Work Text:
Шкіра обличчя довкола шрамів від старості стала особливо потворною. Принаймні, потворною вона була на дотик. Одне вціліле око майже осліпло, тому залишалось тільки здогадуватись, який саме вигляд мала та шкіра. Зовнішність не хвилювала Леві. Після стількох навіщось прожитих років взагалі нічого не хвилювало. Часом від неробства, як от зараз, раптові непрохані спогади виринали з пам'яті і лише тоді він знову міг щось відчути. Проте, якими би не були ті спомини, єдиним, що залишалось опісля, було гнітюче почуття болю. Такі марення наяву нагадують наркотичну залежність: добре доти, доки ти в моменті, але коли ефект відпускає, стає паршиво. Для Леві це і була своєрідна залежність, бо не зосталось нічого (нікого) на цьому світі, чим (ким) би він дорожив.
Життя не дурманило йому голови, як молодим і закоханим навесні, не тримало його прикутим до мирських радостей (хіба що, до крісла колісного, яке знову згодилось внаслідок старечої слабкости кінцівок і хребта), не залюблювало його своїми піснями і сонячним світлом, а тільки безконечно виснажувало, як вирвану з ґрунту рослину, що поволі всихається, аж поки зовсім не згине.
Брехнею буде сказати, що Леві коли-небудь по-особливому цінував своє життя. Не цінував. Та все ж, укоротити віку собі не смів. Страху не було - смерть була близькою, знайомою; вона була всюди і завжди поряд, ще відколи він став на обидві ноги та поки ці ноги його не зрадили, і тепер, схудлі й тонкі, лежали, безвільно складені одна до одної, у кріслі; вона була звичною, прийнятною і зрозумілою. У теперішній ситуації смерть була логічною і милосердною.
Про це можна було би серйозно думати, якби власне життя хоч колись належало йому. Від голодної передчасної кончини в дитинстві врятував мамин брат; розірвану плоть зшила докупи Ханджі і тим самим назавжди залишилась в кривих рубцях. У дійсності не дозволяв собі навіть подумки зазіхати на право покінчити з усім. Та найбільшою мірою існування, яким би воно наразі не було, це результат саме Його роботи. Того, хто, як невидимий бог, дав йому це життя; Того, хто насправді володів буттям Леві і ним самим; Того, хто жив, будучи мертвим.
Відданість є сильніша за смерть, вірність є вища за життя.
І Ервін жив усупереч і понад усіма примітивними людськими категоріями.
Нехай жив не фізично, а лише у голові старого Аккермана, який міг забути ім'я матері, та ніколи - синяву Його очей, і все ж жив: шумів безкінечними думками і своїми незрозумілими колись нікому теоріями в змученій свідомості; тривожив снами з минулого і будив примарами на світанку, коли через темряву в кімнаті Леві жалюгідну мить секунди вірив, що цього разу перед ним справді Він, не черговий привид, а як розуміння повертало його до реальності відчував, як судомить шию від здавленого ридання; стояв непорушно найголовнішим і найважливішим у самій середині колись живого і гарячого серця Леві, аж поки те серце не розбилось, мов од шматка скелі, холодного каменю, кинутого потворою-титаном, одначе Ервін все ж залишився там, де мало бути серце; посміхався молочними обличчями немовлят і беззубими ротами світловолосих дітей, звук сміху яких солдати не чули колись, багато років тому, коли все було залите кров'ю. Він жив у поруху легень, у словах і помислах, у кожній сивій волосині на голові.
Ервін Сміт був живіший за всіх людей, яких все ще міг бачити своїм одним оком Леві Аккераман. Вбити себе означало б вбити Його.
Леві міг би віддати усе, що коли-небудь мав, але не посмів би зневажити Його працю та боротьбу таким слабкодухим вчинком, як самогубство. Сором пропікав нутро від усвідомлення, наскільки безсовісно було б так учинити, і відразу полегшення огортало напружені плечі, коли він нагадував собі, що свідомо ніколи цього не зробить. Зрозуміло, чому молоді курсанти вистрілювали собі в голову після зустрічі з гігантами, зрозуміло, чому жінки топились разом з своїми дітьми після неврожайної осені. Для всіх решта такий акт був найважчим рішенням, нестерпним тягарем і останнім варіантом у темній безвиході. Леві такого варіанту для себе не допускав, і обирав продовжувати жити заради Ервіна, як колись обирав помирати заради Нього.
Якби Леві вмів молитись, то точно молився би Йому. Він склав би свої поморщені долоні докупи, притулив би їх то тонких губ і ревно шепотів би слова палкої молитви, у якій прохав би, щоб його земне немічне тіло розтануло, наче раптовий згук серед дерев у густому лісі, а розум натомість навічно поєднався з Ним; щоб Він милостиво дозволив Леві бути Його частиною, як Він сам є частиною Леві; щоб голоси їхні злились з голосами всього людства у єдиний дзвін, який безперестанно лунає у вухах, якщо прислухатись у цілковитій тиші, мов вічне нагадування про полеглих; щоб десь в іншому всесвіті, десь, де ніколи не проливається кров від руки ближнього, де любов і життя є найбільшими цінностями, де цивілізація зневажає війну, а історію не переписують, щоб десь там вони знову зустрілись і разом прожили так, як їм ніколи вже не вдастся тут.
Але Леві не вмів молитись.