Work Text:
Тарасу затерпає тіло. Він сидить за робочим столом і проклинає себе під ніс, імітуючи бурхливу роботу за документами. Чому тато не сказав, що це шкіряне крісло таке незручне? Чому мовчав? Посидь тут ще декілька годин і проковтнеш хребет. Як він майструє, сидячи на цьому монстрі?
Мовчки. Тато ніколи не осудить його подарунок. Тато ніколи не ранить його. Тато дуже старається бути і татом, і мамою водночас.
На подушечках пальців накопичується піт, вії злипаються від сліз. У горлі пересохло. Тарас обводить поглядом обличчя всміхненої жінки й перевертає світлину долілиць. Нестерпно. Її чорні очі з котячим прищуром, її повні губи з карміновою помадою, її ширококрисий автограф у кутику. Ця комбінація осідає в голові, як дим у легенях. Її хочуть мертвою. Він потирає перенісся і встає, аби розім'яти тіло. Шкіряне крісло вже не здається такою критичною проблемою, але якщо Тарас подумає про щось інше, то зійде з розуму. Про щось інше, що повинно стати кров'ю на руках.
— Тарасіосе!
Він обертається на звук. Звісно. Хто ще може використовувати наскільки вбоге прізвисько? Скільки не проси його, все одно називає. Татові вважає це кумедним. Навіть якщо Тарасіосу вже двадцять п'ять і він давно не обмотується білим простирадлом. Нехай. Татові дозволено думати все, що завгодно, бо це, бляха, тато.
— Все сталось так швидко. Я не наважувався тобі сказати…
Ну все.
Остання стадія раку? Цироз печінки?
Тато відтягує рукава картатої сорочки. Тарас ніколи не бачив, аби усі ґудзики були на місці. Майбутні мерці завжди одягаються святково, правда? Правда. Отож. Сонячне проміння з прочиненого вікна торкається татової усмішки. Вона несмілива, кривувата, наче сміх так і рветься, а тато стримується, кусає щоки. Його грубі пальці бавляться з браслетом, облишивши рукава.
— Я запросив одну жінку на нашу вечерю. Вибач. Ну, так склалось. Я знаю, що ти хотів сам на сам, я знаю, просто…
Серце пропускає удар. Два.
— Я закохався, наче хлопчисько.
Це все ще його тато. Його тато, який відвертався від кожної пропозиції познайомитись, бо маленький син дома. Нема часу на ці всі перипетії. Нема, але тепер є. М'язи зводить від такої різкої широкої усмішки. Нарешті він погодився мати своє щастя й відпустив минуле. Майбутнє прослизнуло через відчинені двері. Нарешті! Тарас пливе під сонячні проміння і бере тата за кутасті плечі, стискає міцно. Тканина сорочки нова, приємна на дотик. Пальці залишають на ній трохи мокрих слідів.
— Ти не проти? Справді не проти?
— Тату! Боже. Хоч сотні жінок на нашій вечері!
— Куди стільки… Мені вистачить її єдиної.
Тато хихоче майже як п'яниця. Бачити його таким — найвище благословення. Найцінніший дар. Тарас дозволяє собі поніжитись у коротких обіймах і лише тоді задкує, поки не впирається у спинку шкіряного крісла. Він схрещує руки на грудях, хитає головою, наче намагається стрясти посмішку.
— Що ж. Тобі слід розказати, правда? Хоча ні. Дізнаєшся усе на вечері. Скажу одне — вона співачка. Молодша на десять років. Може, ти її знаєш.
Отже, їй тридцять п'ять. Цікавий вибір. Хай там що, а доки він щасливий, доти байдуже, хто вона така.
— Юліанна Нагорна, — каже тато з неабиякою насолодою, смакуючи кожен склад.
Чорні очі з котячим прищуром підморгують.
Ні. Бляха. Блять. Тарас сковтує в'язку слину, киває, тато говорить щось ще, розповідає більше, але у вухах чутно лише стогони серця. Це неправильно. Так не має бути. Це неможливо. Не буває у всесвіті настільки неочевидних і жахливих збігів. Він скочується по адреналіновій спіралі й знаходить опору в шкіряному кріслі, яке скрипить від натиску пальців.
Тато осудить його подарунок.
Вони сидять за столом вже протягом години. Тарасу здається, що стілець під ним, як завжди, плавиться; страви до біса прісні й несмачні. Тато вмів готувати, але сьогодні жоден кусок не ліз в горло. Свічка мерехтить від легкого вечірнього вітерця. Свідомість тече вслід за воском. Треба зібратись з думками. Треба взяти себе у руки. Треба перестати драпати стегна та не сподіватись, що поталанить занести інфекцію, і в результаті — померти, залишивши усіх щасливими.
Юліанна у житті краще. Її чарівність осідає на язику гірким сльозливим посмаком.
Яскраві губи, які рухаються у чіткій вимові літер, чорні очі, які мружаться від потішних жартів. Вона принесла у дім дорогий запах пудри й білого мускусу. Обличчя світиться цілковитою задоволеністю, що характерна для глянсових моделей з вакаційних реклам.
Духовка видає писк.
Тато встає з-за столу:
— Що ж. Настав час пирога. Фірмового! Зачекайте-но хвильку.
От вони і залишись наодинці. Тарас відриває погляд від пустої тарілки й насилу розслабляє руки. На стегнах залишаться хворобливі патьоки синців. Юліанна дивиться прямо на нього. Її блаженна усмішка раптом сповзає. Чорні очі нагадують за пустотою дула ґвинтівки. Тато закриває за собою двері й зачинає копошитись на кухні.
— Ну?
— Що — ну?
— Коли ти вже візьмешся виконувати завдання, га? — нетерпляче каже вона.
Тарасу перехоплює подих.
— Тобто?
— Не дуркуй. Тобі наказали вбити мене.
Полум'я раптом згасає. Юліанна перехиляється через стіл й задуває свічку. Її нафарбовані карміновим кігті драпають скатертину, — вона б точно роздерла ними його стегна, — залишаючи після себе вм'ятини. Слова відмовляються складатись у речення. Він видає приголомшене:
— Звідки Вам відомо?
У відповідь — дзвінка тиша. Тарас прикушує язик. Дурень. Ну дурень! Хто ж таке запитує? Він розкриває рот, аби виправитись, додати щось ще, але його зупиняє придушений смішок.
— Я замовниця, щеня.