Work Text:
— Диви, диви, корови! Корови!
— Назад засунься, альо!
Я крутанула кермо на половину кола, але від пірнання в чергову яму нас з Яркою це не врятувало: старенький ніссан клюнув носом, вклоняючись родючій українській землі, багатій на чорнозем і страшенно бідній на асфальт. Ярка, що висунулася з пасажирського вікна аж по пояс, ледь не випала з нього з кінцями — себто з усіма чотирма кінцівками та допитливим носом. Саме про це я й казала.
— Яр, серйозно, вернись в сім’ю, — попросила я, смиренно перемикаючись на першу — першу, боже, та за шо?! — передачу, — я й без того ризикую лишити в цих сраних ямах колесо. Не хочеш ночувать на трасі, сядь і сиди на жопі рівно.
Ярка нахнюпилася, але сідниці на сидіння все ж опустила. Це не завадило їй просунути назовні голову і проводжати протяжним «вщух-вщу-у-ух» кожну ялинку, придорожню хату та зустрічну машину. Дитині двадцять год, щоб ви розуміли.
Ярчине «вщух» швидкості зустрічок відверто лестило — направду вони плелися так само повільно, як і ми, а часом і ще повільніше, оминаючи мозаїку з ям на розбитій вантажівками та важкою технікою трасі. Місцеві стріляні горобці повсякчас переповзали на зустрічку, ігноруючи подвійну суцільну в угоду збереженню підвіски, й неохоче повертались на свою смугу лише на крутих підйомах. Нас з Яркою від такого зухвального лихацтва берегли мої два неповних місяці водійського досвіду та братове право власності на жовтенький ніссан. Варто було уявити, як я ніяково повертаю Віталє ключі від машини зі стиснутим гармошкою капотом, й бажання випробовувати вдачу знімало як рукою.
Тим паче, що в мене й без того була тисяча та одна можливість опинитися на узбіччі з гайковим ключем, необхідністю міняти запаску і гіперактивною Яркою під боком, і ця перспектива аніяк не манила. Ями виростали на дорозі, мов гриби, а в лотереї мені ніколи не щастило, тож їхали ми дуже, дуже повільно.
Якби хтось раніше сказав мені, що такою буде не дорога повз дикі села, а траса на Київ, я б забракувала ідею змотатись подивиться на Ярчине рідне Веселкове ще на стадії зародження.
Приблизно за півкілометра Ярка знов почала тицяти пальцем в поле по правий борт ніссана, яке з мого водійського місця було видно якнайгірше, й повідомляти кольори корів та коней, яких їй вдавалося розгледіти.
— Як для людини, що виросла в селі, — нагадала я, — ти занадто бурхливо реагуєш на худобу, хіба нє?
— Сама ти худоба, — показала мені язика Ярка. Дитячий садок, ну. — А коровки милі. І коники. І свинки теж!
— Милі і брудні.
— Запатентуй це як назву реаліті-шоу й напиши листа СТБ, може хоч грошів дадуть за креатив.
Тут ми зітхнули синхронно. Жарти про гроші в нашому тандемі чомусь завжди завершувались взаємним співчуттям і вдаванням, що нє-є-є, ми не плачемо. То дощ в машині пішов.
Ви не подумайте, що ми з Яркою якісь безпритульні голодранки, зовсім ні. Просто в нас зараз, як то кажуть, «найкращі роки життя», для яких характерні проживання на вузьку ногу в гуртожитку, низькокалорійна дієта та безсонні ночі, проведені за вивченням молитов на призов халяви. Не те щоб нам зовсім не подобалося, часом було навіть весело, але ж, погодьтеся, дві молоді дівчини при статках ладні були б знайти собі краще заняття на сонячні березневі вихідні, ніж поїздка до богом забутого села. Богом, але не Яркою, що всі вуха мені встигла протуркати про те, яке її Веселкове хороше і як вона мені його все-все покаже. В Ярчиних екскурсоводських навичках я сумнівалася, а от в тому, що нудьгувати не доведеться, була певна на всі сто. Банально тому, що Ярка була тотожним синонімом слова «пригода» і на дев’яносто відсотків складалася з авантюризму (ще на десять — з її улюблених вареників з вишнею і жахливої звички прокидатися о п’ятій ранку).
Коли ми звернули з траси, я нарешті згадала про виховану в мені таку-сяку ввічливість і перепитала, як звуть Ярчину бабусю, до якої ми, власне, їхали.
