Work Text:
В чотирнадцять років світ видається таким нескінченним, а життя тільки починається. Здається, що є так багато часу, щоб усе встигнути, спробувати, побачити. Ціла неосяжна безмежність.
У двадцять вісім Рейген грузне в мʼякому кріслі на космічному кораблі в центрі самісінького космосу, коли навколо нього сновигають прибульці, і думає лише про одне: за квартиру скоро платити. А ще за офіс. Й орендована машина влетить не в одну сотню єн. А все для того, щоб групка школярів змогла викликати інопланетян на горі посеред Нового року. От йому нічим займатися, як тільки возити їх сюди.
На фоні чутно голоси тих самих школярів. Рейген трішки ліниво дивиться на них з-під напівопущених повік. Гучні, щасливі. Світ для них усе ще не спресувався до питань про комунальні платежі та оренду.
Мобу, здається, також весело.
Рейген ні на хвилину не шкодує, що погодився з ними поїхати. Тільки от він не вписується в цю атмосферу зі своїми думками про буденні проблеми. Набагато легше було б напитися в барі, бо тоді й думати не треба було. Але коли це він обирав легкі шляхи?
Він егоїстично думає: напевно, так відчувають себе батьки. Дитина дорослішає, віддаляється від тебе й намагається жити своє власне життя. А ти залишаєшся сам, наодинці із собою, як і було до цього.
І коли вони повертаються на Землю, коли за вікнами машини миготять не шалено близькі зірки, а вогні у вікнах будинків, Рейген розвозить усіх по домівках. Нагадує, що завтра Мобу на роботу, адже злі духи не святкують Новий рік або будь-яке інше свято, тому треба людям допомагати.
Моб, звісно, не заперечує, лише дякує за поїздку.
Але насправді Рейген усе частіше зустрічає клієнтів лише із Серізавою. Той працює так старанно, ніби влаштувався не в офіс із сумнівною репутацією, а щонайменше в корпорацію: приходить вчасно, ніколи не відмовляється від роботи. Навіть слухняно називає масаж сесією екзорцизму. Рейген іноді дивиться на нього, задумливо покусуючи кінчик ручки. Може йому зарплату підняти за старання? Та ні, дурня якась. Нагадує собі по колу: оплата за офіс, квартиру, а ще він дав Мобу «премію». Бюджет тріщить по швах.
Моб з’являється все рідше й рідше, усе частіше приходить просто спитати поради. Ну що за дитина, сміється про себе Рейген. І, звісно ж, вислуховує його.
Говорить за хвилину більше слів, ніж Моб може сказати за цілий тиждень. Гул у голові заважає жити, тому Рейген сміється ще гучніше, щоб перекричати його. А Моб дивиться на нього з тим самим запалом і захопленням, що й тоді при першій зустрічі чотири роки тому.
Сонячні промені стрибають по офісу, мов жабки, опускаються на шафу, яка стоїть тут із самого початку. Так само свого місця не змінили давно помʼяті крісла й офісний стіл. У кутку стоїть квітка незрозумілого походження, яку Рейген купив ще коли працював на минулій роботі і відтоді просто виливає туди залишки чаю замість нормального поливання. Усе як завжди, звично і просто — на своїх місцях.
Тільки Моб тепер не зашугана дитина, а підліток з ураганом всередині. Цього не видно, але Рейген знає, на що він здатен.
Моб може рознести місто на друзки, зрівняти цілу країну із землею. Рейген лише каже йому: обережніше.
А ще: ти молодець сьогодні, пішли поїмо такоякі. І вчить зав’язувати краватку, бо це потрібно для якогось виступу в школі.
Насправді Моб зміг би зав’язати ту нещасну краватку одним помахом пальця якби йому тільки захотілося, але все одно й далі раз у раз обмотує один край навколо другого. Пальці від напруги зовсім скам’яніли.
Краватка, до речі, абсолютно зухвало була позичена в Рейгена. Той сидить у розхристаній сорочці й трішки нервово клацає ручкою. Вже пів на восьму й Серізава давно пішов до дому, а вони все ще стирчать тут, бо Мобу потрібно навчитися. Десь, у якомусь дальньому кутку свідомості з’являється думка, що, можливо, не треба було відмовляти Моба користуватися своєю силою для власних потреб.
