Work Text:
Кастіель ненавидить светри. Вони зазвичай колючі, дуже старомодні ще й з високим горлом.
Кастіель ненавидить високі вороти, вони його душать, кожної хвилини стискаються коло шиї більш інтенсивно. Ось вони вже не дозволяють йому вдихнути і він смикає тканину до тих пір, поки не розтягне її так, щоб та висіла. Неестетично, непрактично. Фу.
В кабінеті холодно, опалення прикрутили, бо надворі тепер не два градуси, а цілі чотири. В цьому панельному будинку збудованому ще до народження Касової прабабусі в стінах немає нічого, що б забезпечувало тепло. Тож вибір обмежений, або сім кофтин, або один надокучливий, але теплий светр з вовни.
Який знову його душить. Кас нервово хапає тканину обома руками і тягне так сильно, що вона не просто розтягується, вона майже тріщіть.
Стукає Беккі, не чекає його відповіді, штовхає двері і звісно застає Каса за насильством над светром.
— Ти ж розумієш, що вона через декілька хвилин знову стягнеться назад?
— Так, Беккі, я розумію. Чого тобі?
Дівчина ображено надуває губи, ледь помітно примружує очі.
— Якщо ти не помітив, в нас не працюють телефони. Чак викликає тебе до себе.
Кастіель закочує очі і облишає дурнуватий светр. Сьогодні він точно купить пляшку бензину і спалить його в смітнику.
Він працює в «На долоні» понад рік. Як тільки він закінчив навчання в університеті сталась трагедія. Пожежа забрала в нього батьків і будинок. Він зостався на вулиці без грошей, рідних та підтримки. Нічого не лишилось. А потім його професор з письма покликав його до себе в усіх сенсах цього слова. На роботу, до дому, в сім’ю.Тепер він зобов’язаний стариганю своїм життям. Тому він — молодий хлопець, що подавав надії застряг на цьому блошиному дні.
Чак в кабінеті опинився не один. Навпроти два стільці зайняли чоловіки, у віці приблизному до Чакового.
— А ось і наш молодий працівник, що зчинить революції в наших видавництвах.
Кас застиг в проході. На нього дивився Кроулі – очільник видавництва «Пекельних новин» і Боббі Сінгер – репортер відомий тим, що допомагав слідству в розшуку серійних вбивць їх міста і статтями про них.
Кастіель лише кліпав.
— Хлопче, все гаразд, сідай. — Боббі плескав по місцю поряд з собою і Кастіель сів збираючись з думками. Що від нього хочуть? Раптом він помітив край тканини, що неохайно висіла в нього під носом, притис її до шиї червоніючи.
— Кастіелю, це Кроулі та Боббі Сінгер з Пекельних новин». Вони тут, щоб ухвалити з «На долоні» рішення про остаточне возз’єднання наших видавництв.
— Вітаю нас.
— Так. – Чак очевидно засмутився відсутністю очікуваних овацій. – Першу статтю ми вирішили зробити приземленою, не без долі містики і твого авторства. Бажано без псевдоніму.
– Можливо почнемо не з настільки радикальних оновлень? Можеш скористатись псевдонімом Джиммі. Але, – очі Кроулі на мить заблищали жовтим, не медовим відтінком в карих райдужках, а зміїним, отруйним жовтим, – востаннє.
– Чому саме я?
Тепер відповів Боббі і до Кастіеля долинув запах сигаретного диму та хмелю.
– Бо ти нове полотно. Ми створимо тобі резонансний образ людини, що копирсається в білизні потойбічного і нічого не боїться.
Касові мурахи пішли спиною, а в роті пересохло.
– І що ж я опрацьовуватиму?
– На перший погляд, нічого страшного. Наші зв’язки повідомили про тіло дівчинки знайдене в вічних льодах. Його везуть до нас в музей, в тебе є три дні, щоб написати статтю про неї та відфотографувати в найжахливіших ракурсах.
– Чому такі обмежені терміни?
– Потрібен резонанс.
Кастіель багато чого не розумів. І навіщо Пекельним новинам зливатись з такими посередніми новинами як в них. І навіщо їм він, але погодився на умови.
Ввечері не зміг почати роботу. Зайнявся обмірковуванням легенди для експоната та статті. Потім спалив светр в смітнику і вирішив, що завтра мусить потрапити до музею будь-яким чином та шляхом.
Коли вже ліг в ліжко і накинув на себе теплу ковдру пожалкував, що з’їхав від Чака. В старигана було тепло і затишно. В його новій квартирі вітер гуляв між щілинами в половицях та вікнах. Він підібгав собі тканину під щоку та заховав в ній змерзлого носа. Сон все не приходив, голова повнилась думками про завтрашній день, про охоронців в музеї та правопорушення, що він збирається здійснити.
Там працювали дужі хлопці. Не старі обм’яклі дядьки, а чоловіки, що скрутять тобі шию і кинуть на підлогу, якщо ти не так глянеш на експонат.
То що ж робити?
Прийти коли людно?
Лише післязавтра, тіло привезуть сьогодні ввечері, тоді музей скінчить робочий день і буде замкнутий для відвідувачів.
Пхатись туди вночі?
