Chapter Text
юссеф дивиться в її очі і не може зрозуміти: чому вона. чим вона така особлива? мила посмішка, біляве волосся, приємний сміх. вона ніби ідеальна. як прекрасна клариса чи мадмуазель раймонда. юссеф хоче бити руками по столу як дитина, плакати і кричати, бо це несправедливо. білосніжні зуби, добрі очі, це просто відштовхує. він хоче мати такі ж. хоче пахнути парфумами клер, вдягнути її шкіру як костюм, у надії, що ассан хоч так його помітить.
і це дурня, боже, він же великий ґанімар! але вона... вона клариса. вона його все. доки ґанімар завжди буде на крок позаду, буде безуспішно полювати, намагаючись вхопити тінь, люпен матиме кларису. або раймонду. або жозефіну. і юссеф хоче волосся на собі рвати, бо він не пасує, так нікчемно не підходить арсену, ассану, хоч комусь.
юссеф дивиться в очі клер, вони блакитні і переповнені розумінням. ніби вона знає і дозволяє більше, ніж мала би. юссеф занадто добре відчуває її парфуми, такі солодкі і правильні, він із зусиллям давить у собі бажання розірвати її шию навпіл, щоби поглинути цей запах, повністю в нього зануритися. ґедірі хочеться вкрасти її спогади, колір помади і ніжність дотиків, хочеться торкнутися своїми губами її, сподіваючись відчути смак губ ассана, його пальці на підборідді і теплоту подиху.
юссеф бачить нафарбовані нігті, мінімальний макіяж і чує тихі кроки, коли вона йде геть. юссеф думає, що бажання не приходити на роботу сильніше за потребу в грошах. що посмішка ассана, його погляд і голос змушують його відчувати себе особливим. що з часом він зможе перебрати риси, повадки й особливості клер, зможе стати нею нею, вдати із себе того, ким він не є насправді.
бо насправді ж він не ґанімар, не клариса чи клер. він юссеф. і назавжди ним залишиться.