— Баб Люба, — гордо відрапортувала Ярка.
— По батькові в неї є?
Ярка зависла. Таке ставалося вкрай рідко, і я вже почала переживати про те, скільки обійдеться полагодити закоротившу Ярку в сервісному центрі біля гуртяка, як її відпустило:
— Я не пам’ятаю. Але її всі кличуть баб Люба, тож пофіг.
Пофіг мені не було, але дорога до села була за трасу не краща, не гірша — просто по-іншому вбита — тож проблеми я обрала вирішувати по факту їхнього надходження.
Ярка атракціон з перевантаженнями сприйняла з дитячим захватом і навіть додала звукового акомпанементу — так, на весь залишок дороги. Під задерикувате «бум», «в-в-в-віу» та «ауч-ч» ми протряслися аж до самої стели біля в’їзду до Веселкового.
— Вона стара, ще в сімнадцятому віці поставлена, — повідомила Ярка, і сумніватися в її словах не було жодного приводу: по стану стели було одразу помітно, що вона бачила це життя.
Як не дивно, в самому селі дороги були трохи кращі, а після стандартної фотозони з велетенським написом «Я♥Веселкове» їхати стало взагалі приємно. Разом з великими білим буквами позаду лишилося невдоволене обличчя Віталі, яке до того ніяк не покидало мої думки, і ми з Яркою розслабилися настільки, що дозволили собі трохи поспівати разом з воскреслим біля бодай якогось натяку на цивілізацію та зв’язок радіо. Співати жодна з нас не вміла, але, коли вже нас від пригод не зупиняла відсутність грошей, то і відсутність музикального слуху проблемою не була.
Попри абстрактність вказівок Ярки, яка постійно плутала ліворуч та праворуч, доповнену моїм топографічним кретинізмом, до потрібної хати ми дісталися засвітло — всього за десять хвилин. Переважно через те, що все веселкове можна було пішки обійти за пів годинки, й то якщо в магазинах затримуватися, а ми все ж таки їхали машиною.
— Осьо наша хатка, біленька, — ткнула пальцем Ярка, і, запаркувавшись рівно всього з четвертої спроби (я подумки нагородила себе пиріжком), ми вийшли з машини.
Хата була… як хата. Не сказати щоб я багато від неї очікувала, тож усі компоненти з того образу, що я собі уявляла, були присутні: і тричі перефарбований парканчик, і обережно побілений цегляний будинок з черепичним дахом, і горстка котів, що розбіглися вусібіч, щойно ми з Яркою завалилися, як поважні пани, через відчинені нею ворота — коли я спитала, чого не ввійти по-людськи через калитку, Ярка подарувала мені зневажливий погляд і кинула, що пояснювати то довго. Десь за міжділяночним парканом заходився лаєм сусідський пес.
— Баб Люба буде нам так рада!
— Припе-е-ерлися, — привітав нас скрипучий голос, й мені довелося відірвати очі від кропиви під ногами, аби розгледіти його джерело.
З прочинених дверей вийшла літня жінка, років, певно, під двісті, яку я без додаткових підказок ідентифікувала як баб Любу — і тут вже дивуватися було чому. Зважаючи на Ярчин зріст, я очікувала побачити бабцю приблизно схожої комплекції, ба навіть ще меншу, загорнуту в старомодні хустки й спідниці, та, чого вже тамувати, добреньку й привітливу, ладну найгірших пройдисвітів запросити на чаювання, нагодувати від пуза і відмовити від бандитського життя на користь богослужінню. Бо такою була Ярка. Бо приблизною такими ж я запам’ятала її батьків, хоч і бачила їх півтора раза, і то пробігом.
Баб Люба була зростом з мене і променіла здоров’ям та авторитетом навіть через спортивний костюм з трьома смугами по рукавах та боковині штанів. Старість відігралася на ній зморшками та загальною сухістю шкіри, та не тілобудови — тут порох в порохівницях ще точно був, та й козацька сила ніяк не ослабла. Мені кортіло спитати, який спорт дає такі результати в старості, але соромно було б почути у відповідь «сільський труд, дитино, сільський труд». Я завжди пишалась вмінням вчасно затулити пельку і не ганьбитися.
— Привіт, ба!
Поки Ярка висіла у бабусі на шиї, а та поблажливо обіймала онуку й плескала по спині, я імітувала садову декорацію. Судячи з того, що до мене почали стікатись курки, а кілька особливо нахабних на пробу клюнули в чоботи, виходило недурно.