Ризик бути спійманим зростає на сотні відсотків, він не знає, як часто охоронець робить обхід і де є камери. А вони є, коли Кас ходив туди не з метою порушити закон, він помітив дві чи три. Але експонат першу ніч зберігатимуть без штучного світла, для уникнення пов’язаними з цим ушкоджень. І камера в темному приміщенні не потрібна. Він буде на це сподіватись.
Як він потрапить вночі в музей?
Через звичайний та чорний ходи не вийде. Напевне вони охороняються. Отже, підвал чи горище. Підвал – навряд, він тут просто не потрібен, старі експонати зберігаються в сухих приміщеннях, або відвозяться в інший штат на демонстрацію та зберігання. Лишається горище. Воно там є, але чи є туди хід?
В музей таки доведеться завітати зранку. Він ледве силою змушує себе витягти долоню з-під ковдри і розблоковує телефон. Майже третя ночі. Потрібно відпустити думки і нарешті заснути. Але якого дідька так холодно?
Вирішує перевірити всі вікна завтра вже, якщо встане - прокинеться зовсім і бувай навіть примарна надія на 4 години сну.
За умови, що йому таки це вдасться.
О сьомій ранку він виявляє прочинене вікно на кухні. Підлога льодяна, навіть капці не рятують. Він наче граючи в «Підлога це лава», стрибає з одвірка на одвірок в спальню і закутується в ковдру. Так виморозити собі дім ще треба вміти. Кава охолола за хвилину і він п’є її махом, наче бурбон. Хапає в зуби канапку і вдягає найтепліше худі, що має в себе. Воно майже нове, ношене два чи три рази. Причиною слугує велетенський напис на спині, «Великий хлопчик», придурок Гейб завжди займався такою дурнею. Але одяг теплий, він планує багато часу провести на вулиці. На дверях приліплена пластиліном висить гнівна записка « – Наркомане, хоч іноді піклуйся не тільки про свій зад», о, він навіть здогадується, хто автор записки. Вже уявляє, як завтра вріжеться в нього зі стаканом гарячої кави, а потім зникне у своїй загадковій манері. Чорта з два той біс йому хоч щось мугикне.
Біля музею в таку рань майже нікого і йому це не подобається. Якщо при таких обставинах поряд з охоронцем буде тертись юнак, охоронець не буде настільки дурним, щоб не звернути увагу на нього. Але це може спрацювати і навпаки. Коли не має за ким слідкувати, сенсу цього робити не так багато. Він вагається ще хвилину, розстібає пальто і відчиняє двері музею.
Отже, він зацікавлений в саморозвитку хлопець, що прогулюється містом з крамнички в крамничку і вирішив завітати в музей. Абсолютно не підозріла, симпатична та вродлива людина.
Кастіель ступає до каси і замовляє білет. Не метушиться, не говорить зайвого, навіть не посміхається, він зайнята людина. Така, як сотні відвідувачів, що будуть тут сьогодні. Касир віддає йому папір і він не піднімаючи голови крокує до других дверей, прямо в проході зносить з ніг охоронця.
Той гепається йому в ноги, і крекчить, лається, підіймає очі і Кас клянеться, він ще не бачив у своєму житті більш вродливої людини. Він хоче дізнатись де ж навчають та клепають таких охоронців, сам би замовив послуги на все життя у такого, аби лише милуватись його присутністю.
– Ви що, голову в дупу запхали? Дивіться куди йдете.
Кас не може відірвати погляд від його очей, носа, губ, присідає, щоб краще роздивитись його. Хто ж його батьки? Янголи, демони, Боги? Кас клянеться що закохався в нього вже, ось в цю секунду.
– Ти при своєму розумі? Чого вирячився?
– З тебе тільки ікони малювати. – Промовляє Кас і встає на ноги, подаючи охоронцеві долоню. Той не гордиться, приймає допомогу і розтирає покалічений лікоть.
– Ти що, того?
– Що того?
– Ну з цих? Бісексуалів, чи як їх там?
Кас посміюється собі під носа, згадуючи ціль прибуття сюди, розуміючи яку дурню натворив. Ейфорія від споглядання такого прекрасного чоловіка потрохи відступає, причиною цьому слугує очевидна його недалекість. Шкода, хоч у бажань Каса і так не було ніяких перспектив реалізації.
– А ти хіба ні? Я притримують думки, що всі люди так чи інакше бісексуальні, подумай про це на дозвіллі.
Охоронець ошелешено дивиться на нього, і Кас поспіхом його лишає. Не привертати уваги було єдиним його завданням. Він його з тріском провалив, так ще й показав охоронцю себе з усіх можливих ракурсів. Пролетів по всіх фронтах.
Годину він блукає музеєм, змінюючи курс кожного разу, коли на горизонті з’являється синя форма охоронця. А з’являється вона часто. Частіше ніж мала б. Він занотовує камери, кожну, яку помічає вписує в блокнот. А потім пробирається в приміщення для прибиральниць. Офіційна версія «Шукав туалет», а по факту – шукає вхід з горища.
