Work Text:
«Собаки гавкають на тих, кого не знають»
(Геракліт з Ефеса, фр. 97)
1
- Темний! Дивіться, онде йде Темний!
Чоловік, що його називали цим прізвиськом, удавав, що не чує, як навсібіч розноситься шепіт. Смагляве й похмуре, його обличчя було нерухоме, немов мармуровий портрет – той, котрий через десятки століть друкуватимуть у підручниках з філософії.
Чоловік перетинав агору по діагоналі, притримуючи рукою край одежі – схоже, він боявся забруднитися, випадково торкнувшись когось із натовпу.
Завершилася шістдесят дев’ята Олімпіада, і давній Ефес шумував, наче котел з баранячою юшкою. До міста повернулися атлети і гетери, мандрівні артисти і швенді, поети, ритори і багаті нероби. З такої нагоди басилевс урядив гуляння: Ефес виславляв легконогого Аркесілая, бігуна, що привіз з Афін лавровий вінок переможця.
Темний пробирався через юрбу, закликаючи десять Аріманових кар на особливо буйні голови. Та раптом примхлива, нерівна мелодія привернула його увагу: на розі стояла жінка із флейтою. Обличчя її, колись, імовірно, чарівне, тепер несло на собі слід надмірної любові до вина, а фривольне вбрання і сандалії з позолоченими ремінцями видавали у ній гетеру. Навколо стояли роззяви, улюлюкаючи та сміючись. Темний наблизився і відчув, як деякі з них вдавилися сміхом.
Неподалік від гетери, на втоптаному п’ятачку, двоє акторів представляли сценку. Перший, опецькуватий спітнілий хлопака, насупившись, промовляв:
- Але поясни ж мені, друже, чому Геракліт говорив, начебто неможливо в одну ріку вступити двічі?
Другий, зобразивши на фізії напружені роздуми, по хвилі відказував:
- Але ж це, мій любий Сафоне, ясно, мов білий день! Яка ріка, познайомившись із ним одного разу, захоче вдруге спаскудити свої води?..
Поруч двійко волоцюг відтворювала діалог у діях: той, що лежав на землі, певно, зображав річку, а той, що стояв, намагався на нього наступити, але щораз отримував ногою у промежину і сторчака летів під ноги втішеній юрбі.
- Схоже, ти маєш рацію, мій друже Євплонію! – незворушно вів далі товстун, начебто не зауваживши пантоміми, що розгорнулась по сусідству. – Такий відлюдькуватий цей Геракліт, і лицем потворний, що навіть річка не впустить його до себе в лоно.
- І певно, тому і дружини в нього нема…
Темний поспіхом відійшов, намагаючись опанувати лице. Навздогін йому долинув багатоголосий регіт.
Подальший шлях його лежав уздовж вулиці Куретів. Мощена каменем від стіни до стіни, вона провадила просто до палацу басилевса і там розсипалася на безліч провулків. Навколо дзвеніли крики торговців: ткачі, ювеліри та гончари наввипередки пропонували свій строкатий товар; під ногами перехожих плуталися кудлаті пси.
Майже біля самого палацу до Темного підійшов миловидий юнак. Низько вклонившись, він проказав традиційну формулу вітання:
- Радуйся!
- Радуйся і ти, коли знайдеш причину, - стримано відгукнувся Темний.
- Басилевс кличе тебе на обід.
- Я не прийду.
Юнак знітився, проте одразу ж повторив, але інакше:
- Твій брат кличе тебе на обід!
- Я сказав тобі: не прийду! Скільки разів мушу се повторити? Що мені робити у тім домі безпутства? Хлебтати нерозведене вино разом з п’яницями? Спостерігати, як розріджуються їхні вогненні душі? Розбивати об свою голову глек із нечистотами, як це заведено на ваших бенкетах? Зволь – я не хочу.
- Схаменись! – прошипів юнак. – Ти говориш про басилевса!
Губи Темного смикнулися – це могло б зійти за посмішку, якби не крижаний, зміїний вираз очей.
- Тобі нагадати, хто тут цар за правом народження*?
Посланець не знайшов, що йому відповісти, тож Темний, стенувши плечима, подався своєю дорогою.
Храм Артеміди – ровесник Темного – був збудований за міською стіною, там, де Каістрос струмував до моря. Мовби силуети жриць у білих хітонах, підносилися до небес колони храму, і було їх більше як десять дюжин. Сяяли під сонцем схили даху – не черепичні, як було заведено повсюдно, а вироблені зі сліпучого, у срібних прожилках, мармуру.
