Chapter Text
Did it happen near the house?
Was it closer to the pavement?
Well, how'd you feel when they found out?
Who'd you tell, and how'd you face it?
But you said, “I guess I needed you More than I thought”
But you don't think I'll feel it too,
‘Cause you're a boy. Are you in the mood?
-“Are you in the mood?”, Bay Faction
Нейтан був схожий на собаку. Злого такого собаку, що демонстрував зуби та голосно гавкав, пирскаючи слиною. Йому ніхто не робив щеплення від сказу, тому, якщо Нейтан вкусить — смерть буде довгою, жахливою і неминучою.
Але зовсім скоро цьому страшному собаці повибивали зуби та посадили на ланцюг посеред великого бункера, де його ніхто ніколи не знайде. І добре.
Його новий хазяїн зовсім не любив собак. Втім, дуже цінував їхню відданість. Містер Джефферсон ніколи не пестив і не хвалив. Ніколи не давав навіть надій, а коли вони у Нейтана з'являлися — він їх одразу видовбував, хапаючи за молоді стегна своїми руками у білосніжних латексних рукавичках, що так неприємно стягували шкіру при дотиках. Ці руки такі чисті, але містер Джефферсон завжди був по вуха у чиєїсь крові. Іноді кров Нейтана змішувалися з кров'ю тих дівчат, немов палітра фарб, якою його вчитель нарешті породив би справжній шедевр. Але час йшов. Кров кінчалася, а шедевр так і не з'являвся.
– Мені потрібна Вікторія, – якось мовив містер Джефферсон, застібаючи свою абсолютно чистеньку білесеньку сорочку, поки Нейтан у його ногах почував себе настільки брудним, що хотілося виблювати шлунок.
– Марку, прошу, тільки не Вік… – прошепотів він, поки слова дерли подразнене від крику горло. Невже навіть доза наркотику у його жилах більше не притупляла біль повністю.
Містер Джефферсон глянув на улюбленця зверхньо, так, ніби дивився з небес. Хоча, це просто лампі пощастило світити німбом над його головою.
— Що ти сказав? — вчитель завмер. Його погляд закрижанів. І може він й справді не розчув, проте все, що не було схоже на тихе “Так, Марку”, або “Буде зроблено, Марку”, розцінювалося як девіантна поведінка. А її він допустити не міг.
– Я сказав “Так, сер.” – Нейтан був наївним, але не тупим, він вмів виконувати накази. Це його призначення.
– От і добре. А тепер приберися,– він кивнув у сторону “творчого безладу” у вигляді молодшого Прескотта на підлозі, серед одежі та бруду, – і з'їбися.
Нейтану повторювати вдруге не треба. Нейтан хороший, слухняний хлопчик.
Поки він одягався, намагаючись не робити різких рухів, його погляд прослідкував за Марком. Вчитель впевнено пройшовся по бункеру до свого столу. На ньому все було ідеально складено та розфасовано, червоні теки позаду були упорядковані на полиці, поряд з різними документами. Джефферсон дістав одну з них. Нейтан придивився. На корінці теки чорним маркером було виведено “Рейчел.”
Його тіло здригнулося. Рейчел — це тільки його провина. Це провина Нейтана, що він, йдучи на поводу у почуттів, не розрахував дозу і вколов занадто багато. І Марк це знав, тому на його обличчі розпливлася хитра усмішка. Він відкрив теку одразу на середині.
– Чого вилупився? – мовив вчитель, навіть не піднімаючи очей від фотографій у теці. Нейтан і так знав, на що він там дивився. Він пам'ятав ці фотографії досконало, вони надовго в'їлися в його пам'ять. Оголене тіло Рейчел Ембер та її пусті зелені очі. Її пози не людські, ніби вона просто набита пір'ям лялька, яку веде ляльковик.
– Ти що, оглух? – з роздумів його висмикнув сталевий голос містера Джеферсона. – Ні, вибач, я вже йду. Нейтан схопив свій червоний бомбер та пулею вилетів з бункера.
Дорога від старого сараю, у якому був розташований бункер, до Академії Блеквелл займала достатньо часу для роздумів над своїм життям. За вікном, то тут, то там, швидко проносилися силуети будинків та дерев. Вже вечоріло, тому яскраве сонце падало на порожнє сидіння поряд.
Нейтан тупо дивився прямо, ігноруючи все, що його оточувало. Доїхати неушкодженим йому допомогла вдача, й тільки вона, бо Нейтан настільки загруз у власних думках та спогадах, що йому було просто не до дороги, не до пішоходів, і не до того, як там падає світло.