— А це Катька! — сповістила Ярка і схопила мене за руху, аби підтягнути до баб Люби — кури з дратівливим кудахканням розлетілися.
— Катерина, — машинально виправила я, хоча, чесно, баб Люба могла називати мене хоч Катькою, хоч Копатькою — щось мені підказувало, що зустрічаємося ми з нею вперше і востаннє.
Витримавши оцінний погляд, я потисла цій солідній жінці руку, і нас, невдоволено похитавши головою, зрештою запросили в дім.
Хата в баб Люби була тісна, хоч і велика, химерно сконструйована з чотирьох кімнат різноманітних розмірів, двох коридорів, кухні-прихожої та наполовину оздобленої плиткою вбиральні — як я зрозуміла, в такому стані санвузол перебував вже не перший рік. З плутаних розповідей Ярки я вичепила, що першопочатково хата була скромніша і мала лише дві кімнати та коридор, а інші споруди вже пізніше до неї примазались, хоча свої кар’єрні шляхи починали з буття вуличними верандами й падіками. Найбільш строкатим елементом декору було меблювання, яке за віком було розкидано на останні приблизно пів століття: поруч зі стільцями та шафами, старшими за мене, тулилися комп’ютерне крісло і зовсім новенька газова плита. Від особливо раритетних комодів віяло ностальгією та флешбеками життя в комуналці, а від каміна — справжнього, цегляного — музейністю, яка, схоже, незвичною тут видавалася лише мені. Наявність аж двох телевізорів натякала, що баб Люба була не з такої сім’ї, як інші, а з багатої, за що отримала почесне право слухати одночасно аж два телемарафони — дивитися їх разом в неї б не вийшло, бо телевізори стояли в протилежних кімнатах, зате на повній гучності їх вистачало, аби покрити потоком новин майже всю площу хати, чим баб Люба активно користувалася. У самого входу, де телевізори було чутно трохи гірше, недостатню гучність компенсував телефон, де на повторі крутився ютуб шортс про теплові пастки й балістику, а в туалеті — радіо з широким асортиментом репертуару, від «Старих фотографій» до «Я і Сара».
— Їсти будете? — рявкнула баб Люба таким тоном, що я не тільки їсти, я й жити разом перехотіла, але Ярка бадьоро ляпнула «будемо» і, судячи зі стриманого кивка баб Люби, вгадала правильну відповідь. Ну, голова!
— То йдіть, чого встали, похолоне ж все.
На смажену картопельку з яєшнею, яблучний пиріг, свіжі овочі та страву з кодовою назвою «ви б ще за годину до приїзду сказали, що припретеся!», тобто каструлю з «усього трьома» видами вареників, ми накинулися так, наче останній місяць їжу бачили тільки на картинках і в спогадах. Я, звісно, намагалася поводитися чемно в новому домі, їсти культурно й обережно, але баб Люба розкусила мене напрочуд швидко і до взаємних люб’язностей, якими люблять в такому випадку сипати господині, не вдавалася.
— Що ти клюєш, як горобка, їж нормально! В мене коти більше жруть, ніж ти оце от.
Повторного запрошення я не чекала і радісно плюхнула на тарілку половину сметани з банки, докинувши зверху шмат шарлотки. Гулять так гулять.
Ярка бабусиним розчаруванням ніколи не була і навіть в голодні гуртожиткові часи їла за трьох, тож зараз дивитися на неї було суцільним задоволенням. Баб Люба більше милувалася онукою, ніж їла сама, зрідка відповідаючи на питання Ярки про те, як та чим живуть ті чи інші їхні знайомі в Веселковому. «Та нормально», — відказувала вона. «Як завше», — чули ми в більшості разів. Хтось продав хату та поїхав. Хтось купив свиней і чекає на сина з війни. Хтось вже дочекався — тиждень тому хоронили.
Голос в баб Люби був зичний, але не такий суворий, як видалося мені спочатку, та й крикливою вона не була. Гучною — так, та жорсткість в її голосі й похмурий вираз обличчя, як виявилось, створювали враження не зовсім коректне, якщо не сказати геть хибне. Принаймні, добавки вона нам насипала охоче й волосся Ярчине куйовдила зі щирою любов’ю і химерною подобою посмішки.
— Кать, ти диви!