І він помічає старий люк в припавшому пилом кутку. Тут ніхто не прибирає і не перевіряє нічого. Кас використовує довгий рукав кофти, як рукавицю, і нею чіпляє гачок люка. Драбина поскрипуючи спускається і Кас підібравши хвоста покидає місце злочину. У вухах шумить , серце б’ється в шаленому ритмі, він готовий закластись, що відчуває терпкий смак адреналіну в роті.
Йому назустріч виходить Дін. Охоронця звуть саме так, про це повідомляє бейдж, коли Кастіель намагається викрутитися з ситуації нажаханий до смерті. Дін дивиться в сторону підсобних приміщень, окидаючи Каса зацікавленим, квапливим поглядом. І Кас майже хапає того за куртку, приходячи до тями в останню секунду.
– Подумали над моїми словами?
Дін зупиняється. Недовірливий вираз на його обличчі, та збентежені очі видають, що подумав, хоча Кас і говорив, і говорить це для зв’язки слів. Ну що, якщо в ліс, то вже вовків боятись зась.
– Подумав.
– То як хочете перевірити свої припущення - повідомте, я знаю пару дієвих способів. – Що ж він витворяє зараз? Всередині він вже червоний з ніг до п’ят, але якщо запам’ятатись, то краще, як безсоромний відвідувач, а не злодюжка нишпорка.
– Обов’язково. – Відповідає Дін і вони обидва розуміють, що цей діалог не має ніякого продовження, але Касові потрібно, щоб Дін в жодному разі не пішов туди, куди зібрався. Тож він вдається до останнього, що мав би робити:
– А ще я загубився, де тут туалет?
Охоронець розгублено підіймає брови, а його рот відчиняється в вигуку подиву. Він долонею показує наліво, Кас знає, що саме там туалети і він усміхається йому рухаючись занадто швидко. Він прокручує в голові свої дії, якщо Дін піде з ним, сприймаючи це як запрошення. Жодного пристойного розвитку подій він собі уявити не може. Але він впевнюється, що охоронець не прямує за ним, видихає і підіймає долоні. Вони тремтять та побіліли, Кас впевнений, що також зблід. Але попри всі негативні емоції, відкриваючи двері музею він відчуває ейфорію, адреналін все ще бурлить в крові, а щелепи не потрапляють одна на одну, але йому вдалось.
Хоча дещо змушує Каса по справжньому сумувати.
Якби вони з охоронцем зустрілись в інші часи, в іншому світі, де Кас не напише статтю про експонат, який Дін мав би охороняти і не створить йому проблем, можливо його симпатія мала б якісь позитивні перспективи. Але не все бажане, Кас може отримати.
Вночі поряд з музеєм ні душі. Мороз неприємно щипає щоки, а пальці одягнені в перчатки все-таки німіють. Кастіель нерішуче обходить музей з різних боків, обираючи ракурс. Ззаду будівлі, в провулку між смітником з парканом та стінами є драбина. Кас вирішує, що залізе по ній на дах, а там пробереться до відчиненого завжди вікна горища. План має спрацювати, інакше ніяк.
Драбина слизька та холодна, Кастіель вмощує черевик на ступень, він зслизає і Кас зависає над смітником, спираючись лише на залишок сил в змерзлих м’язах рук. Треба бути обачнішим.
Перчаткою хапає різьблений край даху. Кас відштовхується кінцівками і хробачком повзе далі. Місто відпочиває, свідки йому не загроза, але він все одно вслухається в кожен шорох навколишнього світу. Сусідній будинок сяє, Кас дивиться в його вікно. Цікаво, там хтось живе чи працює? Хто саме? Можливо це звичайний житель, продавець крамнички з автозапчастинами, а можливо це хтось з родини мера, чи сам мер. Йому варто було б знати про це місто трошки більше, проте він ніколи не турбував себе зайвою інформацією, так, журналісти іноді можуть так робити, щоб запросто не злетіти з котушок.
Зліва хтось рухається, ледь помітний, але вкрай тривожний звук, Кас в страхові оглядається. Нікого. Це лише підбурює хвилю страху, перетворюючи в цунамі. Кас напружує очі, жмуриться, дихає носом, щоб видавати менше звуків і пари, аж поки не помічає білі вуса підсвічені світлом сусіднього будинку. Руде нещастя вирішило його провідати, стати співучасником серйозного порушення закону.
Все це змушує його підвестись і рухатись далі, діяти за планом. Мапа музею з занотованими камерами вимальовується в його уяві за потреби, жодної він не пропустить. Треба лише вилізти з горища в зал і рухатись коридорами наліво, тримаючись лівих стін, завжди, а велику залу обходити майже притулившись до дублікатів картин Пікассо. Все так просто на словах. Є лише одна обставина, яку він навряд зможе контролювати – охоронець.
Він ступає носком на підвіконня, воно під ним неприємно скрипить та тріщить, Кас молиться одними лиш губами і ставить туди другу ногу. Поглядає на вікна сусідніх будинків. Пусто, лише іноді вітер гуляє по його тілу, та кіт через раз муркоче, оглядаючи його спроби зацікавленим поглядом жовтих блискучих очей.
В приміщенні пусто, буквально пусто. Ні коробки, ні стільця, навіть ремонтного, або прибирального приладдя не має. Все покрите пилюкою, скоро вкриється мохом. Кас не зачиняє за собою вікно.