Вже зовсім скоро він припаркував свій червоний позашляховик серед інших машин на шкільній стоянці. Виходити не поспішав. Там його не чекали. Нейтан дістав пачку сигарет з бардачка та закурив, підпаливши її кінчик старою батьківською запальничкою.
“Це стається не так вже й часто”, думав Нейтан, ніби виправдовуючи Марка.
“Не все так погано”, він дозволив диму поширитися легенями та кивнув сам до себе.
“Він мені як батько,” — лише від цієї швидкоплинної думки, й без того бліде лице, здавалося, побілішало ще більше, скривилося у таку гримасу, неначе ще трохи, і всі вранішні ліки полізуть назад. Хоча Нейтан і не знав напевне, як батьки повинні поводитись зі своїми дітьми, але був точно впевнений, що містер Джефферсон — найгірший приклад батьківської фігури.
“Може, це він не сприймає мене як сина.”
Він і не помітив, як сигарета дотліла до фільтра. Недопалок негайно полетів у відкрите вікно.
Останній місяць, все навколо Нейтана здавалося таким сюрреалістичним, ніби дуже дурний, але жорстокий сон. У горлі тисло постійне передчуття, що їх скоро спіймаюсь, що ось-ось, і він буде гнити у в'язниці аж до самої старості, поки містер Джеферсон дивитиметься на нього з камери навпроти.
Буде дивитисядивитисядивитися. Витріщатися. Дивитися на нього. Брудно. Буде дивитися і посміхатися тією своєю посмішкою, яку бачать учні на уроках фотографії. Такою невинною посмішкою доброго професора. Ніби він не накачував тих дівчат наркотою, не фотографував їхні молоді оголені тіла, не вбивав, не змушував Нейтана їх закопувати на звалищі. Ніби Нейтан не був його чернеткою. А що, якщо Марку залишать фотографії з ним? І він буде вдивлятися у них кожен день, тримати у своїй камері під подушкою…
Нейтанові плечі смикнулися, чи то від ліків, чи то від багатої уяви. Він замружив очі та виліз з машини.
“Вдих, видих, ну ж бо…”
Треба негайно дійти до кімнати та лягти. Скільки ночей підряд він вже не спав? Голова розривалася від шторму думок та образів.
Вдих, видих.
Він ледве плентався по сходах вгору і навіть не помітив, як дістався потрібного поверху.
– Бум, Прескотт, ми взяли тебе за яйця, – почулося через закриті двері гуртожитку. Зазвичай, коли так кажуть, це ніколи не передбачає нічого хорошого.
Увійшовши у коридор, перше, що побачив Нейтан — Макс Колфілд, зі своєю подружкою-панкухою. Дівчата були чимось збуджені, але їх щастя швидко затихло, варто було їм помітити, що вони не одні.
Макс тримала у руках зіплок, Нейтан одразу впізнав його, як і свій другий телефон, призначений для Марка, різні рахунки та листи. У пам'яті точно сплило, як він ховав все це за диваном. Вона що, була у його кімнаті?
У Нейтана увірвався терпець. Саме це стало останньою краплею.
– Що ви робите у нашому гуртожитку?!
Вони переглянулися.
– Яка ж ти набридлива, Хуйолфілд, – Нейтан почав швидко скорочувати відстань між ними. Руки мимохіть стиснулись у кулаки.
– Стій, де стоїш! – Макс позадкувала далі у коридор.
– Змусь мене, курво, – Нейтан виплюнув слова, ніби вони обпалювали йому язика.
Дівчина глянула на Хлої, яка, зрозумівши весь обсяг проблеми, одним швидким рухом відштовхнула Прескотта від подруги. У цю ж секунду, поки Нейтан був надто заклопотаний своїм обуренням, його знову штовхнули, але вже сильніші, чоловічі руки.
Воррен, з фінгалом під оком, дивився, хижо примруживши очі. Дихання уривчасте. Цього разу він готовий битися.
– Йдіть, я розберуся! – здається, Воррен так само казав, коли Нейтан розмалював йому обличчя востаннє.
– Ану з'їби нахрін звідси, – для повного щастя не вистачало тільки бійки. І так слабке тіло ледве трималося на ногах, а тепер ще й доведеться розмахувати кулаками.
Воррен вдарив першим. Вдарив головою, прямо у перенісся. Пульсуючий біль пронизив обличчя.
“Мерзотник вкрав мій удар,” тільки й встиг подумати Нейтан перед тим, як прийшло запаморочення. Його збили з ніг, і він впав спиною на брудну від підошов підлогу.
Макс позаду зойкнула, прикриваючи рота руками. Серце калатало у грудях. Це не могло продовжуватись. Нейтан скипів.