Темний ішов знайомою дорогою до Дому богині, стискаючи в руці свіжий пергамент. Сонце палило голову. Темний кривив рота, міркуючи, чого б ефесцям було не побудувати храм у межах міста, як чинять усі мешканці благословенної Еллади. Що за сміховинна примха!
Аж ось, нарешті, і тінь: Темний опинився у гаю колон і зітхнув із полегкістю. Крок, другий, третій, десятий – і у самісінькому серці храму його зустріла Артеміда. Але не Артеміда-мисливиця, із гнучким станом і зграєю лютих псів… Богиня-покровителька Ефеса була інакша: Жінка, Мати, Хранителька сім’ї, Артеміда Ефеська носила прізвисько Полімастос, Багатогруда.
Якусь часину Темний споглядав бронзову фігуру із безліччю грудей – величезна, вона сливень торкалася тім’ям склепіння храму.
- Неймовірно, - пробурмотів він. – Неймовірно, що люди вигадують чудовиськ і вклоняються їм! Невже не бачать вони, яка вона потворна – попри суворий профіль і гордовиту шию!
Різкий оклик перервав його роздуми:
- Ти знову тут, сину Блосона?
- Радуйся, жерче. Так, я знову приніс тобі свій рукопис.
- А чи приніс ти також і платню, Темний?
- Звісно, жерче. Я готовий платити, скільки ти скажеш, аби лиш ти обіцяв мені, що слова мої будуть збережені, і що жоден смертний не прочитає їх раніше, ніж сповняться строки.
- Я вже обіцяв тобі це. Повторювати не стану. Давай свій пергамент.
Темний хитнув головою:
- Дозволь, я спущуся з тобою в підземелля: маю упевнитися, що жоден злодій, жоден зловмисник не пробереться у Сховище.
- Жодному злодієві, якщо він при ясному розумі, не знадобляться твої тексти, - гмикнув жрець. – Надто вони темні, Темний. А що до зловмисників – повір мені, цей храм стоятиме до скону віків, і жоден смертний не зважиться посягнути на нього, побоюючись гніву Богині*.
Після короткого візиту в підземелля жрець вивів свого відвідувача нагору і зупинився на сходах.
- А скажи мені, сину Блосона, - ліниво запитав він. – Ти боїшся смерті?
- А смерті немає, - у тон йому відказав Темний. – Адже смерть – це все, що бачимо ми наяву. Люди на вулицях, нічні волоцюги, і ті, що співають фалічні гімни на честь Діоніса – усі вони мертві, і їхній Діоніс – суть Аїд. Безсмертні – смертні, смертні – безсмертні; смертю одне одного вони живуть, життям одне одного вони вмирають.
- Знову твоя діалектика! – жрець пирхнув і навіть збирався плюнути, проте вчасно схаменувся. – Безглузді слова, що лиш гнівлять богів. Боги – безсмертні. Люди – смертні. І отак ставити їх поруч, отак, як робиш ти – непомірне зухвальство. Артеміда покарає тебе, Темний, за блюзнірські промови на порозі її храму!
- Покарає? Цікаво, що ж може мені зробити той шмат бронзи, перед яким ти маєш такий побожний трепет?
- Згадай, що сталося з Актеоном*! – просичав жрець. – І коли тебе розірвуть собаки, не дорікай небесам, що вони несправедливі – знай, що тебе спіткала божественна кара!
- Я не планую перетворюватися на оленя, - зауважив Темний.
- А хіба олень і ти – не суть одне? – глузливо спитав жрець. – Здається, так воно виходить з точки зору твоєї… діалектики.
- Ти нічого не зрозумів у діалектиці, жерче, - спокійно відповів йому Темний. – І, боюсь, не лише ти. Тож зберігай мої пергаменти й надалі. І не забувай, скільки я тобі за це плачу. Сподіваюся, якщо не честь, то жадоба утримає тебе від необачних вчинків.
***
Вогонь палав, облизуючи стіну. Над ним у триногому лебесі* булькала баранина, присмачена травами й овочами. Вуглики на жаровнях відкидали жовтогарячі відблиски на обличчя басилевса та його гостей. Зараз у помешканні залишилися найближчі друзі дому, і тому благородний муж Ефеса не приховував своїх почуттів.
- То ти кажеш, що він відмовився прийти?!
- Так, володарю, - голос юнака-посланця помітно тремтів: не без причини він побоювався, що за погані вісті йому загрожує швидка й жорстока кара.
- Як він пояснив свою відмову?
- Я… я не наважуся повторити його слова. Він ганив тебе і твоїх друзів, володарю.
Басилевс вдарив кулаком по столу і залпом хильнув чималий келих вина.