Я підняла голову на Ярчин крик і ледь не виплюнула пиріг, що методично пережовувала останні секунди, поринувши у свої думи. Поруч з моєю тарілкою сидів здоровезний чорний кошара і, байстрюк такий, несамовито лизав мою сметану!
— Гони його! — підказала Ярка, але місцева братва, певно, була вже навчена, і зі стола кіт злетів ще до того, як я встигла підняти руку.
Баб Люба з нас відверто реготала.
— За цими паршивцями уважніше треба! Кинеш без догляду — сопруть.
Мило, що хоч когось тішила моя нерозторопність. Кіт тимчасом всівся біля моїх ніг і, вкрай вдоволений собою і своїм котячим життям, взявся вмиватись.
— Як їх звуть? — спитала я, опустивши руку, аби почесати чорну маківку — маківка не відсахнулася і навіть почастувала мене тихим урчанням.
Виявилося, що в комплекті з хатою і баб Любою йшли ще п’ятеро котів, але бачили з них ми тільки чотирьох.
— Чорний — Диня, оцейво…
— Чому Диня? — витріщилась на кота я.
Чорний, пухнастий і доволі великий для дворового, він менше за все був схожий на диню. Скоріш на крадюка.
Баб Люба взялася розповідати, поки ми активно працювали щелепами, поглинаючи дари городу і бабиної працьовитості, помноженої на гостинність.
Історії в котів виявилися короткими — приблизно по два вареники кожна. Чорного, Диню, знайшли кілька років тому в візку з херсонськими динями, то так і назвали. Білого безвухого, Дикуна, баб Любі привезли з міста, але людей він не любе — он, бачте, як далеко забрався, аж на сусідську стріху поліз від вас, аби не дістали. Маленьке руде непорозуміння, Кацапчик, до хати приблудилося саме, а Кацапчиком назвали, бо воно дурне, сцикливе і геть баб Любі не подобається, але не викидати ж кошеняту. Лохушика, сіро-смугастого та такого нерівномірно вилизаного, наче його жували, якийсь час вважали Лохушкою, поки не почав мітити кожен кут — тоді й ім’я довелося адаптувати. А лісовий з білими, коротконогий Плямка — взагалі не її кіт, він сусідський, але постійно в баб Люби вештається, бо тут, видно, тепло і годують добре.
З «годують добре» ми одностайно погодилися і, протягнувши тарілки, попросили ще картоплі.
Коти тим часом, наче відчувши, що мова зайшла про них, паслися біля нас, за що зрештою отримали справжнього шведського стола: баб Люба відчинила їм ящика, де тримала пакети з кормом, та так і залишила. В такій чудовій компанії ми і їли, поки ложки не почали валитися з втомлених рук.
— Куди ви тепер? — спитала баб Люба, прибираючи спустошену каструлю.
— Гуляти! — відповіла Ярка, перш ніж я встигла запустити розумовий процес і бодай подумати над відповіддю. — Покажу Катці село. Ні, спочатку хату покажу, во! А потім село.
Оскільки моєї думки стосовно плану ніхто не питав, а Ярці відмовляти було фізично неможливо, за пів години ми, нагодовані й ледь здатні переставляти ноги (добре, я, ледь здатна переставляти ноги, Ярка-то в шлунку мала чорну діру і перетравлювала їжу з надзвуковою швидкістю) стояли навпроти косого хліва.
— Його батько мій сам будував, коли вони корову другу купили й тримати біля хати вже незручно було, то матінка його змусила хлів звести, — Ярка обійшла невеличку будівлю й постукала по дерев’яній стінці, — па казав, що дерево везли з півночі, шо воно кріпке ух.
— Мгм.
— І він коли звів, йому сусідка так заздрила, що корів прокляла.
— Вау.
— Ага. Зараз тут одна корова живе, Мілка, але вона, певно, на випасі.
Більшість будівель на ділянці Ярка мені так і описувала, тобто суто теоретично — отам льох, в який ми спускатися не будемо, бо там холодно, тут — старий колодязь, тобто вже радше дірка від колодязя, а закинули його ще за її дитинства. Осьо курятник, по-королівськи великий для того нещасного десятка курей, що періодично плутався у нас під ногами, а ото дім свині. Свиню мені навіть вдалося розгледіти й трохи погладити — трохи, бо прибирати за нею баб Люба, попри свою понаднормову активність, не дуже встигала, а я була до запахів худоби не така звична і толерантна, як Ярка. Тож, поки вона тріпала велетенські свинячі вуха, я виповзла подихати під парканчик і стіни згорілого будинку, що тепер слугував смітником-складом речей та матеріалів, які може колись та й знадобляться.