– Тобі пизда! – однією рукою Прескотт потягнувся до своїх штанів та дістав пістолет, що тягав під ременем. Рука тремтіла, але він вже наставив його на кривдника. І у той самий момент було все одно, що буде потім, як його покарають, і чи посадять. Був тільки Нейтан, пістолет й останні крихти здорового глузду.
Але Воррен ногою вибив зброю зі слабкої хватки. Пістолет відлетів, гучно вдарившись об паркет.
– Відвали від мене, чудило! – Нейтан навіть не встиг договорити, як йому прилетів удар кросівкою у живіт. Прескотт зліг назад додолу, склавшись навпіл, але навіть це не дуже допомогло.
– Подобається робити людям боляче, га?! – чулося десь зверху, поки його футболили, немов м'яча, – Макс? Кейт? Мені, а?!
Нейтан не відповідав. Він намагався схопитися за Ворренову ногу. Марно. Після ще одного удару, нападник опустився на одне коліно, перейшовши вже до кулаків.
– Відчуй це, уїбане! – ще один удар кудись у морду. А потім ще, ще… Воррен бив і бив, збиваючи кісточки пальців у кров.
– Не чіпай… Мене.., – Нейтан ледве дихав, коли його лице вже вкрилося кривавими набряками. Не лишалося нічого, окрім принизливого рюмсання і вимолювання милості.
– Пробач, пробач мені.., – пробубонів він, ледве розтуляючи рота.
– Йому вже досить, – крикнула Макс, допомагаючи Воррену встати з колін. Нейтан закашлявся. Здавалося, така кількість ударів по животу та нирках щось точно зачепила.
Він скрутився в позу ембріона, все ще кашляючи та ганебно захлинаючись сльозами впереміш з власною кров'ю.
Хлої наблизилася до нього, підняла пістолет та крізь зуби процідила:
– І хто тепер сучка, га? – на що негайно отримала обурення зі сторони Макс, яка буквально тільки що взяла у голову, що вона тепер — людина миру та злагоди. Піс, бляха.
Вони, якомога швидше перебираючи ногами, пішли геть, лишивши Нейтана там, на холодній підлозі. Він не підіймався, не було сил. Лише шепотів, як йому шкода. Дуже шкода. Ніколи йому не було так шкода.
𓆝
Нейтан вже і не згадає, як дістався своєї кімнати. Він лежав на шкіряному дивані під стінкою, майже не дихаючи, бо будь-який, навіть найменший, рух викликав біль, що гаряче і гостро розливався тілом.
У кімнаті було темно, немов у склепі. Вона була охайна, прибрана настільки, наскільки вистачало його сил. Проєктор світив на стіну у Нейтана над головою, демонструючи одну з його останніх фотографій. Давно він вже не фотографував, давно не відвідував заняття містера Джефферсона, та й будь-які інші.
Добре, що сюди не заходить навіть Вікторія, бо, з такими атрибутами, як картини на стінах у вигляді дівчат, туго перев'язаних мотузками, або чоловіків з понівечиними кривими хребтами, можна було подумати, що Нейтан або поїхав глуздом, або просто останній збоченець. Збоченцем він себе назвати не міг, це уж точно: від однієї думки про зносини його коробило. А от чи зійшов Нейтан з розуму, це вже зовсім інше питання. Його зараз обмірковувати він не мав наміру.
Звисаючою з дивану рукою Нейтан зміг дотягнутися до пігулок, що розсипалися килимом. Він, не дивлячись, пальцями загріб штуки чотири. Глянув на те, як вони лежали на долоні. Такі різнобарвні: рожева, синя та дві помаранчеві. На сніданок, обід, вечерю, перекус. Краще за будь-яку їжу.
Він усміхнувся пігулкам. По одній закинув їх до рота та ковтнув, кожен раз закидаючи голову назад, аби не довелося запивати єдиною рідиною у кімнаті — шампанським.
Треба було почекати зовсім трохи, аби пігулки почали діяти. Щоб біль пройшов, і захотілося жити. Щоб перед очима розгорнувся строкатий калейдоскоп. Розсип яскравих плям. Щоб думки почали з'являтися на стелі, ніби проєктувалися прямо з голови.
Нейтан заплющив очі, в очікуванні, поки на обличчі сяяв вишкір не зовсім білими зубами.
Побитий життям та сраними гіками Нейтан Прескотт, лежачи на дивані в гуртожитку Академії “Блеквел” портового містечка Аркадія-Бей, безмовно дякував Майклу Клеґу за синтезацію екстазі у 1981-у.