Chapter Text
Він ладен був померти в цей момент. Діти з його школи зраділи б, дізнавшись, що їхнього дивакуватого однокласника не стало.
Кацукі очолив би цю радісну ватагу. Після останнього уроку він порадив Ізуку зістрибнути з даху. Якась нісенітниця про надію отримати дивацтво у наступному житті.
За іронією долі, Ізуку сидить на даху багатоповерхівки, сповнений жаги до життя. На колінах в нього розгорнута нова сторінка блокнота. Він досі намагається обробити події останніх годин.
Як завжди, після особливо паскудного дня, Ізуку йшов додому найдовшим шляхом. Це допомагало очистити голову від думок про недолугих хуліганів, щоб пізніше їхні слова не переслідували його в кошмарах.
Цього разу він пішов безлюдною дорогою попід мостом. Зразу за поворотом був продуктовий, а хлопець був голодним. Він намірився купити трохи солодощів і забути про цей день. Еге ж, плитка шоколаду — все, що йому зараз треба.
Але хлопець завмер у паніці. Щось торкнулося його шиї. Біль. Якісь зелені вусики полізли до його рота, а потім і крізь ніздрі. Ізуку не міг дихати. На нього напали.
Лиходій почав белькотіти, мовляв, через пів хвилини біль пройде; що хлопець буде ідеальним м'ясним костюмом; і чому цей вилупок досі пручається? Не ускладнюй мені роботу, ти однаково, що труп; чортові герої...
Ізуку не хотів цього слухати. Він розмахував руками, а надії схопитися за щось. Сльози застилали очі. Гуркотіння серце ось-ось мало розірвати його груди. Слиз намагався просунутись далі в горло. Навколо не було людей.
Через п'ять секунд боротьби, сили почали покидати хлопця. Він вже не чув, що казав йому лиходії. Його тіло не підкорялися наказам. Перед очима розквітала темнота.
Останнім, що Ізуку відчув, був легкий подих вітру. Він знепритомнів.
— Юначе, ти мене чуєш?
— Його стан стабільний. Він не дихав менше, ніж хвилину. Будь ласка, зачекайте збоку.
Ізуку потроху приходив до тями. Він чув уривки фраз, та не розумів їхнього значення. Незнайомі голоси. Де він? Що сталося? Чому так болить голова?
— Спокійно, тихо, так. Тільки без паніки. Ти мене чуєш?
Ізуку невпевнено кивнув. Він почав пригадувати: зловісний голос, слиз, його нездатність рухатися, паніка...
— Д-де лих-ходій? Чому я т-тут? Що стал-лося? — він не міг контролювати своє заїкання.
— Юначе, все гаразд, бо я тут! Вибач, що тобі довелося чекати так довго до мого прибуття, але ти справився! Злочинець вже у руках поліції, а тебе мають оглянути парамедики. З тобою все буде добре!
Цей голос. Ізуку знав його дуже добре, бо саме через цього чоловіка він хотів стати героєм і рятувати інших. Але цього не може бути. Не може, правда ж?
— Вс-семогутній? — зелені очі розширилися від бурхливих емоції. Його, нікчемного Деку, врятував герой номер 1, ідол і кумир мільйонів.
— Так, це я! Радий, що ти в порядку, юначе, але мені пора іти. Щасти і бувай! — герой відсалютував хлопцеві, обернувшись спиною.
В мить Всемогутній зник. Ізуку досі не вірив у те, що він тільки що бачив. Сюр. Це сталося занадто швидко. Він ледь не помер, але чудом досі живий.
— Нам досі потрібно переконатися, що з тобою всі гаразд, — озвався інший голос, що він чув раніше. Значить, це парамедик.
— Добре?.. — хлопець більше не міг вичавити із себе й слова.
Його тіло було вкрите синцями та на щоці був неглибокий поріз. В легенях було виявлено залишки слизу. Щоб позбутися цього, один з парамедиків мусив використати свою здібність маніпуляції рідинами. Що не було ускладнень надалі, Ізуку було прописано курс антибіотиків.
— Якщо будуть якісь натяки на погане самопочуття, звертався до найближчої лікарні. Зараз твоєму життю нічого не загрожує.
Легкий кивок у знак підтвердження і його відпустили.
Ізуку розгублено плентався вулицями Мусутафу. Додому йти не хотілося. На вихідні домашніх завдань не задали. Хлопець не мав жодних позакласних занять чи друзів з якими він міг би погуляти.
Хлопець бродив вулицями ще зо двадцять хвилин, в очікуванні побачити геройські бої. Він мусив якось відволіктись, а черговий аналіз геройських здібностей було саме тим, що треба. Проходивши біля чергового під'їзду, він побачив, що двері відчинені. Не довго думаючи, Ізуку піднявся на останній поверх. Звідти він без проблем дістався на дах.
Навколо ні душі. Ізуку сів та змусив розслабитися свої задерев'янілі м'язи. Видих полегшення вирвався з його уст. Хлопець досі відчував гіркий післясмак слизу на язиці. Він більше не був голодним.
Кацукі сказав йому вбити себе, його ледь не вбив лиходій, але він був врятований Всемогутнім. Клятим Всемогутнім. Де таке можна написати? Його, виродка суспільства, врятував Всемогутній, власною персоною.
Хлопець хотів поставити йому одне-єдине питання: чи зможе він бути героєм, навіть без будь-яких надздібностей? Дивацтва? Чи може такий нездара досягти своєї мети? Але в нього не було й можливості. Герой дочекався моменту, коли врятована жертва опритомніє та зник. Часу було обмаль.
Що було б, якщо символ миру сказав ні? Ізуку скористався б порадою Кацукі без вагань. Але Всемогутній нічого не сказав, бо він не запитав. І навряд чи буде інший шанс побачитися з героєм номер один.
Ізуку хоче бути героєм, скільки себе пам'ятає. Рятувати людей з посмішкою на обличчі його єдина мрія. Суспільство постійно нагадує йому, що він ні на що не здатний фрік. Однокласники та вчителі його відкрито ненавидять. Хтось його навіть шкодує.
Коли він останній раз посміхався?
Чи намагається він довести їм, як вони помиляються? Навіть якщо він і спробував, його просто не почули б. Точніше кажучи, почути, але не послухали б. Ізуку хоче показати всім, що він зможе.
Хлопець намалював декілька каракулів у своєму блокноті. Глянув на них і в його голові щось клацнуло. Це була несформована ідея, але цього було достатньо. Ізуку сховав блокнот назад у рюкзак.
Йому потрібно скласти план.