Ярка іронію сидіння на смітнику не зацінила.
— Тут ще гойдалки були колись, — сказала вона, сівши біля мене на сиру землю, — ну, коли я мала була, ми на них гралися часто. Оце підпалений будиночок, в нього прибудова стояла, літня кухня, крісла, там така була типу верандочка…
Я кивала й уявляла, яким комфортним було це місце, поки Ярчина сім’я не переїхала до міста, лишивши господарство на стареньку бабусю. Зараз же усі дитячі спогади Ярки покривалися пилом, брудом, перегноєм та куриним багном — але вона все одно бачила в рідних стінах лише світлий дім, яким вони колись були, і з захопленням розповідала про минуле. Свята дитина, нічого не скажеш.
Кури залишки будиночка оминали.
— …і звідти бігали до центра, подивитись на жуйки в магазинах — купити тоді не було на шо, зате роздивляти-и-ись. Ходім центр тобі покажу!
Я згодилася, все одно вибір лишався між центром та городом, і перший мав більші шанси виявитися хоч трохи жвавішим. Тим паче, як я вже казала, Веселкове було селом невеличким, і йти ми мали максимум хвилин п’ятнадцять.
Максимум — це якщо ви йдете з нормальними людьми нормальними доріжками.
Якщо ви кудись прямуєте з Яркою, сміливо множте цей час на два, а то й на три. В нашому випадку — на п’ять.
По-перше, вона вирішила, що шаритися поміж хат не так весело, як йти вздовж річки. Річка ж за час розлуки з Яркою засумувала й заквітла, тож продиратися нам довелося крізь гілки, кущі та рогіз, і якщо ви думаєте, що Ярку це хоча б теоретично могло спинити чи відвадити, то ви дуже погано її знаєте.
По-друге, Ярку в селі знали, здається, всі. Попри те, що поїхала вона з десяток років тому, кожен другий перехожий, що траплявся нам на шляху, з нею вітався, перекидався кількома фразами чи й того зупинявся потеревенити про життя-буття та те, як ми до нього такого докотилися. Питали, як місто, як універ, як справи загалом і коли «до нас». Я тим часом відточувала навички професійного ліхтарного стовпа, себто стояла мовчки й не відсвічувала.
— А я дивлюся, машина стоїть біля хати в Любки, — сказала низенька жінка, яку Ярка представила мені як місцеву медсестру, тобто людину, на якій після занепаду лікарні трималася ледь не вся тутешня медицина, — думаю, отойво приїхав до неї хтось, та й з самого ранку горілку п'ють.
Я пирснула, ледь не вдавившись слиною: баб Люба, звісно, видавалася персоною одіозною, але аж таку репутацію мати? Сильно.
— Та ні, то ми, — відмахнулася Ярка, всміхаючись у всі тридцять два, — вирішили, чого ми вдома на вихідні сидітимемо, приїдемо краще додому, бабусю розважимо, а завтра ото назад до міста.
— Це правильно, сонечку, правильно. Молодці ви.
Діалоги змінялися діалогами, люди проходили потоком, і серед цього бедламу тішила мене лише думка про те, що не одна я виявилася нестійкою до Ярчиної харизми. Тут он пів села їй так усміхається, що мотузки вити можна.
Центр Веселкового був невеличким (що було очікувано), але дуже рясно укомплектованим: якщо встати на одному місці й вертіти головою, можна було побачити усю необхідну невеликому селищу інфраструктуру, від школи, магазинів та клубу до перукарні та поштового відділення в будівлі бібліотеки. Тут вже гуляли люди, бігали по напівзатопленому ґрунтовими водами стадіону діти (переважно по його незатопленій частині, але здебільшого це залежало від віку дітей та мети, з якою вони на той стадіон вибігли), і гордо красувався на межі викладеної бруківкою площі пам’ятник літаку.
— Бач, як високо стирчить? — спитала ярка, вказавши на пам’ятник.
— Ага, — відповіла я. Поставлений вертикально літак «стирчав» метрів на шість-сім.
— Раніше не так було, він спочатку горизонтально стояв. Але ми по ньому лазили постійно, і його переставили, поки ще цілий був. Он там під крилом досі можна відбиток моїх чобіт побачити.
Ми роздивлялися славнозвісний відбиток, доки на нас не почали підозріло коситися мамці з візочками, а тоді пошкандибали далі імпровізованою парковою зоною.
