Work Text:
Мамина колискова… Ніхто окрім Аллаха не знає як тримається воїн Гектуг за цю колискову.
Він привчив себе подумки поринати в неї щоранку ще не розплющивши очі та щовечора перед відходом до сну. Кожний раз коли проклята монгольська сутність намагається бодай підняти голову.
От якби був живий Конур, Гектуг не приховував би від брата як палає іноді душа від гніву чи образи. Або від жаги крові. Як доводиться тримати в кайданах, на зашморгу вбиту в розум поведінку, яку його змусили вважати за звичайну.
Та навіть яскраве світло ісламу, що повернуло в його життя хиткий спокій, допомагає не завжди.
Ось тому й прокидається кожен раз воїн Гектуг не тільки зі словами звернення до великого Аллаха, а й із цією колисковою, що звучить в його голові. Колисковою, яку заспівав голос рідного брата. Тією, що повернула вкрадений розум та назавжди прив’язала його до душі та тіла.
Най не зламатися кінчикам твоїх крил…
Бо як це співала мама він так і не згадав.
Най Всевишній не дозволить тобі потребувати допомоги безчесного…
Та навіть у найважчі часи, коли повний місяць тривожить душу, а сухий вітер приносить запах полину зі степу та вириває з міцних обіймів сну, першою допомагає оговтатись саме вона.
Най не зламатися кінчикам твоїх крил…
Не манкурт. Гектуг. Не манкурт. Ніколи знову.