Work Text:
Ванда Максимофф завжди ненавиділа багряний колір. Колір крові, колір жорстокості. Колір, який переслідував її, який захоплював і знищував усе, що вона могла б полюбити, лишаючи її сам на сам з власними демонами. Багряна відьма… Та єдиний багряний, який вона любила, – це волосся Наташі Романової.
Чому саме Нат? Ванда не знала відповіді на це питання. Просто одного дня, під час особливо нудних зборів у вітальні Месників, волосся Романової лягло у її руки. Вона тоді майже не помічала те, як пропускає жорсткі пасма крізь пальці, бавиться з кінчиками… Однак раптово під час цього дійства їй стало легше, а Чорна Вдова навіть трохи задрімала на її колінах.
– Чому ти не прибереш їх? Обріжеш чи заплетеш? – цікавиться Ванда одного дня, коли у Нат гарний настрій і її голова знов на колінах дівчини. – Це було б логічно, враховуючи нашу роботу. Вони не заважають тобі?
Нат навіть очей не відкриває, хоча точно відчуває повний цікавості погляд Ванди на собі. Однак і відірвати його Максимофф також не може.
– Вважай, що мені просто не подобається як я виглядаю з коротким волоссям, – жартує вона.
Ванда погоджується з такою відповіддю і киває, полишаючи розпитування. Однак сама думає про те, що є у цьому щось сакральне – у тому, що волосся Наташі таке довге. Вона й сама не любила обрізати волосся. Їй здавалося, що вона, наче Самсон з легенд, у такому випадку втратить контроль над собою – була б її воля, ножиці б взагалі не торкалися її пасм. Однак у той момент як Нат вголос думає чи личила б коротка зачіска самій Ванді, відьма не може не замислитися над цим.
Звичайно ж, ці думки зникають вже ввечері, коли дівчина сідає біля дзеркала та бере у руки гребінець – той самий, яким колись її волосся розчісував брат (у неї лишилося не так багато речей з дому, однак цю вона берегла дуже ретельно). А от думки про Нат лишаються. Шпигунка тепер займає її голову. І не тільки голова, але і якось раптово побутове життя: Нат закриває її собою на місії, лається на Віжена, коли той знову забуває про двері, та сперечається з Тоні, коли той намагається зцідити у Ванди ще крові на аналіз, бо «вона вже і так бліда, май совість, божевільний генію».
А ще тепер вони говорять не про волосся. Точніше не тільки про нього. Про будь-що інше. Про моду, коли Нат з цікавістю перебирає багато підвісок на шиї Ванди. Про кіно, коли вони бачать Стіва та Бакі на дивані за переглядом фільмів тридцятих та сорокових. Про сім’ю, коли Ванда просить Чорну Вдову поїхати разом до могили П’єтро, а потім довго плаче на її плечі до пізньої ночі.
Нат показує дівчині театр. Ванда ніколи не була у театрі вдома, не їла морозива на Рівінгтон-стріт, не мокла опівночі під дощем… Вона багатьох речей не робила до Нат. І в них обох таке враження, що вони ніби намагаються урвати більше один одної, поки як одну, то іншу відправляють на завдання. Наче кожна така місія могла були останньою. А вона могла.
– Ти любила когось, Нат? - пошепки питає Ванда, коли вони сидять біля телевізора.
Романова майже дрімає, відкинувшись на спинку дивану, її очі тільки іноді розплющуються, щоб показати, що вона слухає тихе перешіптування закоханих персонажів якогось древнього чорно-білого фільму з колекції Стіва на екрані. Та Ванді зараз не так цікава картинка, як співрозмовниця. Вона не знає, чи має право питати, чи відповість Наташа, однак справді чекає відповіді.
– Так, було кілька разів, – на цей раз Наташа не просто розплющує очі, але й нарешті дивиться з-під вій на Максимофф. Її погляд втомлений, у неї якраз сьогодні була важка місія, після якої Ванда довго лікувала її подряпини. Чому Нат не пішла до медичної капсули для дівчини загадка досі. – Але це сумна історія, маленька відьмо.
– Чому?
– Коли ти живеш достатньо довго, всі кого ти любиш, лишають тебе. Або їх забирають.
Нат переводить погляд на екран, однак Ванда помічає окрім втоми у глибині зелених очей ще й раптовий глибинний сум. Вона підсідає ближче та вкладає голову їй на плече. Багряне волосся лоскоче ніс, однак важливіше так і не вимовлене « я тут, все добре». Навряд чи Максимофф зможе стримати обіцянку довго, однак тепер вона буде намагатися.
– Просто інколи я думаю, що жити таке життя важко, Вандо. Але весело, визнаю, – тихий мелодійний сміх наповнює кімнату, коли Нат погладжує м’яке волосся дівчини, яке та так і не обрізала.
Вандра муркоче як маленьке кошенятко та зовсім не пручається, коли м’які вуста Нат торкаються торкаються її обвітрених губ у легкому поцілунку. Бо це здається правильним.
Вона не виказує незгоди і пізніше, коли Нат проводжає її до самісінької кімнати, а потім просить дозволу увійти. Раніше вона ніколи не просила дозволу, однак зараз це також правильно. Вони просто сплять цілу ніч у міцних обіймах – кошмари Ванди вже не здаються їй такими жахливими, а Нат навіть не прокидається кожні п'ятнадцять хвилин.
Вранці Ванда прокидається першою. Вона йде на кухню і починає їхню нову спільну традицію – приносить Романовій у ліжко чорну каву з однією ложкою цукру. Це чомусь видається таким важливим, що вона усміхається кожного разу поки варить маленьке горнятко у турці на плиті.
Нат тепер завжди ночує у кімнаті Відьми. Це нормально. Це правильно. Романова відчутно штурхає у плече Клінта, який хотів було пожартувати на цю тему, та дає запотиличник Старку, який все ж жартує про це, що змушує Ванду ніяковіти. Насправді, Максимова ніяковіє постійно, навіть коли Стів обережно обіймає її та говорить, що радий за них, а Бакі за ним із розумінням усміхається Романовій, яка застигла позаду своєї тепер вже офіційно дівчини.
Але навіть ніяковіючи Ванда розуміє, що неймовірно щаслива. Вперше з того моменту, коли не стало П’єтро. І саме Нат робить її щасливою.
***
Ванда Максимофф завжди ненавиділа багряний колір. Колір крові, колір жорстокості. Колір, який переслідував її, який захоплював і знищував усе, що вона могла б полюбити, лишаючи її сам на сам з власними демонами. Багряна відьма… Але єдиний багряний, який вона любила, – це волосся Наташі Романової.
І варто було визнати, що Ванда любила Наташу Романову набагато більше ніж ненавиділа багряний.