— Зараз в селі мало людей лишилося, а коли я мала була, то осьо на площі вони всі не вміщалися, коли збирались, тут концерти коли були, то аж отуди до будинків люди стояли, прикинь? О, а цього я пам’ятаю, ми в садочок разом ходили.
Ярка почимчикувала до портрета молодика, що на вигляд був старшим за неї лише з тої причини, що сама Ярка виглядала на тринадцять. Коротке чорняве волосся, сором’язлива посмішка — і блакитно-жовтий прапор на тлі з датами під портретом.
— Це механік наш, допомагав тату машину доглядати. Осьо з паралельного класу хлопчина, так мене бісив, страшне — проходу не давав. А цей зі старших, він тому бісячому копняків роздавав.
Ярка йшла вздовж алеї портретів, коротенької, але дуже важкої. Перед кожним постером, натягнутим на металеві балки — пластиковий горщик та квіти, перед одиницями — свічки. На портретах — усміхнені чорно-білі люди, дати та місця, що останні два роки у всіх на слуху. Бахмут, Авдіївка, Роботине, Кремінна. Дев’яносто сьомий рік, дев’яносто дев’ятий, дві тисячі третій.
— Семен Семенич мені колись з міста коника привіз, — продовжувала Ярка, — маленького дерев’яного, щоб я пораділа й одужувала скоріше. А онто Коль-ніколь, він тому конику подружку зробив, по дереву різав красиво так, будь-що міг вирізать.
Я уявила в руках бородатого чоловіка теслярські інструменти й малого дерев’яного коника — дихати стало гірко. От же він, дивиться з портрета очима невідомого кольору, глузує з чогось. Глузував.
Думаю, не варто казати, що після того слухати про бюрократичні пригоди в домі зайнятості й перефарбовку ветеринарки було для мене місією нездійсненною. Концентрації вистачало хіба кивати й мугикати в правильних місцях, та Ярці того було досить — вона лепетала далі про все, що бачила. З примітних місцин Веселкового я тоді запам’ятала тільки три продуктових магазини з назвою «Анжеліка» вздовж двадцяти метрів дороги, два з них до того ж — один навпроти одного. Нащо? Не знаю. Ярка теж не знала. Я припустила, що вони принаймні мають різний асортимент, але Ярка це спростувала — однаковісінький. Різних власників? Теж ні, власниця одна. Вгадайте, як звуть. Нізащо в житті не здогадаєтесь.
Ми присвятили вирішенню цієї загадки увесь зворотний шлях і ще дві хвилини. Потім баб Люба порадила нам не забивати голови дурницями та сідати нарешті за стіл, що ми й зробили.
За вечерею Ярка попросила молока, і виявилося, що корови в хліву немає з доволі прагматичних причин: вона здохла.
— Як так? — похнюпилася Ярка, вигрібаючи з каструлі останній пиріжок.
— Отак, — відрізала баб Люба, — нема Мілки більше. Тепер, як молока хочеш, треба до Гальки йти, лише в неї… ах, ти, скотина!
Лохушик відлетів від пательні, наче ошпарений і стратегічно перемістився під стіл, де вже чекало народне зібрання знедолених та голодних чотирилапих. Як би баб Люба не лаяла своїх котів, клепку вони таки мали, і швидко допетрали, що канючити в нас з Яркою набагато перспективніше, ніж намагатися стащити їжу на будь-якому іншому етапі — ну, всі, окрім Лохушика.
Смажену курку, від самого запаху якої гуртожитком збиралися б бої стінка на стінку (невдалі, скоріш за все, бо найспритніші руки на Дикому Заході сперли б такий ласий приз ще під час битви, не чекаючи на оголошення результатів), ми з Яркою ледь колупали — і самі з себе дивувалися. Але щось, знаєте, настрою не було. Так, навіть в Ярки. Не скаржилися на апетит тільки коти.
— Чого такі похмурі, га? — спитала баб Люба з викликом, який ми вже звикли ігнорувати в її інтонаціях.
— Мілку шкода, — зізналася Ярка, — вона хороша була.
— Всі в цьому житті хороші, — буркнула баб Люба і доклала нам ще по курячій ніжці та крильцю, — а потім всьо. Не журіться за те. Жуйте краще, доїдайте все, свиней в хаті нем…
— Є, ми бачили!
— Такі вумні стали в своїх університетах.