Люк виявляється відчиненим. План спрацював, Він востаннє збирається з думками і ступає на драбину в музей. Лампи горять всюди, все як і вранці, лише відвідувачі відсутні. Картини та експонати сумують в самотності. Кас безшумними кроками пробирається по мапі у своїй голові. Ось вони ті самі двері за якими, орієнтовано, ховають привезену годину тому дівчинку з льоду. Від потилиці до кінчиків пальців пробігає хвиля струму, він хапається за ручку, наче не знає що це і як працює, незграбно натискає і тягне на себе.
Його стрічає темрява і Кастіель затамовує подих, доки тремтячою рукою намацує ліхтар. Кнопкою вмикає його і бачить перед собою ідеально збережене тіло дитини. Йому стає фізично погано. Тепер він вмикає світло в кімнаті і бачить все чітко. Тільки зараз він відчуває, як в кімнаті морозно. Контейнер, в який поміщено експонат, це справжній холодильник, але прозорий і розміром з коробку. Дитя скорчене, згорблене, маленькі пальчики обіймають колінця. Нігтики, волосся - все це людське, все це з їх світу. Це просто мертва дитина в кризі. Йому звертає кишки. Він дістає камеру, робить кілька хороших для статті фото.
Раптом світло гасне. Кастіель панічно оглядає кімнату, єдине джерело світла в зачиненій темній кімнаті, його ліхтар, але і той починає мигати. Кас наосліп намацує вимикач, але світло не вмикається. Тепер він стоїть в повній темряві і відчуває, як його щоки мерзнуть ще сильніше, він змушує себе думати, що це холодильник, що йому здається, доки руки вишукують ручку.
Ось долоня об щось чіпляється, він опускає її, проводить і розуміє, що це точно не ручка, це не холодильник чи щось з меблів. Це щось округле, на рівні його живота. Кас ковтає в’язку слину, сліпими очима вглядаючись в місце, де його руки гладять щось невідоме. Долоня опускається нижче, в кімнаті вже майже неможливо витримати, пальці ніг оніміли від холоду, і він розуміє, що гладить зараз чийсь ніс та щоку. Це дитина, вона стоїть перед ним. Кастіель не може видати і писку, немов німий продовжує рухати рукою, аж поки Щось не піддається доторку. Зап’ясток колить від різкого болю, і щось гаряче тече передпліччям Кастіелю під пальто.
Світ вибухає яскравим білим, Кас закриває очі. Він все ще в шокові, не може навіть вдихнути. Двері відчиняються і на нього блідого з прорізаними венами на лівій руці дивиться охоронець. Все йде не за планом. Його обличчя суворішає, він хоче щось буркнути, тягнеться за наручниками, але завмирає в крокові від Каса. Кастіель і сам не розуміє, що відбувається, але його таки нудить на підлогу, коли він бачить абсолютно пустий холодильник. Дівчинка зникла.
– Ви збочений злочинець, я зараз викличу копів, поясните їм де ви діли труп. Експонат.
– Я не чіпав холодильник руками. – Кас дивиться на криво перебинтовану Діном руку. Кров вже просочується крізь тканину.
– Ага, тоді якого члена в тебе мокрі перчатки?
Якби Кас знав, він відповів би. Йому потрібен психіатр, бо дитина там була. І він пальцями її торкався, і вона його поранила.
– Я не знаю.
Дін нервово ходить з телефоном перед камерами. Через раз поглядаючи на його зап’ясток. Гудки не йдуть взагалі, але виклик є. Він знову кидає слухавку і набирає. Результат не змінюється.
– Щось з мережею. Нічого, в нас часу повно. А поки що може просто зізнаєшся де ти дів дівчинку?
Кастіель думає лише про холодну голову під його рукою, його погляд блукає кімнатою, зупиняється на камерах, наручники відчуваються середньовічними кайданками. Всі зали музею висвічуються перед очима, камери охоплюють всі кути, тож план Каса одразу був провальним, і тільки один монітор змушує його тремтіти сильніше. В кімнаті з дівчинкою є камера і дівчинка зараз там. Стоїть, дивиться на нього. Кас не вимовляє ні слова, лише мугикає щось, відчуває лише одне бажання – втекти.
– Що з тобою, ти наче смерть поб...- Дін слідкує за його очима. Оглядає один екран, інший, аж поки не помічає її, бліду, мокру, на щоках і досі лишились частинки льоду. – Господи.
Тілом Діна проходить хвиля дрижаків. Він не може відвести погляд від неї, темні пасма обліпили кругле личко. Кров стигне в жилах, йому стає холодно, він тупцяє стопами, намагаючись вдихнути, але в легенях пече від холодного повітря, наче він вийшов в пургу, сидить в снігу. Крізь імлу примарного морозу він чує чоловічий голос, аж поки не згадує, що поряд з ним є ще хтось.
– Діне! – Кричить незнайомець, шарпаючи його в плече.
– Це що за чортівня? – Дін дивиться на червоні від холоду пальці.
– В тебе губи сині. – Кас нишпорить пальцями в його задній кишені і таки знаходить ключі, але не може їх впевнено взяти. Ключі падають на підлогу. – Допоможи.
