Work Text:
осінь тут завжди була мокрою. багряне листя вкриває землю товстим шаром настільки, що здавалося наче асфальту там ніколи й не було - лише суміш гидотно коричневого чогось, що раніше було листям, бруду та калюж.
містечко зовсім маленьке. навколо лиш ліс та й величезне озеро, куди батьки часто тягнуть своїх дітей літом коли спека сягає до сорока градусів, а повітря стає настільки розпеченим, що триматися у більш-менш здоровому ґлузді лишається можливим тільки за наявності вентилятора або біля водойми, тож більшість обирали найдешевший варіант.
зимою озеро також користувалося достатньою популярністю. якщо родині пощастило та хоч хтось мав ковзани, то каталися цілими днями, особливо на зимових канікулах. хоча, деякі без жодних проблем робили це й без потрібного спорядження.
містечко - згубне місце. тут майже нема молоді старшої за двадцять років. усі намагаються пошвидше втекти з міста, де з розвах імпровізована ковзанка та й ліс у якому всі ще з раннього дитинства та постійних побігів від батьків знають кожен кущ та кожен камінь.
ґето ніколи не розумів батьків. вони весь час казали що це містечко чудове для дітей та підлітків, що тут природа та свіже повітря і суґуру просто нічого не розуміє якщо так сильно хоче втекти до міського життя та шуму який, на їхню думку, ніколи не стихав, а лише перетікав з вулиць до пабів, лише ставав зовсім трохи тихішим у вечір неділі, а до вечора п'ятниці ставав неможливим. але ґето їх не слухав. він мріяв про втечу. мріяв про життя у ритмі великого міста, мріяв про бари, мріяв відчути себе живим десь між роботою з графіком три через три та клубами диму у неоновому світлі нічних вивісок під якийсь не дуже хороший алкоголь. він мріяв про життя. те життя, яке показували у фільмах які він дивився з батьківських касет з самого дитинства, про яке чув по телевізору з новин і яке здавалося настільки близько, настільки недосяжно.
за вікном лише початок листопада, а ґето вже ненавидить кожен ранок, який починається жахливим звуком будильника що сповіщає про початок нового дня. він ненавидить школу, ненавидить майже кожного, хто є в цьому місці і хто з кожним днем зариває його все більше й більше у щиру жахливу та страшну ненависть. вони всі дурні. не розуміють що це місце не те де треба лишатися. вони всі застрягли тут до кінця свого жалюгідного життя, вони лишаться тут та згниють на роботі у якомусь найближчому підприємству завдяки якому містечко все ще має шанс на існування, або у єдиному магазинчику, або, що ще гірше, викладачами у цій же школі.
суґуру не такий. він вилізе з цієї ями з гниючим під ногами листям, він вилізе, зідре усі нігті під корінь о мокрі та запліснявілі стіни цієї ями але вилізе. виберется з нічного жаху в якому існує сімнадцять років.
певне, якби суґуру був зовсім самотнім у цій негласній боротьбі, він би теж впорався. просто, можливо, це було б важче реалізувати, але він би зміг. добре що перевіряти не приходится.
ґоджо сатору. хлопчик що з'явився тут лише з два роки тому як промінь самого яскравого сонця. такого яке буває у середині весни. воно яскраве, але не змушує бігти від нього до найближчої тіні, навпаки. воно змушує тягнутися до нього. гріє але не пече. як промінь у величезній, темній та сирій ямі. промінь, за яким хочется йти. ґоджо сатору показав йому що таке життя. ґоджо сатору, чиї батьки займалися якимось відмиванням грошей у великому місті і чиї витівки викрили, через що вони були змушені переїхати до чорта на паски та лишити усе своє життя. ґоджо сатору, посмішка з лиця якого не сходила, певне, абсолютно ніколи. ґоджо сатору, який носив свої дурнуваті окуляри навіть у пасмурну погоду і який розвіював будь яку темряву навколо суґуру.
тільки от такої думки про нього був лиш один ґето.
в містечку не люблять приїжджих. не люблять вискочок і не люблять "не таких". ґоджо сатору - хлопець під два метри ростом з білосніжним волоссям та зовсім синіми, навіть деколи неживими очима. він надто гучний, надто незграбний та надто незрозумілий для всіх навколо. а таких не люблять.