Згадка про універ пішла на користь атмосфері за столом: обговорення політеху трохи розважило і відволікло нас усіх. Я не була певна, чи варто розповідати баб Любі про гулянки до ранку, стрибки з балкона на третьому поверсі та дієві перевірені способи відвадити хлопців, що вигадали жбурляти в наші двері ножі, але Ярка тринділа без фільтрів та обмежень, і щось в тій її довірі до бабці підкупило й мене. Баб Любі легко розповідалося все. Іноді вона навіть давала поради — шкода, блокнотика записать не було.
— Поговорили, то й добре, а тепер миться, пісять і спать, — скомандувала баб Люба, і ми з Яркою, вкотре за сьогодні добре нагодовані, викотилися з-за столу.
За нами викотився Лохушик, наївший пузо на моїй нелюбові до курячої шкурки — і ледь не побившийся за подачки з Динею.
На щастя, насолода від миття в літньому душі нам не грозила — напівоздоблена ванна функціональною була на всі сто, хіба що гаряча вода була ледь тепла, але з цим можна було мати справу. Кажуть, загартовуватися корисно. Тож, впевнившись, що мочалку я таки забула, і нашвидку вимившись новеньким фігурним милом у формі прикрашеної новорічними іграшками ялинки, актуальність якої особливо відчувалася в березні, я пірнула в холодну непривітну постіль, яку Ярка ще не встигла зігріти. Довгий і повний вражень день нарешті добігав кінця.
— На добраніч, — цвірінькнула Ярка і відвернулася обличчям до стіни.
— На добраніч, — стиха відповіла я, після чого ще кілька годин мовчки дивилася в непроглядну темряву кудись у напрямку стелі.
***
Звичка вставати о п’ятій, схоже, передавалася в Ярчиній родині від матері до доньки, і була наглухо закодована в генах.
Поки я стражденно терла руками очі, перекочувалася з боку на бік і наосліп шукала ванну кімнату, перечепившись дорогою через чотирьох з п’яти котів і одну тумбу, Ярка встигла скочити з ліжка, погодувати курей і наплести бабусі з три короби про те, які гарні у нас сусідки в гуртожитку. Пательня тим часом шкварчала під новою порцією сирників і картоплі, баб Люба поралася на кухні, замішуючи тісто на вареники під солодкі Ярчині байки, а Диня ніжився під теплими променями вранішнього сонця на даху сусідської хати — саме це й вберегло його від моїх незграбних ніг і не дало мені вибити джекпот дорогою до санвузла.
Як і заведено в родинах, де бабусі бачать своїх онуків в кращому випадку раз на рік, спочатку переді мною поставили тарілку з гарячими сирниками, а вже потім спитали, як мені спалося.
— Мало, — сонно відповіла я і взяла сирник, який виявився, зараза, гарячезним, через що в результаті опинився на підлозі, де на нього вже чатував Кацапчик. Кіт муркнув, віддячивши моїм кривим дірявим рукам, і розторопно потащив сирника до сховку — ти ба який, і не обпікся ж, як я.
Баб Люба повсякчас доливала нам свіжого молока, якого я здужала лише склянку, Ярка — заливала про політех.
— З філософії, правда, дивна така преподша, але загалом нічого, вона нам автомати всім поставила.
«Загалом нічого» вустами Ярки звучало набагато приємніше, ніж «ця коза рогата зривалася на нас за кожну свою невдачу і змушувала переписувати контрольні по три рази після останньої пари, тому сиділи ми в неї до десятої», яким воно було б, аби розповідати довірили мені, тож в розмову я не втручалася — нащо баб Любу зайвий раз засмучувати? Краще он Ярка розкаже, як ми о тій десятій пустими кабінетами шарилися та тести на хоробрість влаштовували. То ще й жовтень був, м-м-м… А я поки сирничків наїмся на пів року вперед. Шкода, що люди не мають змоги запасати калорії, як верблюди, я б навіть згодна була горбатою ходити заради такої здібності.
— Дякую! — зрештою сказала Ярка й витерла рукавом молочні вуса.
Я кивнула і встала з-за столу слід за подругою. Ну, як встала. З крехтінням виповзла. Якщо пригадати, я так не нажиралася з часів першого курсу, коли кілька перших блаженних місяців в гуртожитку ще лишалися люди, які не знали, що грати зі мною в карти на котлети — ідея абсолютно безперспективна. Для них.
— Може, вам допомогти чогось? — тим не менш спитала я в баб Люби, що якраз згребла до раковини гору посуду, який лишився після сніданку.