Дін слухняно підбирає їх і знімає кайданки, Кас облегшено розтирає неушкоджений зап’ясток. Коли охоронець торкається голої Касової шкіри, той сахається, рефлекторно згрібаючи його долоні в свої, гріючи.
– Що з тобою?
Дін довго дивиться йому в очі, втамовуючи жах, що досі вирує в ньому.
– Ти не злочинець.
– Злочинець, але не той, про якого ти думав. Кас хекає на його руки, відчуваючи, що Дін потрошки відтає.
– Вона все ще стоїть там, я відчуваю. – Дін не може змусити себе хоч оком глянути на екран.
Касову голову заповнюють вранішні думки про те, що Дін таки неймовірний. Та змушує себе таки облишити його в спокої.
– Що будемо робити?
Охоронець дивиться на нього надмірно зацікавлено:
– Це ти вранці мене збив з ніг.
О ні. Здавалось, ситуація не може стати гіршою, але ось, з дна постукали.
– Не знаю про що ти говориш.
– Ти ще з цих. Бісексуалів. І гукав мене в туалет.
– Що? Нам обов’язково зараз говорити про це? – Кастіель хоче видавити собі очі. Аж потім відчуває, як по руці щось тече. Кров, знову.
– Ні, але тепер в мене в голові складається картинка. Стій, - Дін починає хихикати собі під ніс. – То ти через горище заліз? Пташка ти безкрила. Ти ж зірватись міг, не легше було б через чорний хід влізти?
Кас відверто не розуміє, чому він пташка, а тим паче чому безкрила.
– Не легше, Джиммі Новак у в’язниці видавництву не потрібен.
– Джиммі Новак? То ти Джиммі? Офігіти! Сам Джиммі Новак. Я думав ти маєш інакший вигляд, трошки худіший, та більш білявий. Чим доведеш?
Кас ображено дивиться на нього і Дін притинає язика. Докази вже очевидно непотрібні.
– Вона все ще там? – Рана кровить сильніше, Кас перебинтовує їй і сильніше затягує. Все в крові, одяг, руки, стілець.
– Ні. Треба вивести тебе. Дін підхоплює його під плечі і тягне за собою. На вихід. Світло горить всюди.
Кас пручається, але недовго. Жодна з дверей що ведуть на вулицю не відчиняються. Дін гепає в них плечем, штовхає всім тілом, лупить ногою, намагається вибити скло – нічого. Тоді він хапає підставку для парасольок та кидає в них, метал скрипить, скиглить від насилля над ним, вигинається та трансформується, але двері непохитні. Дін лається і кидає підставку в бік. Кас не лізе до нього, стоїть осторонь і вслухається у кожен дзвін та лязг. Вона їх не відпустить. І усвідомлення невідворотності ситуації відгукується в нього смиренням. Знати, що ти нічого не можеш вдіяти це також знати хоч щось. І ти вже маєш напрямок для роздумів.
Їм треба щось зробити з дівчинкою. Або дати їй щось.
А для того, щоб взнати, що їй потрібно, треба розуміти хто вона.
– Звідки вона? Яка в неї легенда від музею, де її знайшли?
Дін на хвилинку опускає очі додолу, чухає потилицю, потім якось по-дитячому, підіймає вказівного пальця наче малюк, який вимагає тиші перед своїм монологом. Кас хоче за нього вкусити. Стримується.
– Вона з полюса, з країв ескімосів. Вона зовсім не неандертальська чи щось таке. Їй десь років сто.
– Як люди могли відпустити таке дитя напівголою в льоди?
Дін гидливо кривиться, попутно рукою кличучи Каса йти за ним. Вони повертаються до камер:
– Вони її не відпускали.
– Тоді як вона туди потрапила, ще й в стародавньому традиційному одягу, можу припустити. – Він шукає відповіді в Діновихих очах, але бачить там лише відразу, здогадується майже одразу. – Не може бути! Як ваші люди могли знати про це і не спробувати притягти до відповідальності їх за це живодерство?!
– Я лише охоронець.
– Який бачить, як його керівництво видає жертву насильства, як стародавній експонат. Їй точно сто років? Її батьки можуть ще бути живими.
– Якщо лише не вони її туди запхнули. Джиммі, вони вірять в жертвоприношення, вони дають їм сили переживати те пекло, що несуть з собою до них холод та лід...
– Ціною життя дитини?
– Вони лише люди.
– Вони вбивці! А ви їх покривачі.
– Я просто охоронець.
– А я журналіст і завтра ця історія спливе в Пекельних новинах.
Обличчя Діна посіріло. Плечі зсутулились, а рот відкривався та закривався так, наче він намагається знайти хоч один з резонних аргументів. Дарма. Кас охолоняє, пауза в їх емоційному діалозі дає можливість обміркувати та згадати все, чому він був навчений місяцями роботи в журналістиці. Це їх звичаї, це їх надія і в цьому вони живуть поколіннями. А в такі святі і недоторканні речі заборонено влізати, а тим паче руйнувати це. Цей народ – своєрідний людський заповідник, в якому тобі дозволено споглядати і жодним чином не торкатися і втручатися. Як з племенами папуасів в яких і досі існують деякі форми канібалізму.
