Work Text:
Я справді був готовий померти в цей момент. Качан би зрадів, як-не-як він порадив мені кинутися з даху головою вниз. І ось я тут, сижу на даху якоїсь старої багатоповерхівки, де холодний вітер і похмуре небо нависають над сотнями безрадісних душ як невидимий тягар.
Людей звідси майже не видно. Вони скидаються на маленьких, коричневих таких мурах — метушливих і безглуздих; таких, що розчиняються у своїх дріб'язкових проблемах, не гаючи й миті на озирання на світ довкола. Їх життя не варте нічого, а вони цього й не усвідомлюють.
Але я він них насправді мало чим відрізняюсь.
Ніхто з сотень не помітить, якщо з неба раптово впаде ще дихаюче тіло. Чого б це? Бо це ж справа героїв піклуватись про такі 'незначні' речі, що просто-напросто паскудять чиїсь день.
Герої те, герої се, а ми, дрібні комашки у лапах лихої долі, неспроможні бачити далі своїх кривеньких лапок. Плювати вони хотіли на інших: знайомих, друзів, родичів й сусідів — для них ніхто не має значення. Самі для себе вони є ніким.
Чи я від них чомось різнюся? Навряд, адже я звичайнісінький, який тільки може бути, підліток. Навіть якщо зважати на мою ваду, можливу депресію та хронічне недосипання.
Звичайний вам підліток, що живе звичайним життям, мріючи стати героєм. Бо хто ні?
Ага, героєм... Я б хотів бути героєм як Всемогутній, що нещодавно буквально витягнув мене з того світу. Нападка чергового лиходія і всяке таке — буденість у нашому світі. Він побачив мій блокнот: як вуглинка через вибухи Качана та як мокра шматка через того ж Качана. Цей блокнот під номером 13 був моїм улюбленим. Зрештою, саме на його сторінках красувалися мої найкращі ескізи.
Всемогутній його гортав, я знаю напевне, бо там був залишений його автограф. Його бісів автограф.
Коли я опритомнів, то був оточений парамедиками. Вони мене оглянули, прописали курс антибіотиків, позадавали трохи питань і відпустили. Чесно кажучи, у мене присутні певні сумніви щодо їхньої професійності, але хто ж я такий, аби щось про це торочити? Правильно, в їхніх очах — ніхто.
Всемогутній же, тим часом, зник разом із лиходієм.
Таким макаром я навіть не мав можливості поговорити з ним. Не міг навіть спробувати, але якби й зміг... Нічого надзвичайного він би мені не сказав. Я просто істота, що навіть мурахою зватися не може, вони, в певному сенсі, приносять користь суспільству. А такий як я навіть поводитись нормально не може, не те що бути корисним. Завжди весь покритий пластирямм та забоями, той, на кого без жалю не глянеш, а пізнати поближче навіть не намагаються. Такі, як я, рідко до повноліття доживають, отже й на бодай якійсь роботі толку від них немає.
І в чому вони не праві? Я б сказав, що у всьому. Хто б мене почув, послав би під три чорти.
Боже милостивий, і за що я так покараний? Чи може у твоїх збочених очах я благословенний?
Коли так, любий Боже, тоді від нещирого серця я тобі дякую. Дякую за осуду оточення, за радість у моєму слабенькому серденько, за любов батьків, за чудові здібності, за неймовірних друзів та життєствердне існування!
Дякую велике, але годі.
Завтра я не прокинусь. Спати не ляжу.
Завтра мене не буде ні тут ні там. Додому не повернусь.
Завтра про мене забудуть усі. Нікому немає діла.
Завтра.
Все завтра, бо нині мене вже не існуватиме для інших.