Work Text:
вони сидять один навпроти одного зазвичай у спальні джері.
останнім часом це стає складніше. джері довго наважується щось попрохати, навіть звернутися, чи поглянути, чи подумати, тому його спотворений майкл робить все сам, сам виставляє стілець на центр кімнати та сам сідає. воно звикло, йому, мабуть, навіть весело. його спотворений майкл приходить вечорами, лише дуже рідко – рано вранці, хоча в такому випадку залишається трохи довше. іноді воно справді як майкл, але лише на секунду, частіше відразу розкидається на неприкрито неможливі кольори. джері дивитися та намагається зчитати знайомі форми.
іноді йому майже вдається.
у такі миті, як ця, його майкл, як може, намагається не ворушитися, не творити статики: воно чемне й нагодоване, самобутнє у протест – але вже не цурається пхати себе в людську подобу, тому зміщується фрактальний мотив його контурів так повільно, обережно.
джері, своєю чергою, як ніколи щиро хоче вмерти.
сьогодні він знову намагається зрозуміти.
він сидить навпроти, шукаючи в спотвореному майклі свого майкла. до болю в очах, голові й усьому його єстві дивиться на створіння навпроти – розглядає, щось знаходить, щось втрачає – проходять години, бодай не роки та майже не мить, перш ніж голова кі безвільно падає вниз.
від його спотвореного майкла болить кожна клітина тіла, а воно навіть не ворушиться в процесі. вони сидять майже завжди мовчки, поки джері не здасться, або для спотворення це все не стане зайвиною. його спотворений майкл дивиться на нього принципово не тими очима, пестить оголений нерв, демонструє радикально своє. як це гарячкувато, судомно проходить через все тіло: реальність, спіралі та неправильна геометрія, кляте пшеничне волосся. джері обіцяє взятися за пензель знову, тільки щоб нарешті домалювати той скромний портрет майкла (шеллі) і викарбувати у своїй свідомості не цей жахливо неправильний, неправильний образ, а щось справжнє, рідне (він дуже сподівається, що пригадає. бо коли він закриває очі, то бачить тільки майкла спотвореного). тиша рівна, тільки б'ється серце, і збивається дихання, і мірно цокає годинник. це майже знущання:
тік-так-тік-так-тік-так-тік-так-тік-так-тік–
на мить джері хоче скласти руки у молитві за душу коханого,
—але натомість підіймає голову, кидає один-єдиний погляд і знову розбивається вщент.
знаходитися зі спотворенням занадто довго в одній кімнаті – карколомне безглуздя. джері здається, що це не так вже й погано, бо збожеволів він ще давно, або хоча б зараз. йому також здається, що це зовсім-зовсім не марна справа, шукати крихітки його майкла в нинішньому: у джері достатньо для цього і впертості, і розпачу, тому він буде робити це з дивовижною непохитністю, перш ніж врешті-решт сиплим голосом прошепотіти (до самого себе, але спотворення все одно почує), що
– ти не майкл,
а саме спотворення, як і мільярд разів до цього посміхнеться, прижмуритися і відповість, вторячи, що так, що воно
– не майкл,
а всередині джері все здригнеться і викрутиться і розщепиться і звариться потліє усередені й ох як же це гидко потім відчуватиметься кожен удар серця що звучить зараз.
воно не майкл, хоча все одно найбільше, що від нього лишилося: від довгих кучерів, ніжної поступи, ніякового сміху, м'яких рис обличчя і голубих очей. це – все те, що зараз безбожно зруйновано, змішано і вигорнуто навиворіт у жорстокому жарту, все, що зараз викривляється,
і викривляється,
і викривляється,
і викривляється,
і викривляється,
і викривляється,
все, що зараз майкл.
життя здається захопленим оманом спіралі більше, ніж будь-коли мало бути лише по сардонічній примсі пані долі та цього клятого щось. майклу ж зовсім нескладно було просто з'явитися в домі джері одним зимовим ранком, без вагань розтрощивши все, що було недоброзичливою, проте комфортною реальністю. досі рани ніли м'яко й невибагливо, а воно тільки й чекало, щоб здерти шкіру наживо – і все одно вперто закріпитися поряд.
бо "тут тіло майкла почуває себе краще". бо, мабуть, джері не заслуговує навіть похоронити по-людськи свого кохання: нехай воно ходить поряд ожилим трупом у славу спотвореного бога.
—...мені потрібна перерва.
— ти ніколи не знайдеш у мене того, кого шукаєш.
— майкл?
— ні.
на обличчі не майкла повільно-повільно з'являється м'яка-м'яка посмішка, і тоді воно виходить з кімнати, не зачиняючи дверей, щоб зникнути через наступні.
джері не встає з місця найближчі дві години.