– Гаразд, ти лише маленький гвинтик в великій системі.
Дін вдоволений висновком Каса. Тепер вони обидва міркують над планом порятунку. Очі Діна бігають від камери з одної зали до іншої. Всі вони пусті, всюди лише самотні експонати та натерта до блиску кабельна підлога. Жодного натяку на щось надприродне.
Кас малює собі щось в блокноті, лізе по телефон, гуглить. На форумах купа постів про привидів. Більшість розповідає у відчаї про чашки, які таємним чином зникають, та виделки, які переміщаються з столу на підлогу. Дурня та й годі. І лише один акаунт написав про зміну температури. Кас вирішує почитати більше про Духоловів.
І тут на нього сиплеться величезна купа інформації. Він зачитує її в голос, чим лякає Діна, той ледь чутно пищить, Кас невдало давить сміх за що ловить штурхана. Дін нахиляється до нього з-за плеча, достатньо близько, щоб Кас почув запах його гелю для гоління. І спрею для тіла. Тепер черга Каса червоніти.
– Отже, сіль, залізо, кістки.
– Ми не можемо спалити експонат.
– Саме так, Діне, я прийшов сюди по статтю, і точно не піду з пустими руками.
– Я думав ти покинув цю ідею. – Дін обертається до нього, занадто близько, Кас бачить кожну його вію.
– Я не маю права.
Вимовити щось подібне виявилось дуже легко. На мить Кас відчув, як відповідальність тягарем впала на плечі, ламаючи спину, згинаючи навпіл. Дін не запитував, але Кас хотів цього, поділитись, похизуватись, ще раз вразити. Йому сподобалось справляти враження на нового знайомого. Відчуття дарувало приємне бурхотіння в животі.
– Як скажеш. – Дін кивнув. Знову блукаючи в роздумах, він поглядом обстежував тіло Каса, від п’ят взутих в берци, до губ і жодного разу вище. – Це якесь божевілля, але...- Він опустив очі вниз, на мить, Касу він здався таким молодим, ще підлітком, округле личко, жодної сивої волосинки в рудуватому начосі. Та йому й 22 немає. – Мені навіть подобається, дивно розуміти, що в світі є ще щось окрім зрозумілого всім. Щось незвідане. І мені пощастило, що ти вирішив скоїти злочин саме сьогодні.
Кас раптом відчуває наплив роздираючого зсередини сміху. Щирих веселощів викликаних відвертістю ще зранку незнайомого гарненького хлопця. Все навкруги раптом стає таким реальним, а цей, на перший погляд, бидлюк більш відкритим до нових знань та кругозору. І це вселило в нього надію, що він вибереться з цього триклятого музею їх не менш триклятого міста, викладе ту статтю і покличе охоронця на каву. Та заради цих очей, веснянок та рук, він готовий поцілувати дівчинку-привида в маківку і вкласти спати, заспівавши колискову. Гори по коліно, а до неба, як штихом кинути, коли є ціль.
– А сіль? Є?
Дін заперечно хитає головою. В кутку кімнати, біля шафи з ліхтарями стоїть ще одна. До неї ж він і прямує, дістає два масивних, двохметрових ціпки і підкидує їх, наче пушинку. Кас ще вранці побачив, що в Дінових руках дурі вистачає. І думки прямують кудись зовсім не туди, до Каса, боки, підборіддя, литки якого можуть стикати ці руки. Червоний приливає до обличчя, до щік та шиї, вух. Касові раптом стає гаряче і ціпок в руках зовсім не допомагає.
– Є залізо! – Задоволено підмічає Дін, чекаючи на похвалу. А Касові вже зовсім погано, бо цей хлопець точно вбиває його лише однією своєю присутністю. Сором пробирається в думки, потрошки отруює їх, Кастіель сильніше стискає зап’ясток і скрикує від раптового болю. Долоня знову заплямована, доречно нагадує про те де він, з ким і чому.
– Це прекрасно, але це не допоможе її позбутись. Ціль, або кістки. – Кастіель знову соромиться навіть просто поглянути Діну в очі, наче той через це може прочитати його думки, зрозуміти та здогадатись про що думає Кас, коли дивиться на нього.
Кас гіпнозує закривавлений одяг та бинти і це заводить його далеко в професійні спогади. Обличчя старого Боббі майорить майже в кожному. Боббі завжди докопається до правди. І Боббі завжди дивиться на обставину зі сторони спостерігача. Ніколи не пускає справу ближче ніж потрібно, дистанціюється, бо лише так ти бачиш всю картину.
Що ж Кастіель ігнорує в цій справі?
Поки Джиммі роздумує, Дін мовчить. Слідкує за ним та веде за собою, хоч залізо тепер мають обидва. Дін відчуває себе відповідальним за нього, але і неймовірно на нього злий. Не менше він йому і вдячний. Бо якби не цей відчайдушний, божевільний Джиммі, Дін би стикнувся з тою дитиною віч-на-віч і був би вже мертвим. Легені і досі пече від холоду, що огорнув та покусав всі його кінцівки, поки він втупився в дівчинку на екранові. Вона щось шепотіла йому на вухо. Проте зараз це більше схоже на галюцинації. «Скажи», все ще лунало в його голові, поки він оглядав кожен куточок кімнати перед тим, як війти до неї не тямлячи, що робити далі. Битися. Лишиться лише битися, якщо дівчинці знову забажається нагодувати його морозом.