проте суґуру розумів його. розумів як ніхто інший, хай і ніколи не був навіть у хоч трохи схожих життєвих обставинах. ґето здавалося, що їхні душі, у існування яких він не вірив, споріднені. що вони створені щоб бути поруч, що вони народилися на цей світ заради того, щоб бути разом.
ґето суґуру - хлопчик, що жив у середньостатистичній родині де на кожну вечерю всі збираються за одним столом та розповідають якісь історії за день, де кожне свято проходить у колі родини та з подарунками, же всі люблять один одного. по своєму, іноді не показуючи цього так як до цього звикли інші, але люблять.
ґоджо сатору - хлопчик, який ніколи не знав що таке батьківська любов, підтримка та турбота. він знав тільки зо таке гроші та о котрій за ним приїде водій щоб відвезти зі школи на гурток іноземної мови, а потім у художню школу.
вони абсолютно різні. різні за характером, різні за реакцією на ті чи інші події, але вони абсолютно точно створені один для одного.
ґето тягне сатору до себе додому, лізе з ним на горище і курить одну цигарку на двох, бо якщо красти більше батько точно дізнається. він слухає про місто. про життя там, про вічний поток людей та те наскільки життя там насичене. сатору каже що наскільки б сильно він ненавидів художню школу, він би малював портрети суґуру беззупину. ґето каже, що хотів би жити з сатору. ділити з ним маленьку квартиру студію, завести двох котів або собаку, вигулювати кожного ранку разом, дивитися старі фільми на касетах та засинати разом. ґоджо хлюпає носом, відводить погляд та зовсім гірко посміхається. суґуру гладить його по блідій щоці, витирає сльози, тихо каже що хлопці не плачуть.
між ними двома - щось набагато більше ніж прив'язаність, щось набагато більше ніж кохання. між ними - прірва, яка так швидко заповнюється, дозволяючи торкнутися один одного.
коли сатору обіймає його, ставить підборіддя на маківку, ґето хочется дихати. вдихати ґоджо сатору, зробити його своїм кислородом. наче його присутності недостатньо щоб осягнути. недостатньо щоб відчути його ще ближче.
коли ґоджо сатору цілує, суґуру здаєтся, що весь світ навколо зупиняється. що тепер існують лише вони одні.
руки сатору теплі як те саме сонце. він дозволяє ґето грітися об себе на вулиці коли стає зовсім нестерпно існувати у постійній сльоті, тримає суґуру за руки та гладить великими пальцями. ґоджо посміхається, дивиться йому в очі з-під придуркуватих окулярів. ґето суґуру здаєтся, що він тільки зараз навчився дихати.
з кожним тижнем находження у школі стає більш нестерпним. звичайно, тут ніхто не спроможний на адекватну реакцію щодо двох хлопців, які весь час поруч. звичайно, адже їх однолітки гуляють з дівчатами за руку, а не один з одним, водять дівчат на горища щоб серед ночі дивитися на зорі під тихі пісні "radiohead" та "the cure" з батьківських програвачів.
ґето на подібні зауваження лише закотував очі, згадуючи, наскільки правильними здавалися руки сатору на його талії під тихий спів пісні "bullet proof" серед кухні його будинку о четвертій ранку. і як їх тоді тільки не почули...
але іноді однокласники заходили надто далеко. зловити сатору на обшарпашому баскетбольному майданчику за школою не було якоюсь надто важкою та неможливою задачею навіть у середині грудня. ґоджо сатору сидить десь у куті великого поля, закритого дірявою сіткою та витирає кров з розбитого носа. він ковтає сльози, витирає щоки рукавами своєї досить легкої для такої погоди куртки. суґуру підходить тихо. він зітхає, простягає ґоджо цигарку та легенько гладить по голові. хлопці не плачуть, сатору.
ґето суґуру впевнений, вони виберуться. вилізуть, тягнучи один одного з гнилої ями. вони вилізуть, тримаючись за руки до того самого яскравого травневого сонця, чиїм посланцем був сатору. ґето обов'язково поверне його додому.