.
– А ти всюди можеш бути?
– Мугу.
– І у ванній?
– Звісно. Що за питання.
– Ти що, дивився, як я миюся?!
– Та не дивився я як ти миєшся! – щоки бліднючого Ліно аж зарожевіли.
– Точно?
– Але я це чув. Як і твої сусіди, – відповів Ліно й взявши одну з принесених Джісоном пляшок пива й відкрив її за допомогою виделки.
– Стій, як ти це робиш? Де навчився? – Джісон так поспішав, що мало не вдавився останньою ложкою страви.
Ліно ковтнув пива й загадковою мармизою промовчав.
– Ем, тобі не треба працювати домогосподаркою. Те, про комуналку, то я так сказав… – почав Джісон дивлячись у вже пусту тарілку.
Ліно фиркнув.
– Ніхто з людей мене не може змусити!
– До чого змусити?
– Ні до чого!
– А, добре.
Минула ще хвилина, за яку Ліно сів за стіл поряд з Джісоном.
– А… тобі тут не нудно?
– Ні.
Джісон (не без внутрішнього тремтіння) стукнув Ліно по носу своєю перед тим продумано облизаною ложкою:
– Неправда.
Ліно поглянув кудись в куток, а Джісон вкотре за два дні (лишень тільки повірити, минуло всього два дні відколи він їх побачив!) задивився на фіолетові відблиски в чорних очах.
– Якби це було можливо… – почав він.
…
В одному з кабінетів контори, де Джісон ніс свій тягар офісного працівника запанувало легке збудження, схоже на бульбашки шампанського, що грають-грають, а іноді дають у ніс.
– А ви вже знаєте, що в Джісона новий хлопець?
– В сенсі новий? В нього колись був хоч один?
– Я бачила його в оперному!
– Пресвята Маріє… А тебе як туди занесло?
– Він спав на плечі в такого гарнюніка...
– Спав в оперному? Типовий Джісон.
– А яка хоч була вистава?
– Га? Та не вистава, а опера!... Та ми з хлопцем ходили, яку він обрав, я в тому не розбираюся…
– Як це на тебе схоже!