В кімнаті зі статуєю невідомого загиблого воїна, що в свій час рятував це місто, раптом температура впала нижче нуля. Дін помітив, як його видих породив невеличку хмарку пари.
Джиммі!
Дін хитає головою в спробі знайти в якомусь кутку його постать, але кімната пуста. Джиммі загубився десь на шляху. Дін зривається на біг, стрибає з зали до зали, але в жодній з них Джиммі нема. Кров застигає в жилах, дерев’яні пальці заледве втримують крижану сталь. Його охоплює паніка, горло стискає невимовний страх і все тіло б’є дрижаками.
Кастіель входить в залу за Діном шепочучи собі під ніс запитання. Коли він виходить з-за стіни і оглядає приміщення Діна вже немає. Тут нічого не має і Кастіель не може пригадати, яка саме це зала музею. В голові він прокладає собі маршрут і впевнюється, що таких великих та ще й пустих зал в тут ніколи не існувало. Дін зник – спалахує в його голові, поки пучки пальців пестять кільця ціпка.
– Чи це я зник? – Запитує себе Кас, видихаючи хмару пари.
– Що я пропускаю? – Подвоює Кастіель минуле запитання і знаходить відповідь в світлі.
– Вона мене ховає!
Кастіель біжить до виходу і майже застрибує в нього. Він все ще тут, але вже з іншої стіни. Тут стабільне світло, терпима температура і повна безпека. Кастіель знову думає про Діна, але тепер його переповнюють хвилювання та страх. Як тут подивишся на ситуацію зі сторони?
– Вона зробить йому боляче. – Думає Кастіель, поки простукує стіни в пошуках фальші. Справжні, всі стіни справжні. Відштовхуючись від цього треба зробити інші висновки. Що сьогодні було настільки ж справжнім, як ці стіни?
Точно не бажання його вбити. Кас здирає бинт, дивиться на криваву рану і бачить, що вона не смертельна, вона показова. Довга, глибока, але не більше. Вона така, щоб довести йому і всім, хто слухатиме Кастіеля, що все насправді. Що Вона реальна. Що те, що сталось із Нею реальне.
Дін стоїть перед статуєю і відчуває, як відмовляють ноги, як німіють руки, як ціпки вислизають з посинівших пальців. Він кидається зі сторони в сторону вишукуючи очима привида. Зала пуста. Окрім нього жодної душі, але він не покидає намагань тримати себе та ціпки в руках. Марно. Вони з гуркотом б’ються о кахель, кільце за кільцем. Дін падає навколішки поряд з ними. Він відчуває себе покинутим. Відчуває себе обдуреним, зрадженим. Всі ці почуття не його, вони чиїсь, а він наче підслуховує, заледве відрізняючи реальність від ілюзії. Але біль, що пронизує плоть до кісток більш ніж реальний. Він падає додолу, б’ється щокою та виском о підлогу, і тремтить.
А потім йому стає тепло, так тепло, що нутрощі починають смажитись, згоряти зсередини. І це приємно, м’язи розслабляються, очі закриваються і тілом проходить. Остання хвиля мурашок. Дін відчуває ненависть, що переповнює серце та мозок, плавить їх. І віддається цим почуттям, бо вони позбавляють морозу, бо більше йому не холодно.
Кастіель стукає по стінах кулаками та ногами, кричить в стелю.
– Нумо, дитино, поговори зі мною, покажи. – Дівчинки не має перед ним, але він знає, що вона спостерігає за ним, слухає та чекає.
– Чого ти хочеш від мене? Гайда, розкажи, я зроблю все.
Від паніки він не може мислити розумно. Він не може повірити, що все відбувається насправді, але може повірити в те, що Дін зараз помре. Вона це зробить з ним, вона вже намагалась. За що?
– Я обіцяю розповісти правду. – Кричить він та голосно, як може, востаннє гепаючи кулаками в стіну. Бо він знає, чому був тут. І чого не хотів робити Дін.
В кімнаті раптом стає темно, наче в порожнечі. Кас затамовує подих, відчуває як об долоні треться чиясь шкіра, вона холодна, як лід, обпікає, залишає по собі вологий слід. Голос, шепіт лунає наче зі всюди. Кас затуляє вуха та присідає, ховаючи голову в коліна, вигукуючи, стогнучи обіцянку.
– Без таємниць. – Шепоче дитячий голос востаннє і змушує Каса відкрити очі.
Він більше не в порожній кімнаті. Це зала зі статуєю воїна. Кастіель впізнає її. Він обертається приходячи до тями занадто повільно. На підлозі перед ним лежить охоронець. Блідий, майже синій Дін не рухається, не дихає. Кастіель падає біля нього намацуючи пульс, відчуває, як під пальцями ледь-ледь тріпотить серце.
– Діне! – Гукає Кастіель та не бачить реакції. – Діне! – Кричить він ще раз, постукуючи Діна по щоках. Три, чотири ляпаси отримує Дін перед тим, як схопити Каса за поранений зап’ясток.