- З мене годі! Цей чоловік не буде більше попирати брудними ногами вулиці мого міста.
- Ти можеш стратити його. Або вигнати, - зауважив Селевк, позіхаючи. – Хлопчику, передай мені тарелю з сиром…
Юнак, не зводячи перестрашених очей з басилевса, простягнув радникові таріль. Той взяв кілька скибок і продовжив свою думку:
- Гадаю, містяни не засудять тебе. Твій брат давно вже не викликає в людей інших почуттів, опріч зневаги. Над ним усі сміються.
- Я не можу ні стратити, ні вигнати його! – похмуро заперечив басилевс. – І саме тому, що він – мій брат! Я не хочу давати народові ані найменшу причину гадати, що я не певен у міцності моєї влади. Якщо ж я вб’ю власного брата, знайдуться такі, хто скаже: он воно що! Либонь, повелитель Ефеса боявся, що Темний відбере його привілеї… До того ж і велемудрий Мелісс, учень Парменіда, приходив слухати Гераклітові плутані слова. Мене багато хто засудить, Селевку. Я не можу так ризикувати.
- Далебі, ти правий. Та що з того… Ми можемо обійти цю невеличку перешкоду. Всього лише й треба – знайти правильні слова для твого наказу, володарю!
І радник, сміючись, зачерпнув із кратера ще одну порцію вина.
***
Темний міряв кроками невеличку кімнатку. То підходив до вікна і погрожував комусь судомно стиснутим кулаком, то підсідав до столу і поспіхом писав, а то замислено чухав холку меланхолійного собаки, що слідував за ним, наче тінь.
- Он воно як. Отак, значить, вони вирішили обійтися зі мною!.. Беззаконний закон – от їхня зброя. «Хто не сміється і ненавидить людей, той має покинути місто до заходу сонця» - такий закон вирішили вони прийняти, але ж нема таких, що не сміються, окрім мене. О, люди! Хочете знати, чому я ніколи не сміюсь? Не тому, що я ненавиджу людей – а лиш їхні хиби… Що ж. Я піду. Піду, не чекаючи, заки зайде сонце, і житиму не вдалині від моєї вітчизни, але вдалині від підлоти!
Собака уважно слухав, помахуючи хвостом.
Темний збирав пожитки.
І перш ніж стіни Ефеса вкрилися всіма відтінками пурпуру та вохри, вчитель діалектики вийшов з дому. Блищали слюдяними прожилками камінці при дорозі, тяжко дихали оливи, прибиті пилом; у долині сяяв величний храм Багатогрудої; але Темний, кинувши у той бік один лише погляд, повернувся до міста спиною і подався в гори.
2
Він повернувся до Ефеса ранньою весною.
Чи то самотність, що спричиняє болі в чутливому серці, чи може зела на сніданок і корінці на вечерю, або сукупність цих причин, - зіграли з Темним поганого жарту. Раніше смагляве, різко окреслене лице стало синюшним і набряклим. Надмірна волога заповнила усі суглоби й порожнини його тіла, перш ніж страдник поборов свою гордість і вирішив звернутися до лікарів.
…Діоген з Лаерти пізніше стверджував, буцімто Темний обійшов усіх цілителів Ефеса, одного за одним, і кожному ставив одне і теж питання: «Чи можеш ти зливу обернути на посуху?» - але жоден не зрозумів питання і не дав вірної відповіді; тож Темний відмовився від лікування, звинувативши спантеличених лікарів у невігластві. Він вирішив довірити своє зцілення природі, для чого, обмазавшись коров’ячим гноєм, ліг на осонні. І тоді міські кудлаті собаки, чиїм улюбленцем він був довгі роки, не впізнавши його у химерній, моторошній подобі, накинулися зграєю і розірвали його на шматки.
***
Геракліт – Гермодору*:
«…От уже і душа моя віща провидить своє майбутнє звільнення з цієї темниці, і, виглядаючи з тремтливого тіла, згадує свою вітчизну, звідки зійшовши, утілилася в нинішнє тіло, цей труп, що інші його вважають живим, стиснутий у слизові, жовчі, сукровиці, крові, жилах, кістках і м’ясі…
Душа же – безсмертна: вона полине у небесну вись, і приймуть мене ефірні чертоги, і [там] я обмовлю ефесців.
Я житиму, доки існують міста і краї, і завдяки моїй мудрості ім’я моє не перестануть промовляти ніколи. І навіть якщо місто ефесців буде розграбоване і всі вівтарі зруйновані, місцем пам’яті про мене стануть душі людські.
Я йду, ефесці пожнуть плоди своїх власних рук, а тобі, доблесний чоловіче, усього доброго!»