Що якби Рейген мав можливість порушувати всі закони фізики й логіку гравітації? Він вишкіряється сам до себе: напевно, протринькав би всі здібності на щось не дуже важливе.
Йому насправді не потрібні ніякі екстрасенсорні сили: він ніколи їх не хотів і не вважав себе тією людиною, яка б заслуговувала на них. Але якби Моб попрохав забрати його сили, Рейген не замислився б ні на хвилину. Усе, аби дитина могла бути дитиною і не міркувала про складні дилеми. Для цього в нього є шахрай із напрочуд чітким моральним компасом.
Але Моб не просить, не жаліється, не благає і ніколи нікого не скривдить. У нього взагалі багато правил починаються з «не». У Рейгена лише одне: не бути занадто егоїстичним (за можливості). Але насправді він тільки вчиться цього.
А коли Моб дійсно підіймає в повітря ціле місто й розкидує все навкруги, ніби це карткові будиночки, до списку правил Рейгена додається ще одне: не вдавати, що ти все знаєш, придурок, бо ти навіть не зрозумів, що коїться в голові твого учня. Крапка. Підкреслити. Закарбувати.
Каміння продирає шкіру, уламки скла впиваються в ноги. Як же складно із цими підлітками.
Рейген не зможе увібрати в себе всю силу Моба, навіть її часточку — його розірве на маленькі шматки, а Моб носив її в собі роками.
Він її не забере, не вбере, не поглине, бо він усього лиш слабка неідеальна людина.
Кров і піт заливають обличчя. Дихати стає дедалі важче й кожен подих — конвульсивний спазм у грудях. Рейген чіпляється за якусь арматуру, щоби підтягнути себе вперед ще на пару сантиметрів.
Усе на що у своєму житті покладається Рейген — це вміння впевнено говорити. Треба всього лише дати знати, що Моба розуміють. Обійняти і сказати щось типу «ти не один, нас усіх іноді штормить, але кожного по-своєму». Насправді у Рейгена немає готової промови і звички готуватися завчасно також. Він взагалі й гадки не має, що треба робити. Він просто вірить, що правильні слова знайдуться самі десь всередині нього.
Треба просто поговорити, як вони завжди й робили.
- Я нічого не вмію! І я нічого не знаю.
Очі в Моба пусті, затягнути димкою. На секунду Рейгену стає страшно. Його не лякала можливість смерті поки він продирався крізь бурю, що здійняв Моб; навіть не вагався, коли забрав пістолет у Сакурая і піднявся на найвищий поверх вежі для того, щоб захистити Моба. Але його лякає думка, що він не встиг і не сказав потрібні слова вчасно.
- Але я знаю, що ти все зможеш.
Моб кліпає очима, й Рейген полегшено зітхає. Напевно, колись абсолютно випадково він витягнув щасливий білет. Можливо, у той день, коли Моб невпевнено відчинив двері офісу.
Ти — найкраще, що сталося зі мною.
Працювати з тобою — найліпше, що я зміг зробити у своєму житті.
У тебе ще так багато чого попереду, і ти можеш зробити це все сам, без мене.
Рейген усе ще вчиться не бути егоїстом, не брехати, не ховатися.
Він все-таки підвищує зарплату Серізаві, від чого той спочатку втрачає здатність говорити, а потім розсипається в подяках. Рейген трішки відчуває себе спасителем усіх колишніх екстрасенсів-терористів.
Замість Моба він наймає його дивакувату однокласницю. Але коли це він востаннє спілкувався зі звичайними людьми?
І коли всі ці незвичайні люди збираються привітати Рейгена з днем народження, він чує дзвінкий сміх. Сміх, який він ніколи до цього не чув. Лункий, немов це краплі літнього дощу токотять по поверхні озера, аж вода бринить.
Він на хвилину завмирає і дивиться, як Моб примружує очі й виглядає нескінченно щасливим. І Рейген сам починає несвідомо усміхатися.
Напевно, оце відчувають батьки, коли діти дорослішають, здогадується він.