– Чорт! – Кастіель не контролює кінцівки, хапає Діна за щоки, тягне ближче до себе. – Господи, ти живий, точно живий.
Дін перевертається на спину, не в змозі поворухнути навіть пальцем. Все тіло наче кам’яне, та ще більше холодне. Він вже починає сумувати за вбивчим жаром.
– Я не зможу підвестись. – Вимовляє він одними лиш губами, бо його голос занадто скреготить.
– Я можу тебе дотягти. До тебе в кабінет?
Дін дивиться на нього, потім підтягує до себе зап’ясток з годинником.
– Через годину моя зміна – все. – Він знесилено кидає руку назад, прикриваючи очі. – Лягай поряд.
Кастіель слухається. Більш божевільним цей день вже не стане, тож коли він стуляючи очі потихеньку провалюється в сон і чує від Діна декілька слів – лише схвально киває. Бо тепер він все розуміє. Бо в нього є ціль. Бо він напише цю статтю, назву якій подарував Дін.
«Не може бути жодних секретів, коли вбивають дітей.»
Сьогодні світ побачить статтю, яка, цитуючи Кроулі - змінить життя декількох тисяч людей назавжди. Боббі ж сказав, що ця стаття змінить світ і вже змінила його.
Старий зайшов до нього десять хвилин тому, коли Кастіель вже збирався йти з роботи.
– Новий світ залишив тобі непогану таку пам’ятку про себе. – Зовсім не загадково Боббі, затримував Каса понаднормово. Проте Кастіель не був проти.
– Ви знали, що ця дівчинка не така проста.
– Ти про її історію чи про неї саму?
– То ви все знаєте? – Кастіель вже майже не дивується. Його життя перевернулось з ніг на голову за чотири години.
Боббі усміхається, поправляючи кепку:
– Так. Тобі також ще багато треба дізнатись.
І покидає Кастіеля з думками про те, чи хоче він знати це «багато» і чи потрібне воно йому. Позавчорашня розмова вже не задається такою казковою. Плани Кроулі та Боббі на нього виявились дещо руйнівними. А Кастіель не мав вибору, бо його просто лишили з носом. Чи знав про інший світ Чак, коли разом з Пекельними новинами втягував його в цю справу?
Кастіель не був певен чи знайде відповіді на ці запитання навіть проживши все життя. Тож настрій йому зіпсувався з кінцями.
Він вийшов з видавництва в серпанку з думок та хвилювань, тож не помітив вінтажний чорний автомобіль та водія, що нервово крутив в пальцях телефон. Лише коли цей водій покликав його за псевдонімом, Кас озирнувся, більше на знайомий голос. В обличчя йому заглядали зелені очі охоронця, на щоці якого майорів синець.
– Я не Джиммі, Я Кастіель Новак.
– Оце так сюрприз. – Дін нервово переминається з ноги на ногу. – Тебе підвезти?
Кастіель ствердно киває і сідає в авто. Проте вони не їдуть.
– Ти хочеш поговорити зі мною, як жертва з жертвою? – Кастіелю вже болить голова, а ще страшно. – Якщо це так, краще завершити спілкування тут і зараз.
– Не знаю.
Кастіель відчуває, що треба іти. Що треба зупинитись зараз, бо він точно не може сприймати цього хлопця, як соратника по біді та по психологічній травмі. Бо Дін підходить йому в усьому, навіть ця його іноді тупість, це те, що викликає у Каса бажання отримати його всього. І Кастіель робить дурню:
– Я не поспішаю додому, тож можемо посидіти десь.
– Так. І.. – Раптом на занепокоєному хвилину назад обличчі Діна розквітає посмішка. Та така, що Кастіелю стає зовсім ніяково. – Вчора вранці ти кликав мене в туалет, бо я тобі сподобався, чи через мій статус?
– Що?
– Ти ще до цього сказав щось про ікони та моє обличчя.
– Чому ти згадуєш про це зараз? – Кастіель ховає лице в долонях, б’ючись головою об торпеду.
– Нумо скажи це!
– Діне, знаєш, не зовсім етично, знаючи і розуміючи що ти гарний змушувати сказати це інших?
– Але ж ти про це думав.
– Думав. – Нарешті зізнається Кас, з надмірно серйозним обличчям повертаючи Діну підкол. – Але чи не страшно тобі це чути від того, хто з цих, бісексуалів?
– Ні. – Дін заводить двигун, та рушає. – Я ж вчора реально подумав про твої слова. Так, я вмію думати. А ще, – він ніяково крутиться на сидінні, поправляє дзеркало, вже втретє перемикаючи пісню, – в мене й до цього не було якихось навіжених переконань щодо цього всього.
– Я не розумію куди веде ця розмова. – Кастіель відвертається до вікна.
– Я теж. Просто хочу, щоб ти знав, що мені приємно знати, що я тобі сподобався. Як об’єкт.
– Що? Який ще об’єкт?
– Певно що сексуальний. – Дін комічно підіймає брову і Кастіель допирає, що це так Дін намагається фліртувати. Це стає шоком не меншим ніж вчорашня ніч. Тож на сьогодні сил контролювати ситуацію вже не лишилось.
Нехай керує Дін.