— Ой, та від вас, молоді, більше клопоту, ніж толку, — махнула рукою вона, — котіться звідси, на вулицю он сходіть, таке сонце гарне надворі.
Сказано — зроблено. Ми виповзли надвір, намотали кілька кіл навколо сараю і присіли під курятником займатися фотосинтезом, коли Ярка згадала, що ходили-то ми тільки в одному напрямку вчора, а сторін світу є ще мінімум три. Дві з них нічого цікавого для нас не мають, а от в останню можна змотатись, подивитись на стару Ярчину школу. Аби згладити відчуття того, що приїхали ми сюди виключно поїсти, я погодилася.
Як воно завжди й трапляється, біда підкралася непомітно.
Ви думаєте, до школи ми дійшли? Що там всього метрів шістсот, та що могло статися? Що завгодно, зі мною так точно. Одного разу я перестану потрапляти в найдурніші пригоди, про які соромно розповісти навіть друзям, і планета зійде з орбіти, а Сонце вибухне, бо всесвіт цієї радикальної зміни у світобудові не витримає.
— Та ладно, шо ти, зараз намажем тобі, будеш як новенька, — Ярка поплескала мене по плечу і взяла на руки Дикуна, а точніше здиблену шиплячу хутряну кулю, яка стала мені на захист.
Я безпомічно роздивлялася почервонілі руки з чіткими слідами дзьобів. Гусаки ніколи мені не подобалися. Здебільшого через те, що гусакам ніколи не подобалася я.
Сльози ще якось вдавалося стримувати.
— Ну? — не здавалася Ярка. — Це дрібниці, то з кожним бува. В баб Люби мазь є, на травках, ти такої в місті не знайдеш. Її ба Варя робе, ми до її хати не дійшли, то б я тобі показала, там заходиш — одразу відчуваєш, як настоянками пахне.
Я угукнула і слухняно дозволила довести себе до хати.
Мазь в баб Люби дійсно знайшлася, трав’яна. Не знаю, з чого саме, але рани вже не щипало, й жити стало трошечки краще. Під боком тихо мурчав Дикун, під’їдаючи ковбасу, яку ми з Яркою для нього випросили.
— Ото молодь пішла, — жалілася баб Люба, доліплюючи вареники, — гусі їх погризли, ти ба! Вас батьки палку в руках тримати не навчили?
— А нащо в місті палка, ба? Там нема гусів.
— Там і погірше є!
Що правда, то правда.
Дикун підліз мені під руку, і я почесала його за вухом краєм мізинця, аби не забруднити ще більше й без того замизкану шерсть. Ярка з баб Любой сперечалися про небезпеки, що чатують у місті за кожним рогом, на кухні википала, підкидаючи кришку каструлі, вода під вареники, а за вікном світило ласкаве березневе сонце — і нам у вікна, й злобним гусям, й усім жителям Веселкового. Я потроху починала розуміти, що знаходили люди в пасторальному мистецтві.
Природа дійсно здатна дарувати людині шуканий спокій.
Можливо справа була у тому, що тут сирена не волає по десять разів на день.
Вареники, до речі, ми таки зварили, але воду на них довелося набирати заново. За готуванням, миттям посуду, де нам таки вдалося нав’язати баб Любі свою допомогу, та грою в карти години пролетіли непомітно, і саме тоді, коли я майже виграла в Ярки тиждень ухилу від прибирання в кімнаті, будильник сповістив, що час збиратись.
Не буду розповідати, як ми з мікроскопічною Яркою вантажили в багажник два мішки картоплі, капусту, буряк, шість десятків яєць (які, спойлер, цілими не довезли), заморожені котлети, баночку мазі та декілька в’язаних светрів — це був дуже жалюгідний перфоменс, який коштував мені особисто кілька днів болю в попереку. Краще відразу перейдемо до наймилішого — прощання.
— Бувай, ба! Ми ще повернемось! — Ярка ледь не плакала, знов повиснувши на шиї в баб Люби.
— Та нашо ви мені здалися, котіться вже, — відказала баб Люба, але онуку все ж обійняла, як і мене, най як незграбно то було.
Пообіцявши бути обережними на дорозі й взагалі, ми з Яркою упакувались в машину, я завела мотор, кинула прощальний погляд на хату та баб Любу і подумала, що Ярка, напевно, права. Не зайвим буде якось ще раз сюди навідатись.